«Попелюшка» української сцени

У першому відділенні вишукану європейську публіку молода виконавиця Оксана Ярова вразила виконанням віртуозних моцартівських арій із репертуару колоратурного сопрано. А у другому — звучали лірико-драматичні арії з опер Верді. Рідко хто з навіть досвідчених майстрів співу дозволяє собі таке ризиковане поєднання. Адже колоратурний репертуар написаний для рухливого голосу з високими верхівками. Так у славнозвісній арії Цариці ночі з «Чарівної флейти» (її Оксана внесла до женевської програми) треба взяти високе «фа». Співачок, які спроможні на це, не лише в нас, а й у світі — небагато. А, скажімо, за арію Ельвіри з «Ернані» Верді годі й братися, якщо не маєш густих чутливих нот у нижньому регістрі. Це ніби два полюси сопранового репертуару, що взаємно виключають один одного. Але Оксана, в голосі якої поєднуються колоратурна легкість і драматична пристрасність, не з полохливих. Вона взялася за складе завдання й гідно виконала його. Артистка розповідала, що овації були такими бурхливими після виконання кожного вокального номера, що від несподіванки їй було важко зосередитися на співі.

Передісторія цього виступу, що завершив тернистий шлях співачки до визнання, цікава й оповита смутком. У квітні 2003 року збулася мрія учениці славнозвісної Євгенії Мірошниченко Оксани Ярової — її було прийнято до стажерської групи Національної опери України. Але, як-то кажуть, її там не чекали. Час іде, а на сцену не випускають. Повторилась стара історія. Ще одна стажерка, Стефанія Довгань, яка за рік так і не удостоїлася честі заспівати жодного спектаклю, поїхала працювати до Німеччини (про неї в театрі згадали лише тоді, коли вона вже півтора року була солісткою Нюрнберзької опери). Отож, Ярова вирішила співати якомога більше, аби не втратити форми, брала участь у різних благодійних мистецьких акціях, здійснювала записи на радіо. І от минулого літа, після сольного концерту в Андріївській церкві до неї в натовпі схвильованих шанувальників підійшов голова Моцартівської асоціації Женеви, редактор популярного журналу «PRESTIGE DE L’OPERA» пан Еугеніо Каннарса й запросив виступити з концертом у Женеві разом із концертмейстером Анастасією Титович. Про те, що наміри пана Каннарси серйозні, свідчив і запропонований ним гонорар, і надісланий невдовзі з Женеви журнал із анонсом концерту. На обкладинці — велика фотографія будівлі Національної опери України і портрет Миколи Віталійовича Лисенка. Кілька розворотів присвячені історії та географії нашої країни, вітчизняному оперному мистецтву. Читачі журналу зможуть порозкошувати мальовничими краєвидами української природи, міськими пейзажами Києва, Львова, Одеси, переглянути фото сцен зі спектаклів «Аїда», «Тарас Бульба» на сцені Національної опери України. Анонс концерту Оксани Ярової та Анастасії Титович включає портрети виконавиць і їхні короткі біографії. А ще наприкінці журналу в рубриці «Артисти великого таланту» — поруч із портретами Лучано Паваротті, Хосе Карераса, Пласідо Домінго, Чечілії Бартоллі, Мірелли Френі та наших Миколи Шопши, Сусанни Чахоян, Ольги Басистюк потрапила й Оксана Ярова.

Афіші про концерт Оксани було розклеєно по всій Женеві. Квитки коштували 40—50 доларів. Після концерту, коли Оксана Ярова й Анастасія Титович увійшли до бенкетної зали, всі присутні зустріли їх бурхливими оплесками, що дівчата навіть зніяковіли. Що й казати, не звикли наші митці в себе, на батьківщині, до такої уваги. Рудольф Ангельмюллер, президент 14 асоціацій Моцарта (одна з них — у Женеві) подарував винуватицям свята красиві настільні годинники в кришталі з викарбуваним фонтаном — символом Женеви і запросив Ярову на десятимісячне стажування до Верони...

Окрилена молода співачка повернулася додому, де на неї, на жаль, чекають суворі будні та непрості стосунки з адміністрацією Національної опери України. Справа в тому, що напередодні від’їзду до Женеви молоду артистку, яка вже встигла завоювати прихильність шанувальників співу, звільнили зі складу стажерської групи театру. «Це було зроблено з порушенням закону, — розповідає Оксана Ярова. — Мене мусили попередити про звільнення, принаймні, за два тижні. А, насправді, 3 липня на художній колегії вже було вирішено, що я театру не потрібна, а 6 липня мене змусили «здати», тобто, заспівати диригентові Миколі Дядюрі партію Лючії із опери «Лючія ді Ламмермур». Це ж просто знущання...Але за допомогою генерального директора Національної опери Петра Чуприни мені вдалося відновитися в трупі театру. Та не всім це до вподоби. Більшість солістів оперної трупи тепер зі мною не вітається... Та я оптимістка й сподіваюсь, що нинішній сезон буде для мене ласкавішим, аніж попередній, а мені вдасться виконати нові ролі та порадувати ними своїх шанувальників».

Справді, минулий сезон був складним для молодої виконавиці. Якось їй довелося виступати на сцені навіть хворою, аби не підводити своїх колег. А після перенесеної вітрянки певний час Оксана співати взагалі не могла. Але, як каже Ярова, деякі в театрі і здоровими співають гірше, ніж вона хвора, та це сходить їм із рук, бо мають гарну підтримку. Оксана ж може розраховувати лише на підтримку своїх шанувальників...

Про Оксану деякі колеги кажуть, що її голос не «озвучує» зал. Але ж спеціалісти знають, що акустика в Національній опері така погана, що артистам, аби їх добре чули, доводиться форсувати звук, тобто кричати. Не всім це під силу, та не кожний співак на це й погодиться, бо так і голос втратити можна. І, до речі, міцне звучання потрібне не в кожній опері. Музика Россіні, Доніцетті та Белліні потребує саме легких голосів, таких, як в Оксани Ярової. Її не подолають володарки малорухливих драматичних сопрано. Та, як-то кажуть, «ти винуватий в тому, що хочу я їсти», була б людина, а справу на неї знайти можна. Згадаємо, що перші кроки в театрі нині уславленої сестри Оксани, Ольги Микитенко, також були нелегкими і супроводжувалися гучними скандалами. Тепер, коли вона дістала визнання у Європі, до співачки і ставлення зовсім інше. Невже Оксані Яровій треба, як і її старшій сестрі, поїхати працювати за кордон, аби співачку стали поважати вдома?