Берлiнер ансамбль
56-й Берлінський кінофестиваль цьогоріч відзначився принаймні трьома характерними рисами. По-перше , він розширив територію та масштаб свого кіноринку. Тепер пристрасті вирують навколо продажу фільмів у розкішному музейному просторі Мартін Гропіус Бау. Цей переїзд ознаменував значущість практичної жилки нинішнього керівника Берлінале Дітера Коссліка, який наполягає, що його фестиваль є не лише мостом між Сходом і Заходом, не лише мультикультурним «кампусом», а й середовищем для великого бізнесу.
По-друге , в конкурсній програмі не було безперечного лідера, безумовно націленого на головний приз. При цьому рівноправність картин-суперниць засвідчило достоїнство потайного, неефектного напруження. І продемонструвало інтерес до приватного, повсякденного, особистого існування людини або групи осіб, зображених на екрані.
По-третє , останній Берлінале здивував абсолютно неординарними акторськими роботами. Багато з них могли б претендувати на головні нагороди без найменшого докору сумління. Берлінер ансамбль на цьому фестивалі цілком заохотили б не тільки Брехт, а й багато надзвичайних режисерів.
Крім цих обставин, не можу промовчати ще про одну, яка впала мені у вічі в лютневому Берліні. Усі конкурсні фільми — і гірші, і кращі — володіли властивостями, зовсім чужими для пострадянських режисерів. Недаремно жодна, наприклад, російська картина, на Берлінале не потрапила. Ми, а точніше, наші режисери, дивляться на життя, на час, простір і людей іншими очима. Але це інше, у просторіччі — особливе, — більше не радує, не надихає. Відмінність полягає (у нашому випадку) в нелюбові до людини, до її внутрішнього світу, страхів, контактів із найближчим оточенням. До її індивідуальних поривів, до її вибору та сумнівів. Такі первинні, але не елементарні основи визначили тезу майже всіх конкурсних фільмів. І мінімізували роздратування, пов’язане з відсутністю убивчого (для інших) і радикального конкурсанта.
Ще однією особливістю Берлінале стала участь чотирьох німецьких картин у конкурсі. Треба визнати, що жодними політичними або патріотичними схильностями організаторів такий розклад пояснювати не доводиться. Оскільки чудове журі на чолі з Шарлоттою Ремплінг і з такими людьми, як класик поставангарду Метью Барні або видатний актор Армін Мюллер-Шталь, який знімався у Джармуша, видали дві вищі й одну спеціальну нагороду саме трьом німецьким акторам. Можна позаздрити.
Це ж журі було на висоті, обдуривши очікування всіх спостерігачів, впевнених, що «Золотий ведмідь» потрапить до рук Майкла Вітерботтома та співрежисера фільму «Дорога на Гуантанамо» Мета Вайткросса. Але цього разу призодавці не завдали собі клопоту стереотипами, пов’язаними з фестивальною модою на політичну актуальність. Хоча англійські режисери отримали-таки нагороду «За режисуру», адже їхній квазідокументальний фільм про те, як троє пакистанців, жителів Англії, вирушають до Пакистану, Афганістану, потім їх запідозрюють у пособництві терористам та відправляють до американської в’язниці на Кубу, формально зроблений химерно — на стику фікшн- нонфікшн. І тому за режисуру відповісти він був нібито зобов’язаний. Утім, це єдина поступка журі Берлінале. Моє невдоволення цим рішенням пов’язане, по-перше, з тим, що політично важливі фільми добре було б робити в «чистіших жанрах» — у пропагандистській документалістиці, як Майкл Мур, який отримав перемогу на передостанньому Канському фестивалі; або в ігровому художньому кіно, як «Молох» Арабова-Сокурова; або як німецький «Бункер». А «Дорога на Гуантанамо» є за своєю суттю публіцистичним телевізійним фільмом, у якому англійські актори (за походженням пакистанці) реконструюють уявлювані в реальності біографії мандрівників до пекла, що його охороняють безжалісні американці, вбачаючи в кожному неанглосаксі шахида та гада. Утім, на берлінському кіноринку саме «Дорога на Гуантанамо» виявилася найкращою у топ-десятцi куплених картин.
Звісно, приз за режисуру треба було вручити Роберту Олтмену за фільм «Друг прерій». І не лише за класичне минуле цього пречудового режисера. А й тому, що його остання картина про вельми популярну радіопередачу, яка проіснувала в американському ефірі тридцять років і закрилася нібито через загрозу падіння рейтингу, вибудувана з блиском, дотепно, в дивовижному ритмі. І головне — легкою рукою 80-річного режисера. І знята оператором Едом Лахманом відмінно. І сміливість Меріл Стріп, яка співає пісні кантрі, чудова. І образ білявки- злочинниці, яка нагадує, що настав час закруглятися легендарній музичній передачі, по-кіноманськи ненав’язливий. І образ поліцейського, який охороняє будівлю театру, звідки в радіоефір транслюється передача-концерт, прекумедно смішний, як пародія на героїв чорного фільму. Коротше, проігнорували Олтмена напевне тому, що на наступній церемонії «Оскара» він отримає статуетку «За внесок у кіномистецтво».
Інші поважні класики мали на Берлінале блідіший вигляд. «Новий світ» Теренса Маліка (про завоювання англійцями американської Вірджинії в XVII столітті) розчарував, попри довірчу медитативність оповідання та чудово зняті пейзажі Емманюелем Любецьким. Історія кохання капітана Джона Сміта (Колін Фарелл) і красуні-аборигенки відправляє до стосунків Адама та Єви на тлі мальовничої природи. Однак приваблива старанність Маліка в його мінімалістському епосі все ж виявилася холостим пострілом.
При цьому Клод Шаброль своїм фільмом «Сп’яніння владою» спровокував серед глядачів ще більший негативізм. Вибравши, як звичайно, свій талісман — Ізабель Юппер — на головну роль судді з розслідування (в нас ці функції виконує слідчий), режисер, швидше за все, вважав, що «цього вистачить». Шкода. Юппер блискуче творить, відпрацьовує всі деталі погляду, пластики, аксесуарів, але історія її безкомпромісної героїні-викривачки великих власників корпорацій, які крадуть тисячі євро у власні кишені, і корумпованих політиків, — лише поверхнева дешевка, не позбавлена, звісно, французької елегантності за рахунок інтер’єрів-екстер’єрів, натяків на адюльтер працелюбної героїні й інших галльських радощів.
На Берлінале були й інші не показані, але талановиті картини, щодо яких жалкуєш, що зірвався запрограмований результат. Насамперед йдеться про «Науку сну» Мішеля Гондрі, знаменитого автора музичних кліпів, режисера «Вічного сяйва пристрасті». Його нова картина сповнена чарівних сюрреалістичних образів, сцен, епізодів. І, по суті, присвячена креативності — предмету-суб’єкту-об’єкту пізнання, уяви, втілення. Стефан, художник-графік (ніжна і тонка робота мексиканського актора Гаеля Гарсіа Берналя), приїжджає до матері (Міу-Міу) в Париж, щоб попрацювати у видавництві, яке видає календарі. О, треба бачити цих комічних персонажів — авторів масової найвульгарнішої продукції, яких очаровує своїми творчими капризами пустотливий і талановитий Стефан, який до того ж покохав сусідку на ім’я Стефані (Шарлотта Гейнсбур). Ця парочка чудових вигадників, які інсценують свої сни, розбуджують збудливість персонажів картини і глядачів, багатого варта. Разом із тим химерні плани — наприклад, приватної телевізійної студії, розташованої в кухні Стефана, або оживлення тварин-іграшок, — залишилися, на жаль, набором неабияких атракціонів напівпровального фільму.
Багато хто, судячи з агресивної реклами, ставить на німецьку адаптацію наймоднішого кілька років тому французького роману Уельбека «Елементарні частинки». Але режисер Оскар Роллер відмахнувся і від інтелектуальної гіркоти роману, і від його романтичного цинізму. Він перетворив інтелектуальну пристрасність Уельбека на психологічну мелодраму про двох зведених братів: мало не безстатевого генетика та психічно нестабільного, сексуально заклопотаного Бруно. Замість філософії Ніцше, рефлексії про експериментальну науку клонування та відсіч життєвому стилю хіпі, до яких належала мати героїв, ми побачили попсову ілюстрацію комплексів травмованих чоловіків, заведених для видовищних ефектів у клуб свінгерів, де міняються партнерами, і в божевільню, де Бруно зустрічається з привидами. Хоча Моріц Блябтрой, який отримав приз за головну чоловічу роль, здійснив у цій ролі більше, ніж можна було чекати навіть від нього як обдарованого артиста. Його скутість, нерв, інфантилізм, страх самотності зіграні з такою живою невдаваною силою, що вона частково виправдала грубу сентиментальність режисури Ролера.
Інша німецька — одна з трьох узагалі кращих на конкурсі картин — «Вільна воля» Матіаса Гласнера могла претендувати не лише на отриманий спецприз Юргену Фогелю (виконавцю головної ролі, співавтору сценарію та співпродюсеру) «за художній внесок». Ця майже тригодинна картина про посудомийника-гвалтівника, визнаного неосудним, який відсидів у реабілітаційному центрі та, здавалося б, почав нове життя, де знайшлося місце і глибокому роману, і поклику колишніх схильностей, і — у фіналі — самогубству. «Вільна воля» чудова подвійним ударом в око та серце. А також невимовно достовірним — відчайдушним, стриманим, нюансованим акторським дуетом Юргена Фогеля та Сабіни Тімотео. Мовчазна картина з мінімальними діалогами, але з незмінним «ефектом присутності» шалених неможливих і невідворотних стосунків чоловіка та жінки, могутньої драми, загнаної на глибину існування персонажів, закинутих у прекрасний і жахливий, байдужий і привітний світ, місто, на морський берег. Якщо не сутяжничати, то «Вільна воля» — зразок фестивального кіно в кращому значенні цього слова, позбавленого забобонів арт- істеблішменту та кліше арт-гетто.
Після показу останньої німецької картини — «Реквієму» Ганса Християна Шміда — стало очевидно, що приз за головну жіночу роль отримає молода театральна актриса з Базеля Сандра Хуллер. Разом із тим, я наполягаю, що роль Сабіни Тімотео зроблена не менш грандіозно та з великим магнетичним нервом. Але перемогла Сандра Гуллер, за природою надточна, настійно достовірна актриса. Вона з чудовим умінням показала душевні муки своєї героїні — дівчини з релігійної сім’ї, схильна до нападів епілепсії, яка, проте, вирішила, що одержима дияволом і самовільно піддана екзорцизму. Цей зовні яскравий, але за сценарієм, заснованим на реальних подіях 1970-х років, і режисурою зовсім не видатний фільм отримав і нагороду ФІПРЕССІ.
Гран-прі журі розділили дві картини: милий, не більше того, і, на мою думку, переоцінений дебют датчанки Пернілли Фішер Крістенсен «Мило» (окремий приз за дебют) і «Офсайд» знаменитого іранця Джафара Панахі. Він за кожну свою картину, починаючи з канської «Золотої камери» в 1995 році (дебют «Біла кулька»), отримує всі головні призи на перших фестивалях. Його остання картина, знята репортажно, артистично, в традиціях неонеореалізму, триває рівно 90 хвилин — стільки ж триває футбольний матч (його переможець вирушить на Кубок чемпіонів), на який мріють потрапити молоді іранки, переодягнені в чоловічий одяг (жінкам вхід на стадіон заборонений), але вони залишилися в «офсайді», в загінчику, під наглядом охоронців, котрі дотримуються місцевих звичаїв гендерних дозволів. «Офсайд» Панахі — карикатура на іранські культурні коди, але — на відміну від відомої карикатури в данській газеті — подана вона м’яко, любовно, з абсурдистським гумором. Тепер режисеру — після бурхливої відповіді затероризованого життя іранських жінок у «Колі», що отримало «Золотого лева» у Венеції, — милі і футбольні фанатки- іранки, і законослухняні недалекі охоронці-іранці, і батьки дівчат, які побоюються пліток сусідів, і Іран нарешті, славу якому принесе спортивна футбольна перемога, а не політичний консерватизм. Що ж, приємно бачити — чути.
Такою ж приємною новиною стало і присудження «Золотого ведмедя» за кращий фільм боснійській дебютантці Ясмілі Жбанич, яка поставила «Грбавицю». Назва картини — район Сараєво, де в післявоєнні нинішні часи живуть знедолені жінки з дітьми, — їхні чоловіки загинули на полях та в інших місцях боїв. Ці виснажені, рано постарілі, але внутрішньо стійкі жінки відвідують сеанси психотерапії, де полегшують свої душі розповідями про пережиті страждання. І тільки одна з них — Есма (прекрасна робота Мір’яни Каранович) — не здатна на сповідь. Вона живе з дочкою-безбатченком, якій потрібні двісті євро на екскурсійну поїздку. А для тих дітей, хто принесе довідку про загиблих батьків-героїв, поїздка буде безплатною. Такого документа матір для доньки не має. Есма знаходить роботу офіціантки в нічному клубі, але власник-гангстер грошей не дає. Двісті євро — пружина сюжету. І пружина неймовірного напруження людських, соціальних, сімейних зв’язків. І розмивання будь-яких кордонів між воєнним життям і мирним, між благими втіхами та страшною правдою, між коханням і звірством. Мати признається доньці, що була зґвалтована, що не знає батька дівчинки. Але... збирає... позичає гроші дочці на поїздку. І любов — сім’я — після загрозливих психологічних вибухів — возз’єднується. Дуже скромна, безпафосна картина розповідає про воєнні наслідки крізь співчутливий і безілюзорний погляд на «місто жінок» — зовсім юних і змарнілих, які все-таки знаходять у собі сили нести свій хрест (при тому, що режисер на стороні боснійців), діяти, сподіватися й усміхатися, не втираючи сліз.
Мій персональний фаворит конкурсної програми — «Охоронець» дебютанта Родріго Морено — отримав престижний приз Альфреда Бауера «За новаторський внесок». При цьому ані відвертого, ані приголомшливого «новаторства» в цій картині з геніальним актором Хуліо Чавесом (він же за сумісництвом відомий аргентинський драматург, режисер, сценарист) зовсім немає. Назва фільму в перекладі з іспанської має певний нюанс. Цей «Охоронець» — за суттю «Вартовий» або «Зберігач ключів», тобто найвищий охоронець, який ходить по п’ятах за міністром економіки, приставлений до нього вдень і вночі, на роботі та в Буенос-Айресі, в поїздках і заміському будинку. Картина про тінь людини, яка спостерігає за своїм підопічним крізь двері та вікна, крізь асиметричні кути зору, в несподіваних — фрагментарних — ракурсах. Втратити тінь — і не лише за традицією романтичного письменника Шаміссо — означає перестати бути людиною. Людина, яка не має тіні, стає «тінню» бездушної оболонки. Рубен — герой Хуліо Чавеса, показаний і в домашньому побуті, і в колі родичів (їхній сцені в китайському ресторані міг би позаздрити Майк Лі), і в нечастій самотності, і серед водіїв, охоронців інших міністрів... У фіналі він позбавляє свого міністра власної тіні, вбиваючи ординарного бідолаху з револьвера. І вирушає до моря, яке він бачив лише один раз у житті, недавно, майже п’ятидесятирічним, та й то коли супроводжував міністра на якийсь саміт. Чи поїхав він до моря, щоб накласти на себе руки, ми не дізнаємось. Але фінальний план безлюдного моря залишиться в пам’яті глядачів, які ще відкидають тінь...
