Випробування Парижем
у столиці Франції завершуються Дні українського кіно
З огляду на все ще скромні успіхи українського кіно важко вдаватися до пафосних фраз на кшталт «вітчизняний кінематограф здійснив прорив до європейського глядача». Скоріше, можна говорити про Дні українського кіно в паризькому кінотеатрі «Фільмотека» як один із перших, дуже важливих і достатньо успішних кроків у цілковито неосвоєному напрямі.
Представляти себе на батьківщині кінематографу як такого, у країні, чия кіношкола є найбагатшою на імена, таланти і напрями, саме по собі є викликом і складним завданням. Цілком логічно, що взятися за таку роботу мав саме Андрій Халпахчі — багаторічний очільник фестивалю «Молодість», а нині директор Української кінофундації, створеної спеціально для промоції вітчизняного кіно за кордоном; відповідні зв’язки та досвід пана Андрія давно вже дозволяють говорити про нього як про головного уповноваженого нашого екранного мистецтва в світі. Також слід зазначити, що і Дні, і їхнє висвітлення у нашій газеті стали можливими завдяки сприянню торговельної марки «Nemiroff».
Треба віддати належне Фундації: підібрана дуже гідна програма. Найбільш відома картина — звісно, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова; нашого класика у Франції пам’ятають і люблять. Але, зважаючи на те, що кіно все ж є актуальним, а не тільки архівним процесом, центральна подія Днів — показ першого й останнього фільмів Кіри Муратової — «Коротких зустрічей» (1967) та «Двох в одному» (2007) та безпосередня присутність режисерки. Також привіз свої фільми «Бірюк» (1977) та «Ніч світла» (2004) наш інший видатний кінематографіст — Роман Балаян. Традиційне кіно було представлено «Криницею для спраглих» (1965) та «Молитвою за гетьмана Мазепу» (2002) Юрія Іллєнка, а сучасна продукція — «orANGELove» Алана Бадоєва (2006), «Біля річки» Єви Нейман (2006) і першим кінохітом в історії незалежної України — «Сафо» Роберта Кромбі (2008).
Не поступилася повним метрам і короткометражна програма. Половина фільмів у ній — лауреати надпрестижних світових кінофорумів. «Подорожні» Ігоря Стрембицького отримали Золоту пальмову гілку в Каннах у 2005, пластилінова анімація Степана Коваля «Трамвай №9»— «Срібляного ведмедя» на Берлінале-2003, а «Проти сонця» Валентина Васяновича у 2005 відзначений спецпризом журі на авторитетному фестивалі коротких метрів у Клермон-Феррані; однак нічим не гіршими є трагікомедія «Таксист» Романа Бондарчука (2007), мультфільм «На межі» Микити Ратникова та Артема Сухарева (2007) та півгодинна чорна комедія Муратової «Лялька» (2007).
Власне показам передувала прес-конференція та презентація Днів в українському культурному центрі. Героями прес-конференції були Кіра Муратова, її чоловік та художник її фільмів Євген Голубенко, Роман Балаян та Андрій Халпахчі. Говорив здебільшого останній, даючи докладні відповіді на запитання про мету і змістовний бік Днів, про стан і перспективи українського кіно та про його місце в європейському контексті. А втім, коли слово перейшло до Муратової, вона показала себе блискучим і дотепним співрозмовником, час від часу легко, без зайвих зусиль переходячи на французьку, через що прес-конференція перетворилася на невимушене демократичне спілкування. А на неформальну частину презентації завітали відомі французькі актори — зірка ранніх фільмів Ларса фон Трієра Жан-Марк Барр, незмінний виконавець ролі комісара Жубера у всіх фільмах «Таксі» Бернар Фарсі та мрія усіх радянських жінок — Робер Оссейн, що свого часу вдало перевтілився у суворого красеня Жофрея — чоловіка Анжеліки з кіносеріалу про пригоди сексапільної маркізи.
«Фільмотека» знаходиться в інтелектуальному осерді Парижу — в Латинському кварталі, в кількох кроках від знаменитої Сорбонни, і має славу справжнього кіноманського центру. Це помітно вже по афішах: репертуар складають розлогі ретроспективи Вуді Аллена та Мартіна Скорсезе, покази класичних стрічок Сема Пекінпа, щойно завершилася програма фільмів, присвячених подіям травня 1968-го... У «Фільмотеці» два зали — червоний та синій, на сотню чоловік кожний. Синій зал — у підвалі, над входом — чорно- біла світлина Одрі Хепберн; а червоний зал, де, власне, і тривали покази наших картин, прикрашений портретом Мерелін Монро а-ля Енді Уорхол. Загалом атмосфера тут надзвичайно затишна і вільна водночас — це не просто розважальний заклад, а й клуб, в якому перегляди завжди доповнюються дискусіями та обговореннями, котрі в свою чергу так чи інакше сприяють розвиткові мистецтва. Звичайно, організатори могли б задіяти і більш місткий, розкручений зал — але місце було вибрано дуже точно, бо саме сюди заходять паризькі інтелектуали, критики, студенти, богема — одним словом, представники саме того прошарку, вплив якого на суспільну думку Франції важко переоцінити.
Уже на показі фільму відкриття Днів, «Двох в одному», зал був переповнений; причому французів було не менше, ніж російсько- та україномовної публіки. Як це часто буває, картина Кіри Георгієвни викликала вельми жваву дискусію, з інколи відверто провокаційними закидами авторові; та Муратова у дискусії показала себе не менш блискучим і гострим майстром, аніж на екрані. Не меншу зацікавленість викликала і решта програми.
Підсумовуючи, можна сказати, що українське кіно, а надто ж українська кінопромоція випробування Парижем пройшли. Механізм представлення за кордоном за умов безперебійного фінансування буде налагоджений — і вже налагоджується — доволі швидко. Справа тепер лише за новими фільмами та новими талановитими іменами — адже самих лише Муратової та Балаяна, при всій їх обдарованості, вочевидь, надто мало, щоб можна було говорити про цілу національну школу. Та то вже інша і довга розмова.
