«Фольклор Карпат живе в мені»

Андрій Війтович, Концертмейстер групи альтів Королівської опери Великої Британії Ковент-Гарден, професор та викладач Лондонського королівського коледжу мистецтв, вже протягом багатьох років живе та працює за кордоном. Але завжди вважав і вважає себе українцем. І доньку свою виховує, не відриваючи від родового коріння. Андрій — не єдина творча зірка Британії українського походження. Там живе та працює ціла, даруйте за банальність, плеяда. Можливо, якби умови для самореалізації цих людей в Україні свого часу були кращими, або якби вони взагалі були, сьогодні вони б прославляли Національну філармонію та Національну оперу України. Утім, талантів у нас і зараз не бракує. Але чи помічаємо ми їх тут, під боком?

Андрій Війтович нерідко виступає в Україні. Як правило, разом зі своїм другом та колегою, львівським піаністом Мирославом Драганом. Нещодавно музиканти давали благодійний концерт у Кременці, рідному місті Андрія, а вже за тиждень Війтович у складі Королівського оркестру грав для Барака Обами. Це до того, що світ став дуже тісним та компактним, але чомусь ми, українці, в ньому ще занадто легко губимося...

— Андрію, ви народилися на Тернопільщині, у Кременці. А це — Кременецькі гори, давня історія, освітні традиції Волинських Афін. Далі був Львів, Львівська музична академія імені Лисенка. Далі — Швейцарія. Які були відчуття, коли вперше потрапили до Європи?

— Я відчув культурний шок. Це був 1991 рік, за півроку до того, як Україна здобула незалежність. Перше, що мені потрапило на очі, був магазин «Дьюті-фрі» в аеропорту «Шереметьєво» в Москві. Мене вразило надзвичайне різнобарв’я у магазинах. Це й було перше сильне враження, яке я запам’ятав на все життя. Якби я їхав у якусь менш розвинену країну, якими на той час були Польща, Болгарія, Югославія, то, напевно, враження були б не такими яскравими. А тут — Швейцарія. До того ж, я летів до Женеви — а це Женевські гори, Женевське озеро. Усе це залишило помітний слід у моїй пам’яті.

— Ви особисто знали Ієгуді Менухіна. Як ви познайомилися з майстром, і які спогади залишилися у вас після спілкування з ним?

— Я навчався в учня Ієгуді Менухіна — відомого, талановитого, прекрасного скрипаля Альберта Лисого, який народжений у Аргентині, але за походженням є українцем. У нього виник сентимент, і він вирішив запросити учня з України; запропонував мені невеличкий курс, а вже потім я залишився у Швейцарії на чотири роки. А з Менухіним ми, звичайно, стикалися. Сьогодні академія, де я навчався, названа його ім’ям. Він безпосередньо брав участь у розвитку учнів академії, диригував нашим камерним оркестром, давав лекції, майстер-класи.

— Чому, на вашу думку, Україна досі «розкидається» своїми талантами?

— Мене дивує ось що. Після величезного резонансу, який супроводжував наш виступ у Києві у 2004 році, більше до Києва нас не запрошували... (йдеться про концерт солістів Ковент-Гарден. — Прим. «Дня»). Це для мене було дивно. Очевидно, це пов’язано з грошима. Треба, аби подібні імпрези в Україні спонсорували або якісь компанії, або держава.

У нас чомусь так завжди було: людина, яка приїжджає з-за кордону, котується на більш високому рівні, аніж самі українці. Але в Україні є чудові музиканти, які тут навчалися і тут живуть. Наприклад, артисти Національної філармонії Герман Сазонов із дружиною Оленою Строгою. У них чудовий дует, вони є заслуженими артистами України, прекрасно зарекомендували себе тут, і продовжують жити й працювати в Україні.

— Попри постійну роботу в Лондоні, ви доволі часто буваєте в Україні. Які зміни з часом ви тут помічаєте? Що, на вашу думку, є точками опертя для цих змін?

— Україну знають у Західній Європі. Не тільки через Чорнобиль або Кличка, або помаранчеву революцію. У Західну Європу приїздять українські музиканти, які дуже добре себе зарекомендували. У Англії — це, до прикладу, скрипаль Дмитро Ткаченко. Є люди, які навчаються, працюють у Німеччині. Організовуються прекрасні оркестри в Катарі, Малайзії. Люди просто їдуть у пошуках хорошої заробітної плати. Я не знаю достеменно, але думаю, що заробітні плати оркестрів в Україні та Малайзії відрізняються. Але багато музикантів повертаються в Україну і намагаються робити щось тут. Згадайте прекрасних скрипалів Олеся Семчука, який навчався в Києві, та його сестру Святославу, яка навчалася у Богодара Которовича. Так само і ми з Мирославом Драганом часто даємо концерти в Україні. Наш ансамбль існує вже протягом 15 років, ми переграли майже весь альтовий репертуар. В Україні останнім часом проводиться багато фестивалів — у Києві, Одесі, Львові, піднімається Івано-Франківськ.

Щодо суспільних змін, то люди відкривають свої бізнеси — малі й великі, і це помітно, бо вони починають вивчати іноземні мови. По-друге, звичайно, люди стали політично більш розкутими. Плюс зв’язки із Західною Європою. За допомогою авіаліній можна дістатися всюди — були б гроші та віза.

— А в сенсі культурному? Помічаєте зміни у свідомості, так би мовити, зсуви у бік європейськості?

— Справа в тім, що Європа як така свого нічого не має. Ми маємо більше свого внутрішнього, аніж Швейцарія або Німеччина. Бо там працює конвеєр.

— Внутрішнього чого?

— Національної народної культури, яку має Україна. Подивіться, скільки було прем’єр — Євгена Станковича, Юрія Ланюка. Таких прем’єр у Англії дуже мало. Якби якийсь англійський композитор написав новий твір такого масштабу, як написав Юрій Ланюк або Євген Станкович... Такі аналоги знайти дуже складно. І це, напевне, і є відмінність від цих країн України. Хоча ми, безперечно, є частиною Європи. Але там культура працює на рівні конвеєра, мануфактури, яка продюсує концерти, фестивалі міжнародного рівня, запрошуючи тих чи інших артистів, сплачує їм великі гроші.

— В одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали про співпрацю зі Стінгом, Мадонною, Deep Purple. Розкажіть детальніше.

— Це була співпраця в складі інших ансамблів, це не мої особисті контакти. Хоча в будинку Стінга ми провели дуже гарний різдвяний вечір біля ялинки разом із Мадонною, Елтоном Джоном та іншими музикантами. Випили шампанського, пограли, поспілкувалися — й на цьому все.

— Як музиканти цього середовища сприймають класичних музикантів? Вони, мабуть, прагнуть до вас дорівнятися....

— Такий момент є. Мушу сказати, що Стінг є класичним контрабасистом. Він намагається долучитися до концертмейстера групи контрабасистів Ковент-Гарден. Він шукає нових засобів для своєї музики, так само наш контрабасист перебуває в пошуку. До речі, щоб вивчити специфіку музики П’яццоли на контрабасі, він спеціально їхав до концертмейстера групи контрабасів у Французькому національному оркестрі й брав у нього приватні уроки. Це вже свідчить про рівень оркестру.

— До речі, щодо рівня. В одному з інтерв’ю ви казали, що в Британії театри, опери окуповуються самі, плюс незначні державні дотації та меценатські кошти. Але основна стаття — це самоокуповування. Чи можлива така модель для України в майбутньому?

— Якщо українські оркестри будуть конкурентоспроможними по відношенню до оркестрів Західної Європи, тоді — так. Поки що рівень оркестрів у Західній Європі є вищим.

— За рахунок чого?

— За рахунок набору музикантів, якості оплати, традицій, диригентів, менеджменту. У Берлінській філармонії традиції простягаються від всіх тих, як кажуть, «динозаврів». Конкурентоспроможність оркестрів — це якість виконання, яка в Україні поки що на рівень нижча, як мені здається.

— А меценати? На ваш погляд, українці зі статками готові до того, щоб витрачати гроші на мистецтво?

— Безперечно. Я не знаю психології меценатів, але ж люди дають багато коштів на відкриття виставок, на запрошення Елтона Джона, Пола МакКартні до Києва, на купівлю футбольних клубів. Думаю, прийде час, коли хтось один займеться меценатством у класичній музиці. Треба, аби хтось подав приклад. Це свідчитиме про перехід на вищий рівень, про зацікавлення суспільства класичною музикою. Якщо класичну музику супроводжуватиме потужна реклама, яку меценати можуть забезпечити, люди підуть на концерти.

— Тобто, цей імпульс має бути все-таки згори? Не треба чекати, доки класичне мистецтво стане затребуваним, треба його пропонувати.

— Звичайно, треба докласти до цього дуже багато праці. Дуже відчутною була різниця, коли, готуючи концерти в Києві, нашою рекламою займалася горілчана компанія, і коли наступного разу ми займалися саморекламою. Я на рекламі розуміюся мало, але знаю, як рекламують Ковент-Гарден.

— До речі, як?

— Так, що про нього знають у найвіддаленіших куточках земної кулі! Це, скажімо так, національний музичний центр Англії. Навіть якщо розпадеться філармонічний оркестр у Лондоні, опера залишиться.

Загалом, оркестр у Англії як елемент культури — дуже розповсюджений. Англія не дала світу великих скрипалів або альтистів, але вона дала дуже багато хороших оркестрів і камерних ансамблістів. Для неї це традиція.

— Розкажіть про атмосферу в Королівській опері? Сама назва викликає королівські асоціації...

— В Англії все королівське. У них Королівський Альберт-холл, Королівська академія наук, Королівський музичний коледж. Монархія є основою. У Ковент-Гардені працює наш земляк Іван Петров, Аліна Коекяру, яка вчилася в Києві. Вона — прима, а це свідчить про те, що в Києві прекрасна балетна школа. Атмосфера в опері дружелюбна, проста, бо кожен має свій контракт. У нас немає сталої трупи співаків, але є стала балетна трупа. Є сталий оркестр, який обслуговує й оперу, й балет. Приїздять диригенти, роблять постановки. А ми на своєму місці робимо свою справу.

— Ви говорили про те, що молодь в Україні не проявляє інтересу до класичної музики. І це, очевидно, правда. У той же час українська молодь у Британії з шостої ранку може стояти в черзі за квитками в Ковент-Гарден. Чому?

— Я б це пов’язав із тим, що ім’я Ковент-Гардену стоїть на іншому рівні, аніж Київська національна опера. Хоча, коли я привозив людей зі Швейцарії, і ми пішли в Одеську оперу на «Бориса Годунова», вони просто плакали! Але тут говорить ім’я. Ви йдете на ім’я. Якщо приїде Віденська філармонія, ви за квитками стоятимете дві ночі.

— Навіть у класичному мистецтві велике значення має маркетинг...

— Безперечно!

— Ви популяризуєте українську музику в Британії. Як?

— Я є вихідцем із Західної України, я є українець, хоча живу в Лондоні, але для мене близький фольклор Карпат, Львівщини. Це живе в мені. Це живе в моїй родині. І я цього не відкидаю. Я намагаюся давати своїм студентам для виконання українські твори — Бориса Лятошинського, Ганю Гаврилець, яку я дуже люблю, Валентина Сильвестрова. І їм ця музика подобається.

— За яких умов ви могли б повернутися в Україну?

— У мене є сталий рівень життя. Грубо кажучи, я заробляю достатньо, аби забезпечити себе і мою сім’ю. Саме в Англії, а не в Україні, в мене з’явилася можливість розпочати кар’єру. Так сталося. І тут я набув певного кола знайомств, тут я став професором, тут мене знають як соліста. Зараз це все дуже складно відкинути. Якщо так станеться, що в Україні буде той рівень, який є в Англії, можливо, люди повертатимуться. Але, в той же час, мої батьки живуть у Львові, й ми дуже близькі. Для мене надзвичайно важливо, аби моя донька росла з бабцею і дідом. Бо так зростав я. Це складно пояснити, але для мене такі родинні зв’язки надважливі.