Чи може існувати книга без читача?

2007 рік указом Президент України В. Ющенка оголошено Роком української книги. Вже пройшло шість місяців — половина відведеного часу, і якщо прискіпливіше розглянути всі складові, що мусили б забезпечувати успіх цієї ініціативи стає дещо прикро.

Можливо, хтось із авторів, твори яких в цьому році вийшли з друку і почувається комфортно, тримаючи в руках свіженьку, із запахом типографської фарби книгу, але, беруть сумніви в повному задоволенні власних очікувань. Оскільки, чи є десь у світі хоч один письменник, котрий писав би виключно для себе?

Антураж діяльності, тим часом, вирує. Все частіше по радіо, телебаченню, навіть в телерекламах (досить вдалих, до речі) йдеться про книгу. Автори та видавці змушені вдаватися до турів Україною, щоб зустрівшись з читачами, донести українське друковане слово. Але в цілому, пріоритетна увага в контексті запланованої події — книговидавничій справі.

А тепер уявімо: чи принесе бажаних наслідків, чи насолодить душу авторів навіть гіпотетичне розмаїття готової друкованої продукції у книгарнях, коли їхня праця, їхній інтелектуальний потенціал, закумульований у книзі, там, на книжковій полиці і залишиться? Ну придбає книгу вузьке коло книголюбів, осяде вона в особистій колекції і ніхто більше не перегорне тих сторінок, в які вкладено титанічний труд.

А масовий читач, котрий користується бібліотекою, з причин, серед яких найперша — комунікативність з іншими пошановувачами книги, доступ до інших джерел інформації, можливість опрацювати новинку з одночасним використанням літературно-критичного матеріалу, не кажучи про причини економічного плану, коли пересічний громадянин не в змозі придбати книгу (та все придбати і не можливо) залишається на узбіччі книговидавничого процесу.

Втрачається оперативність, своєчасність інформації в тих нечастих випадках, коли певна частина книг таки надійде до бібліотечних фондів iз видавництв у вигляді обов’язкового примірника. Та й це стосується виключно видавництв Буковини. А всі, від кого залежить скорочення шляху книги до її шанувальника, забувають одну просту річ, по суті — істину: книга повинна бути подією в житті читача, а не в житті автора.

Лише тоді вона стане явищем в суспільному житті. А станеться це лише за тих обставин, коли сентенція про духовність народу, національне коріння, що вже стала розмінною монетою на політичному Олімпі, перейде в сферу реальної турботи про майбутній інтелектуальний ресурс народу.

Для цього потрібно небагато. Досить того, щоб відповідальні державні мужі звернули свої погляди до власного дитинства. Чому? — Тому, що в свій час власні шляхи в житті, до тих висот, яких досягли вони на сьогодні, обирались завдяки мудрому порадникові — книзі.

Не доцільно втрачати час на демагогію, оскільки можемо втратити прийдешнє. Варто якнайшвидше згадати про матеріальне, котре повинне прислужитися духовному. Без капіталовкладень у сучасні приміщення, у засоби технічного забезпечення використання інформаційних ресурсів, без наповнення бібліотек літературою, не може бути інтелектуальних дивідендів.

Як не прикро, за останні 15 років головна бібліотека області на придбання літератури не фінансувалась зовсім, а періодика виписувалась виключно за рахунок коштів спецрахунку бібліотеки.

Що ж ми можемо запропонувати сьогоднішньому читачеві, коли, фігурально висловлюючись, духовний скарб перетворився, дійсно, у недосяжну розкіш. І лише цього року, із зміною керівництва управління культурою, намічається тенденція до змін: до кінця року обіцяно виділити певні кошти на придбання літератури — 150 тисяч гривень для двох обласних бібліотек області — наукової та для дітей. Проте, чи вирішить це проблему дефіциту, що накопичувався довгими роками?

Навіть ті заходи, що зрідка започатковуються на загальнодержавному рівні в практиці виконуються лише почасти. Ще у 1999 році прийнято Закон України «Про обов’язковий примірник документів», у 2002 — Постанову Кабміну «Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів».

В реалії обов’язковий примірник до бібліотечного фонду надходить не з таким ентузіазмом: за останні п’ять років обласною бібліотекою отримано менше п’яти тисяч видань (4629), добірки літератури не завжди формуються останніми виданнями, на які чекає читач, а почасти і неліквідами попередніх років. Не сприяє оперативному ознайомленню з виходом новинок і відсутність тематичних планів видавництв, які раніше обов’язково надходили до бібліотек.

А тим часом, коли у нас активно імітується діяльність навколо української книги, сусідня Росія, неодноразово звинувачена у відтягненні з України найкращих умів і талантів, розгорнула справжню боротьбу за власне книжкове майбутнє. В кінці 2006 року в країні завершено розробку Національної програми підтримки розвитку читання, створено Міжрегіональний центр бібліотечного співробітництва.

Представництво Громадського комітету сприяння розвитку бібліотек вражає: авторитетні державні діячі, від чиїх рішень і дій дійсно очікуються вагомі позитивні результати. Зокрема це очільник — голова Державної думи Федерального зібрання РФ Б. Гризлов, повноважний представник уряду РФ в Державній думі О. Логінов, голова рахункової палати Росії С. Степашин, президент Бібліотечної aсамблеї Євразії В. Федоров, інші фахівці та ряд губернаторів.

Перечитуючи імена та посади членів Комітету, віриш, що розуміння проблеми інтелектуального майбутнього держави, що сформоване в Програмі, є «гострою життєвою необхідністю, оскільки ситуація з читанням являє собою системну кризу читацької культури». До розв’язання цієї проблеми у наших сусідів підходять виважено: «необхідна компетентна суспільна участь в рішенні і починати треба з того, щоб допомогти керівникам бібліотек справитися з серйозною економічною проблемою».

Ми всі добре обізнані, що книговидавнича справа в Росії досить ефективна, варто проаналізувати наповнення наших книгарень. Проте, у російських політиків є розуміння ситуації, що «цей потенціально великий ефект сходить на нуль в значній мірі від бідності наших людей і наших бібліотек, які не в змозі ці книги придбати, від недооцінки ролі бібліотек». (Є. Кузьмін, президент Міжрегіонального центру бібліотечного співробітництва, голова Російського комітету програми ЮНЕСКО «Інформація для всіх».)

А коли ж розуміння цієї проблеми стане актуальним у нас? І коли бібліотеки перестануть бути прохачами у спонсорів, авторів та й у читачів, зрештою?

Чим гірший український читач від російського? І чи не стане апофеозом оголошеного Року української книги поезія Миколи Петренка «Смерть читача», видрукувана у «Літературній Україні» за 19 квітня 2007 року?!