Почуття — рушій прогресу

Напередодні Дня вчителя «День» запропонував доктору філософських наук, заслуженому працівнику вищої школи України директору Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України Івану Андрійовичу ЗЯЗЮНУ поділитися своїм баченням впливу Бoлонського процесу на сучасну українську освіту, вузівську підготовку вчителів та на зміст шкільної освіти.

— Іване Андрійовичу, вас знають як педагога не тільки в Україні, а й за кордоном. Ви також знайомі з освітніми системами різних країн. Скажіть, якщо пильно придивитись, чи потрібно нам сьогодні змінювати перевірені роками вітчизняні освітні програми і принципи?

— Так. Сьогодні всі турбуються про знання, про інтелектуальний розвиток. Але для чого? Людина народжується з почуттями. Почуття є основою людського розуму, досвіду людського, і не тільки цього. Якщо уважніше подивитися, то почуття значно вагоміші за розум. Почуття рухають науку. Ейнштейн у свій час сказав: «Свої закони відносності я відкрив не розумом, а почуттями. Достоєвський сказав: «Краса врятує світ». Але це буде так тільки тоді, коли люди будуть наповнені почуттями благородства до себе, до іншої людини, до природи. Якщо люди від краси будуть мати переживання прекрасного і піднесеного, вони ніколи не дозволять собі спрямовувати свій розум на самознищення. Ось у чому сутність вислову Достоєвського. Сучасні психологи підходять до почуттів як до основи людського буття і основи самої людини. Вони вважають, що розум — це є засіб до розвитку почуттів людини, до використання почуттів у життєвому процесі. Це надзвичайно важливий підхід. Якщо це почуттєве кредо не поставити в систему освіти, ми страшенно будемо втрачати. Чому Сухомлинський проводив уроки на природі? На рівні підсвідомості він давав дітям можливість розуміти, наскільки природа різноманітна, наскільки вона неповторна. Людина у своїй фізіологічній базі має емоції — радості, страху, гніву... Це психофізіологічна реакція на сприйнятий світ. Ці емоції, соціалізуючись, перетворюються у почуття. А почуття — це вже потреби. Як тільки я в соціумі призвичаївся отримувати від музичної ритміки певні переживання, я вже хочу їх отримувати знов і знов. Потреба виникає тоді, коли людина пережила її позитивно. Є тріада людських почуттів у позитивному і негативному плані. Почуття прекрасного і потворного, піднесеного і низького, трагічного і комічного. Ця тріада почуттів визначає сутність людського життя. Їх треба з дитинства розвивати і формувати — ще до народження дитини.

БOЛОНСЬКИЙ ПРОЦЕС ТА ЙОГО МІФИ

— Але в Бoлонських угодах про це немає ані рядочка. Ви вважаєте, що це потреба суто українська?

— Якщо нам працювати в Бoлонському процесі, то не можна забувати, що в країнах, які його започаткували, дуже високий естетичний рівень. І ніхто з Бoлонських організаторів про це не говорить — в них це розуміється само собою. Ще в материнській школі дитина формує соціальні потреби. Всі види мистецтва спрямовані саме на це. У французькій школі 85% дітей володіють нотною грамотою. У нас також раніше народ майже весь час співав. Зараз мовчить, а має запит на ширпотреб із сексом, примітивною фізіологією, а не мистецтво з високими людськими почуттями. Тут, коли ми говоримо за Бoлонський процес, то ми повинні створювати таке середовище в школі і в ВНЗ, щоб людина могла бути задоволеною гармонією кольорів, звуків, ритмікою, щоб мистецтво, яке у нас поза увагою учнів, стало основою їхнього виховання. Взагалі дуже талановитих людей небагато, вважають, що десь всього 3—5 відсотків. Але підраховано, що вони дають національного доходу близько 95%. Своїми ідеями, своєю спроможністю бачити щось по- іншому. В Японії хочуть давати вищу освіту всім, хто цього бажає. Мета — відібрати таланти, щоб жоден здібний не пройшов поза увагою. Це є основою в Бoлонському процесі. Ми його критикуємо і навіть відомі п’ять міфів про те, що цей процес нашкодить Україні.

— Який же міф найпопулярніший?

— Перший міф говорить, що бакалаврат знищує учителя, бо в своїй сфері педагог вже не може розвиватися далі. Якщо ж добирати у педагогічні ВНЗ по педагогічних здібностях — то ці люди назавжди залишаться в школі. Декілька років я працював у театральному інституті. Незважаючи на те, що актори завжди мали і мають найменшу зарплату, вони зайшовши на сцену, ніколи не полишають її, навіть якщо і голодні. Це, до речі, дуже важливо. І наша освіта зараз зберігається за рахунок тих талантів, які не біжать зі школи. Школа сьогодні існує. Вона не розбалансована. Складна професія, а до недавнього часу найменш оплачувана. Психологічне напруження не можна поєднати з іншими професіями. Бо тут ще й і відповідальність за живу людину. Ти весь час на очах у всього соціуму. У Південній Кореї всі випускники середньої школи хочуть бути вчителями, тому що там у вчителів найвища зарплата. З учнем повинен працювати вмілий талановитий вчитель. Я 15 років працював ректором Полтавського педагогічного інституту і тоді мені всі казали, що професія вчителя — масова, тому особливих талантів для неї не треба шукати. Я так не вважаю. У себе в інституті я першим ще за радянських часів зробив особливий відбір студентів на вчительську професію. Іспити побудував інакше. Головним було не те, що на екзаменах написали, а співбесіда. Треба, щоб усі члени комісії побачити абітурієнта і поспілкуватися з ним. А тоді вже стає зрозумілим, чи вміє молода людина слово сказати, чи здатна переживати. Треба надати можливість показати природні здатності, а не мучити абітурієнта екзаменами. Якщо ж у людини запаси словесної дії відсутні, то їй треба рекомендувати іншу професію, навіть тоді, коли рівень знань достатньо високий. Така система професіонального відбору при вступі у педагогічний вуз прозора і чесна, ні про які хабарі не може йти мова — все відбувається на очах усієї комісії. Такого підходу до вчительської професії, коли на першому плані професійна майстерність, у нас ніколи не було. Якщо у мене комісія за педагогічну майстерність ставила «відмінно», то цей абітурієнт обов’язково ставав студентом. Колись я вичитав у Макаренка, що вчителя треба готувати як музиканта — індивідуально. Першими у Радянському Союзі ми розробили курс педагогічної майстерності, створили кафедру, написали підручник з педагогічної майстерності. Відвели по сто годин індивідуальної роботи з кожним студентом! Починаючи з першого курсу і потім щорічно наші студенти мали практику у школі. Цю систему ми взяли з практики педагогічних училищ. Тоді часто говорили, що училища вчителів готують краще за університет. Спробували розібратись у цьому феномені і зрозуміли, що справа у системі фахової підготовки. Професіонали, методисти в училищах дійсно ведуть дитину до вершин педагогічної майстерності. А через три роки 300 ВНЗ країни вже мали у себе кафедри педагогічної майстерності.

— Який же другий міф?

— Цей міф торкається поняття фундаменталізму освіти. Дехто вважає, що Бoлонський процес його знищить, бо береться курс на практичні знання. У нас є свої традиції щодо фундаменталізму. Бoлонський процес ніколи не ставив питання забрати з ВНЗ їх історичні набутки. Не треба цього боятися. Фундаментальні знання треба поєднувати з практикою таким чином, щоб студент сам саморозвиватися. Ми сьогодні забули, що тільки тоді досягається успіх студентом, коли він над собою працює. Якщо не в міру користуватися лекціями, то вони студенту нічого окрім шкоди не дають. Лекція професора повинна бути установкою на проблему. Коли вийшла моя перша книжка по педагогічній майстерності, мене запросили до Японії читати цей курс японським професорам у Токіо, в Кіото. Коли я попросив японських колег показати мені їх лекції, то у відповідь мене запросили до студентської бібліотеки рано-вранці і пізно ввечері, щоб я побачив як там багато студентів у будь- який час. Якщо студенти так працюють самостійно — це означає, що їх наставники-професори також дуже потужно працюють. У мене в Полтаві бібліотечний зал на 150 місць. В ньому працюють лише декілька студентів, просто ми їх не привчили вчитися самостійно. За законом психології перші 45 хвилин подачі інформації запам’ятовується в арифметичній прогресії, а в наступні 45 хвилин забуваються в геометричній прогресії. Не треба студенту начитувати лекції — його треба зацікавити, щоб він сам пізнавав. Лекція — це не навчання, це горе наше, яке прижилося в усіх наших ВНЗ. Треба так час використовувати, щоб усі пороги втомлюваності людини не заважали їй бути фізично здоровою.

ДЕШЕВОЇ ОСВІТИ НЕ БУВАЄ

— Які ще проблеми, викликані приєднанням України до Болонської угоди, лякають певні кола наших освітян, політиків, громадських діячів?

— Третій міф — визнання за кордоном українських дипломів призведе до відтоку талантів. Тут уже питання для політиків — зробіть належні умови для життя і роботи, то й відтоку не буде. Ми чомусь боїмося навчати наших студентів за кордоном. Південна Корея, яка досягла значних успіхів, щорічно посилає студентів у зарубіжні ВНЗ. Китай, Японія також не бояться це робити. В Японії вважають, що якщо людина отримала на батьківщині естетичний розвиток, вона завжди буде прагнути працювати на свою країну. Якщо хтось не повертається до рідної домівки, це означає, що людина не погоджується бути жебраком.

Четвертий міф — з введенням кредитно-модульної системи відсутність оцінки призведе до низької якості знань. Кредити — це процес постійної роботи учня і студента. Наприклад, у Америці вільне відвідування студентів, але там парти ніколи не порожні. Система вимірювання якості знань в нашій країні ще не може означати якості самої освіти. Критерій якості освіти може бути тільки один — постійна робота студента над собою і отримання задоволення від цієї праці.

П’ятий міф — зниження якості вітчизняної освіти через приєднання до Бoлонської угоди. Але ж Бoлонський процес передбачає зберігання національних ознак, здобутків.

— Які основні відмінності вітчизняної шкільної освіти від системи розвинутих країн?

Освіта — найприбутковіша галузь у суспільстві. Економісти підрахували, що загальні інвестиції в початкову школу дають 40% прибутку. У середню школу — 110%. У вищу школу — 340% прибутку. У нас же в країні освіта не інвестується. На одного учня в нас витрачається щорічно 1800 гривень. А у Німеччині — 29 тисяч доларів щорічно на одного учня звичайної школи. Школа там — зразок естетичної гармонії, вчитель має пристойну заробітну плату і не займається додатково приробітками або свинями, курми чи городом, бо працює тільки над собою, саморозвиває себе, щоб учні бачили приклад. Школа ж має гарне обладнання. Наша трагедія в тому, що занадто багато вчителя примушують займатися не своєю працею. А вчитель в нас безпорадний в цьому. Якщо подивитися на європейську школу, то в усіх країнах світу у вчителя є 1— 2 помічники, також вчителі, які роблять всю додаткову роботу — індивідуально працюють з учнями, перевіряють зошити. В нас ще цього немає, бо вважають, що витрати будуть для суспільства надто великі. Освіта дешевою не буває, тому що освіта дає можливість підійти до культурних надбань людства. В Німеччині, Англії люди краще живуть, але ж це люди досягли своєю працею. Там люди не цураються своєї історії... Де ви бачили, щоб у нас для учнів по три дні на тиждень було вільне безкоштовне відвідування музеїв. В Лондоні — це правило. А в нас? Один день на Незалежність.