Мандрівка із задоволенням і не без моралі

Навесні 1787 року імператриця всеросійська, «милостивая государыня» і «матерь Отечества» Катерина II вирішила особисто оглянути новонабуті її імперією території на півдні України і в Криму, названі Новоросією. І Катерина, і її найближчі наближені (губернатор Новоросії Григорій Потьомкін, Микита Панін, Олександр Безбородько, Олексій Храповицький) чудово розуміли, що майбутня поїздка є передусім акція політична i аж ніяк не розважальна прогулянка. Однак «її Величність» (з повної згоди фаворитів) постаралася надати своїй мандрівці в Україну характеру певного придворного звеселення, свого роду придворного «пікніка» мало не загальнодержавного масштабу. Французький дипломат граф Сегюр, який також супроводив царицю, згадував згодом, що й у величезних каретах (а кортеж Катерини нараховував сотні таких карет), і на поштових станціях у дорозі придворний почет, зарубіжні дипломати, взагалі всі, кого цариця вважала за потрібне взяти з собою в поїздку, «всі ці люди продовжували забавлятися абсолютно таким же чином, як забавлялися в Царському Селі чи в Ермітажі: невимушено розповідали анекдоти про Вольтера, Дідро, інших французьких вільнодумців, вели витончені світські бесіди про історію, словесність, хліборобство, міфологію, задавали один одному шаради...»

Нам зараз цікаві не лише і не так ці аристократичні «дискусійні клуби», як реальна обстановка в Україні в ті роки. Незадовго до цього, 1783 року, Катерина запровадила на території колишньої Гетьманщини кріпацтво (яке швидко поширилося потім на всі включені до складу імперії українські землі); колишні вільні козаки і селяни, які давно забули про те, що таке ярмо кріпацького рабства, опинилися в становищі людей, абсолютно безправних, які продаються як безсловеснi iстоти, як худоба... З іншого боку, в ті ж самі роки йшов інтенсивний (і згубний за своїми історичними наслідками) процес «обимперивания» і «обрусения» української козацької старшини (і українського шляхетсько-дворянського стану), перетворення його на російське дворянство.

Фаворити (насамперед Потьомкін) чудово знали, що саме було «угодно видеть» імператриці в поїздці. Тому Григорій Олександрович Потьомкін (він же «найсвітліший князь Таврійський», він же «милый Гришенька», він же — в середовищі Запорізької Січі, до ліквідації якої князь також «приложил руку» — Грицько Нечос) зробив усе можливе, щоб порадувати око її величності видами заможних, благополучних українських сіл, задоволених життям селян, які вітали імператрицю квітами, хлібом-сіллю, тримали в руках ікони. Якщо врахувати, що Катерина, яка пливла Дніпром до Херсона, на берег сходила не так уже й часто і поглядала на «процвітання» своїх підданих лише здалеку (а на фарбування звичайних селянських хат, на штучне спорудження нових Потьомкін витратив величезні кошти) — було створено всі передумови і умови для того, щоб цариця залишилася задоволеною. Взагалі, тема «потьомкінських сіл» (саме після 1787 року це словосполучення стало прозивним) — тема гостра, глибока й практично невичерпна; ми зараз її не торкатимемося, зазначимо лишень, що «села» ці споруджуються там і тоді, де й коли деспотична влада, придушуючи народ грубою силою і (чи) силою брехні, прагне поселити цей народ у нею ж вигадану і сконструйовану уявну реальність і до того ж сама шизофренічно в цю реальність вірить...

Але повернімося до політичної складової візиту Катерини — а вона, безперечно, була. По- перше, цариця бажала проінспектувати «Новоросію» — територію, віддану в управління Потьомкіну (недаремно найсвітліший князь так старався!). По- друге, враховуючи воєнний конфлікт з Туреччиною, який явно наближався, Катерина вирішила надати своїй мандрівці характер своєрідної політичної демонстрації й показати, що вона зовсім не боїться війни, більше того, готова до неї і в разі потреби може навіть сприяти її прискоренню. Не випадково було вибрано і маршрут мандрівки: Київ, Канів (там цариця зустрілася з польським королем Станіславом Понятовським, який стрімко втрачав владу і вплив, ця зустріч практично не мала державного значення), Херсон (найважливіший центр новостворюваного імперського флоту), Бахчисарай (колишня столиця Кримського ханства), Севастополь, про стратегічне значення якого Катерина вже здогадувалася...

Багатство і продуктивний потенціал «вновь обретенного» російською імперською державою краю, стрімке зростання й розвиток нових міст, нові фортеці, які швидко виникали на цих степових землях, потужність сконцентрованих військ, боєздатність флоту, який гарячково створюється, краса і багатство щойно підкореного Криму — Катерина дістала масу вражень. А народ... Він уже давно був для неї безтілесною абстракцією. Колись, у молодості, вона розробляла прекраснодушні законопроекти, в яких, зокрема, стверджувалося: «Потрібно уникати випадків, щоб не приводити людей у неволю, хіба що крайня необхідність до вчинення цього призведе, і то не для власної користі, але для користі державної, однак і та чи не доволі рідко буває». Є, однак, усі підстави думати, що куди ближче душі «матушки-царицы» були такі її слова: потрібно уникати всього, що «утверждало бы в малороссиянах развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (тобто великоруського. — І.С. ) совсем отличным». І в цьому імператриця, потрібно віддати їй належне, була виключно послідовною: безпощадно переслідувалося і витравлювалося все, що нагадувало про колишню самостійність гетьманської України!

Вояж імператриці являв собою яскравий приклад «поєднання приємного з корисним». У своїй мандрівці Катерина запросила брати участь і свого «сердечного друга» та політичного партнера, австрійського імператора Йосифа II, сприяння якого в багатьох «расширительных» великодержавних проектах вона високо цінувала. Монархи всеросійський і австрійський, ведучи невимушені світські бесіди на найрізноманітніші теми, ні на секунду не забували про політику. Питання розладнаного, тривожного становища Франції, яка стояла на порозі революції, зухвалої політики пруського короля Фрідріха-Вільгельма II, який відкрито втручався у внутрішні справи інших держав, і, головне, майбутнього султанської Туреччини (всі були впевнені, що в найближчі 5—10 років ця держава припинить своє існування) — все це активно обговорювалося в характерному для XVIII сторіччя лицемірно-галантному стилі. У розмовах же зі своїм особистим секретарем Храповицьким цариця була набагато більш довірчою і відвертою; скаржачись на європейські уряди, які «всіляко султана підбурюють і озброюють», вона різко заявила: «Але ми самі можемо розпочати війну з турками на підставі суперечок з ними у справах на Кавказі і в Дунайських князівствах». Перебуваючи в товаристві іноземних дипломатів, Катерина вкрай двозначно жартувала з приводу своєї мандрівки, «яка несе серйозну загрозу порядку і стабільності в Європі», бо західні монархи переконані, що «я й імператор Йосиф маємо на увазі заволодіти всією Туреччиною, всією Персією, а, мабуть, ще й Індією з Японією. Як ви гадаєте — спитала імператриця Храповицького — можливо, це дійсно так?». Коментарі до цього епізоду (характерний штрих до образу Катерини) — зайві.

Поява російського двору з блискучим «ескортом супроводу» в Бахчисараї була вражаючою політичною демонстрацією звитяжної могутності держави, керованої Катериною. Взагалі, всі ці люди були щиро й глибоко переконані в непорушності та природності існуючого порядку речей: є багата знать — і кріпосні раби, влада не повинна бути бідною, і так було, є і буде завжди. Катерина II, дуже задоволена поїздкою, побувавши в Києві, Каневі, Херсоні, повернулася до Петербурга. Але це — «зовнішній» факт, який лежить на поверхні. Нам же, мабуть, цікавішим буде загальний висновок із цієї історії. Навіть найблискучіші «потьомкінські села» — неодмінний атрибут свавілля і деспотизму — занепадають і розсипаються, з’являючись перед враженими глядачами у всій своїй непривабливій наготі!