«Ми обманюємо себе, що живемо в країнах демократії, яка перемогла»

Нинішні гастролі Грузинського державного академічного Театру ім. Ш. Руставелі пройшли в рамках Року Грузії, що недавно відкрився в Україні. Їх організовано компанією «Театральні сезони Stoletov».

На сцені київського Театру ім. І.Франка гості показали дві свої резонансні постановки — оновлену версію шекспірівського «Гамлета» й театрально-музичну імпровізацію «Стікс» на музику Гії Канчелі, поставлені знаменитим режисером Робертом Стуруа.

Приїзд славетного колективу на чолі зі своїм лідером — художнім керівником Театру ім. Ш. Руставелі — викликав ажіотаж у нашій столиці. Зайві квиточки запитували ще біля станції метро. Правдами й неправдами пробивалися у зал студенти Університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, мужньо вистоювали багатогодинні вистави на гальорці. Дійсно, пропустити майстер-клас легендарного Роберта Стуруа було б величезною втратою для тих, хто має намір зв’язати свою долю зі сценою або є шанувальником Мельпомени.

Протягом своєї творчої долі Роберт Стуруа трагедію «Гамлет» втілював на сцені неодноразово. І щоразу це абсолютно нова вистава і потрясіння для публіки. Відомий ще iз шкільної лави шекспірівський текст несподівано звучить дуже актуально. А класичні герої з’являються в незвичайному ракурсі. З 30 шекспірівських п’єс Роберт Стуруа поставив 15, а найчастіше — «Гамлета». За постановку цієї трагедії в Лондоні Міжнародне Шекспірівське товариство включило «Гамлета» Стуруа до десятка найкращих шекспірівських постановок за останні 50 років. Великий резонанс викликала і його вистава в московському театрі «Сатирикон» (iз Костянтином Райкіним у головній ролі). Його було удостоєно премії «Золота маска». Двічі «Гамлета» ставив Роберт Робертович на своїй рідній тбіліській сцені. А нещодавно з’явився «Гамлет», поставлений у Туреччині...

Напевно, не випадково реквієм «Стікс» Гії Канчелі грузинські артисти виконували в траурний день, коли в усьому світі прощалися з Іоанном Павлом II. Канчелі написав цей симфонічний твір для альта, змішаного хору й оркестру, присвятивши його пам’яті рідних і друзів. На основі цієї музики Роберт Стуруа створив виставу-притчу, в якій підіймав одвічні питання буття і смерті.

Мені пощастило не тільки кілька разів розмовляти з Робертом Стуруа в Києві, а й побувати на репетиціях режисера, дивуючись його влучності в оцінках при постановці перед акторами конкретних завдань. Таке враження, що режисер, як справжній гросмейстер, прораховує кожне слово, фразу, жест, музичний такт, навіть реакцію глядачів на побачене зі сцени. А ми йдемо за ним і захоплюємося його умінням побачити головне, здавалося б, у другорядному.

«НЕНАВИДЖУ СЛОВО «РЕВОЛЮЦІЯ»

— Роберте Робертовичу, минуло два роки як ви приїздили до Києва. А здається, що нашу зустріч розділяють десятиліття. Змінилося життя в наших країнах, люди, стосунки між ними. Навіть ваші вистави, поставлені раніше, тепер інакше сприймаються глядачами. Що вас радує у цих змінах, а що насторожує?

— Я ненавиджу слово «революція». Воно у мене асоціюється з жахливим кровопролиттям. Я би грузинську й українську революції назвав інакше — приємними змінами в нашому житті, надією на краще майбутнє, заміною людей авторитарної старої влади на нові, демократичні, більш чесні особистості. Знаєте, мені здається, що справжня революція в колишній радянській імперії ще не відбулася, вона ще попереду. Ми поки що живемо в СРСР, який зазнав деяких політичних змін, і обманюємо себе, що живемо в країнах демократії, яка перемогла. Грузія «прокинулася» від «летаргічного» сну першою, потім це сталося в Україні. Тепер ми всі з хвилюванням дивимося, як революційні події вплинуть на зміни в житті людей Киргизстану. Гадаю, що будуть зміни і в інших країнах колишнього Союзу, і, зокрема в Росії. Звичайно, ми мріємо про те, щоб добро перемогло зло...

В Грузії «революція троянд» була не першою. У нас було три спроби, і щоразу, висловлюючи протест діям влади, люди виходили на вулиці. Я вбачаю небезпеку в тому, що якщо нам щось не буде подобатися і зараз, то ми знову організуємо революцію. В Україні помаранчева революція пройшла більш цивілізовано, мирно. Ви не порушували конституційних рамок. Мабуть, враховували наш досвід і не повторили грузинських помилок. Найбільш неприємне в революціях (якщо заглянути в світову історію) — це те, що вони викликають сплеск не найкращих людських якостей, які в мирний час люди, як правило, намагаються приховати. Я ніколи не забуду, як одна з моїх улюблених актрис на мітингу проти Звіада Гамсахурдія (його політика мені видавалася жахливою й зовсім не грузинською, хоча він багато говорив про національне коріння своєї політики) запропонувала скласти список людей із нашого театру, яких треба негайно арештувати. Причому не тільки арештувати, а й розстріляти! Я був приголомшений... У період революції, при різному політичному катаклізмі, пристрасті так вирують, що можна легко перейти межу і дійти до краю, а цього не можна допускати.

Я ненавиджу мітинги, хоч і брав у них участь. Я не люблю бути частинкою натовпу, а коли ви потрапляєте в мітинговий вир, то самі заряджаєтеся якоюсь енергією і ваше «я» розчиняється в натовпі. У нас у Грузії відбувалися страшні внутрішні конфлікти... Спостерігаючи це свавілля, я, внутрішньо підтримуючи мітингуючих, перестав виходити на площу, щоб не ставати маріонеткою.

Ви знаєте, приїхавши зараз до Києва, спілкуючись iз акторами Театру ім. І. Франка, з якими ми плідно працювали над виставою «Цар Едіп», я був здивований — чому такі пригнічені актори. Став розпитувати, що ж тут у вас відбувається? «Революція, — відповідають, — група незадоволених франківців хоче звести рахунки з нашим художнім керівником».

— Одного разу ви самі порушили питання про конфлікт у трупі Театру ім. І. Франка, то я хочу прояснити один момент. У кількох інтерв’ю прем’єри трупи Богдан Бенюк і Анатолій Хостікоєв стверджують, що художній керівник Богдан Ступка зробив усе, щоб ви не бачили їхні вистави, і саме тому до вашої київської постановки «Цар Едіп» вони не потрапили працювати.

— Перед тим як приступати до роботи я подивився кілька постановок франківців. Мені дуже сподобався Анатолій Хостікоєв у виставі «Отелло». Я вперше бачив цього актора на сцені й після вистави щиро привітав із вдалим «прочитанням» Шекспіра. Але коли я задумав ставити п’єсу Софокла у Києві, то погодився на цей проект виключно через Богдана Ступку. На нього iз самого початку робилася ставка. Я захоплююся його талантом. Богдан Сильвестрович — яскрава особистість на сцені, на екрані, в житті. Мені самому було цікаво з ним спробувати попрацювати. Розумієте, є дуже гарні актори, навіть чудові й прекрасні, але ми з ними не збігаємося у відчуттях, баченні ролі, всієї вистави. Режисер повинен побачити актора в ролі. Ступку я бачив у «Царі Едіпі», а Хостікоєва і Бенюка — ні. Нехай ці актори не ображаються, але вибір я завжди роблю самостійно. Хоч, не приховаю, було неприємно, коли я дізнався, що моє ім’я почали в Україні згадувати в скандальній формі. Повірте, мені вистачає неприємностей і скандалів удома. Що стосується конфлікту у франківців, то я вважаю, що кожній із сторін треба заспокоїтися. Все це суєта, час мине, і їм стане соромно. Конфлікти нікому користі не приносять. Ти сам мучишся, гірше починаєш працювати, а від цього програє театр. У мене був один друг, який в радянські часи написав листа до ЦК Грузії. Коли я дізнався про це, запитав: «Ти з глузду з’їхав»? І порвав пасквіль, але він мене не захотів слухати і написав нового листа, через це ж сам постраждав — його залишила Муза і він перестав малювати...

Ігри з владою для творчої людини дуже небезпечні. Я взагалі вважаю, що театр не повинен бути близький до влади, а, швидше, в конструктивній опозиції.

«ШЕДЕВРИ ЩОРОКУ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ»

— Роберте Робертовичу, сьогодні український театр стоїть на порозі реформування. Виживуть репертуарні театри чи попереду нас чекає розквіт антреприз, коли збирається трупа на конкретний режисерський або продюсерський проект? Що відбувається в Грузії?

— В нас у XIX столітті було закладено принципи грузинського національного театру. Ми проходили різні етапи зростання, пошуку нових сценічних форм, революцій і реформацій. Але я ще раз повторю: потрясіння й революції ніколи не шли на користь театральній справі. Шедеври навіть у генія щороку не народжуються. Я ставив в Англії — колисці шекспірівського театру — і там вважають, що якщо раз на три роки з’явиться на сцені класна, резонансна вистава, то це чудово.

В репертуарному театрі не місце поп-культурі. Зрозумійте мене правильно. Я чудово ставлюся до популярної музики та рок-н-ролу, але театр та естрада, погодьтеся, — різні жанри. Не для всіх театр сьогодні є храмом мистецтва, але до цієї великої мети треба прагнути. Навіщо сьогодні публіка йде до театру? Які питання її хвилюють? Що вона шукає? Багатьох хвилюють одномоментні проблеми, а в театру більш висока місія — розповідати про добро і зло, проблеми буття, примусити глядача замислитися над тим, як він живе, як чинить, які етичні принципи приймає.

Антреприза — не панацея. Можна знайти кошти на конкретний проект, зібрати знаменитостей, возити виставу містами та країнами, навіть отримати фінансовий прибуток... Але гроші ніколи не були мірилом того, що постановка буде успішною. Прорахувати можна прибуток, але не успіх. Для мене дуже важливо яку п’єсу ставити. Часом мої опоненти докоряють, що я вважаю за краще ставити класику, а не сучасних авторів. Дайте мені цікаву драматургію на сучасному матеріалі і я буду її ставити. Кожна моя вистава — це розмова з глядачем, у якій я порушую проблеми, що хвилюють не тільки мене, а й наших сучасників.

— Подейкують, що незабаром у репертуарі Театру ім. Ш. Руставелі з’явиться сучасна трагікомедія про грузинську Жанну д’Арк, яку ставить внук Георгія Товстоногова — Єгор Товстоногов. Що це буде за вистава?

— Поки що робоча назва цієї вистави «Політична п’єса». Сюжет комічний з елементами трагіфарсу. В грузинській селянській сім’ї живе дівчина, яку вважають дивною. Вона стверджує, що в неї видіння. Дівчина чує голоси й переконана, що на неї покладена благородна місія — помирити росіян і чеченців. Батько героїні вважає, що все це дурниця й дочку просто час віддавати заміж. І не голоси її непокоять, а просто гормони грають. Але дівчина вперта і відчуває себе миротворцем, сучасною д’Арк. Вона їде в Чечню... Єгор Товстоногов вже приступив до репетицій, але наскільки вдалою вийде вистава, ми дізнаємося тільки після прем’єри.

«ЧЕРЕЗ «ВИТЯЗЯ...» Я СТАВ ГЕРОЄМ СКАНДАЛУ»

— Судячи з того, що будівлю вашого театру вже кілька років ремонтують, то обіцяну прем’єру «Витязь у тигровій шкурі» доведеться ще почекати. Ваш довгобуд колись закінчиться?

— Сподіваюся, що цієї осені наші поневіряння закінчаться. Шостий рік триває ремонт, причому перманентно, то активізується, то затихає. Наша будівля побудована в 1900 році і в процесі ремонтних робіт з’ясувалося, що треба зміцнювати фундамент. Ніби й гроші знайшлися, але настала нестабільна політична й економічна обстановка в Грузії і всім тривалий час було не до ремонту.

Я вже приступив до роботи над епосом «Витязь у тигровій шкурі», але поки що зробив паузу. Взагалі-то, через «Витязя...» я став героєм скандалу. Річ у тому, що мені довелося робити сценічну інсценізацію, щоб сюжет і дія стали динамічнішими, цікавими сучасному глядачу. Свої думки про варіанти сценічного прочитання «Витязя...» я висловив в одному інтерв’ю, опублікованому в популярному тбіліському виданні. І там, зокрема, різко обмовився, що в цьому епосі багато безглуздого, нелогічного і читати «Витязя...» сьогодні нудно... Боже, що тут почалося. Я опинився в центрі скандалу, який широко коментували по всій Грузії. Можливо, не варто було говорити так різко, а спробувати знайти більш дипломатичну мову, але що зроблено, те зроблено. Я і зараз вважаю, що вісім століть залишили неабиякий відбиток на цьому творі. А багато моїх сучасників, які мене ганьбили — «Стуруа замахнувся на національну святиню», — самі не читали «Витязя...»! Моє ж інтерв’ю привело до того, що кілька видавництв негайно надрукували цей епос, зробивши сучасну адаптацію тексту, а для дітей випустили книги з гарними ілюстраціями, коментарями. Тепер у нас у Грузії цілий книжковий бум, такий величезний інтерес — всі читають «Витязя в тигровій шкурі». А я себе вважаю «популяризатором» цього епосу.

— Як ви відбираєте акторів на ролі? Схоже, вік для вас не має значення. Наприклад, король Клавдій молодший за Гамлета. Можна пригадати й ваше несподіване рішення у франківській версії «Царя Едіпа», коли Іокасту (матір і дружину Едіпа) грає молода актриса.

— Дядько може бути молодшим за племінника чи бути його ровесником — у цьому немає нічого дивного. Для мене важливо, як актор розкриває образ, який він грає, а не якого він віку. Сьогодні в Театрі ім. Ш. Руставелі працює 60 чоловік. У цьому сезоні ми прийняли 12 новачків. У нас немає поділу на прем’єрів, зірок і масовку. На всіх акторів головних ролей не набереш, а тому сьогодні ти граєш головну роль, а завтра, якщо це потрібно для вистави, в масовці. До речі, для Бесо Зангурі (Клавдій) — це дебют. Але незважаючи на те, що актору всього 23 роки, з дуже складною психологічною роллю він справився.

Наприклад, коли я побачив мікеланджелівську «Пьєту Ронданіні», то здивувався, що Марія, яка тримає на колінах сина (мертвого Христа — дорослого 33-літнього чоловіка), сама виглядає 17-літньою дівчиною. Ідею великого художника я втілив у «Царі Едіпі», доручивши роль Іокасти молодій актрисі Наталі Корпан. У виставі у мене є сцена, коли героїня раптом розуміє, що її вінценосний чоловік одночасно є її сином. Саме в цей момент вона починає старіти, на очах перетворюється на стару жінку...

«ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕАТР?»

— Ви ставили «Гамлета» кілька разів. Усі вистави вийшли дуже різними. Як вам вдається знаходити нові відтінки?

— Бувають періоди, що я ненавиджу твори Шекспіра. Але проходить трохи часу і я розумію, що в його текстах стільки закладено смислу, і знову беруся за постановку. Дуже важливо з ким iде робота. Наприклад, у «Сатириконі» фантомами вистави є Костянтин Райкін (Гамлет) і Олександр Філіпенко, який грає дві ролі — Клавдія і тінь батька Гамлета. Їхні роботи не можна повторити. Хоча, прискіпливі критики можуть знайти схожість у деяких сценах колишньої та нинішньої версії, яку ми зараз показали. Я розумію, що вийшло задовго. Намагався скорочувати (було 1,45, а після моїх «скорочень» вистава йде дві години). Розумію, що вийшло затягнуто, але не можу відмовитися від пауз — у них також триває мовчазна розмова героїв. Всі мої вистави, де б я не ставив, є грузинськими і в них завжди присутній національний колорит моєї країни. Я десь прочитав, що найпопулярніші постановки — довгі та нудні (сміється Стуруа)...

Знаєте, в 60-ті роки у нас гостро проходила дискусія: що таке національний театр? Як ставити класику — прочитувати по-новому чи продовжувати лінію героїко-романтичного плану. Такі пристрасті на театральних пленумах виникали, що до рукоприкладства іноді доходило. Ця дискусія широко обговорювалася в пресі. Я в той час закінчив Театральний інститут (учень легендарного М. Туманішвілі), також не залишився осторонь — бігав із петиціями, доводячи, що потрібні зміни в театральній справі. Скільки нервів і сил ми витрачали! А все на свої місця розставив час, відсіявши плевели, залишивши зерно. Процес виявився болісним і для нашого театру. На пенсію відправили 25 чоловік, а це ядро Театру ім. Ш. Руставелі! В той час із гастролями на батьківщину приїхав Г. Товстоногов і його хотіли перетягнути на якусь із сторін, але він дипломатично відмовився бути суддею...

У постановках важливий не костюм і декорація, а суть — навіщо ставиться конкретна вистава. Наприклад, за часів Шекспіра, артисти виступали в костюмах своєї епохи, граючи різні історичні персонажі. Тому і я у своїх постановках використовую сучасний одяг. Сила класики в тому, що в ній ми можемо віднайти відповіді на багато запитань, які хвилюють людей, незалежно від часу подій, які описані в п’єсах. Ми не повинні ставити так, як, наприклад, у Франції. Коли у них тихо говорять про кохання, то грузини будуть битися. У нас різні темпераменти, погляди на стосунки.

Я вважаю, що національний театр — це, передусім, дух, а не костюмна оболонка. Щось я у Києві не бачив людей, одягнутих у шаровари та із зачіскою-«оселедцем» — це бутафорія. Молодь сьогодні ходить у джинсах, але від цього вони не менше українці й патріоти...

— Чи буде продовження вашого «київського роману» з колективом Театру ім. І. Франка?

— Якщо домовимося з Богданом Ступкою, то незабаром приїду знову. Я люблю Київ. Із вашим містом пов’язано немало сторінок мого життя. Так, у юності я часто приїздив сюди на канікули до тітки Олени Стуруа (рідної сестри батька, яка була одружена з Борисом Григоровичем Пономаренком) Вона працювала в Театральному інституті ім. Карпенка-Карого. У Києві ми з дружиною провели весільну подорож (дружина Роберта Робертовича Дудана Михайлівна Квеселава, перекладач з англійської, мистецтвознавець, захистила кандидатську дисертацію на тему дитячої ілюстрації в грузинському живописі XIX століття. — Т.П.). У вашій столиці у мене багато знайомих і я завжди приїжджаю з великим задоволенням.

«СТРИМУВАНИЙ ВЕЗУВІЙ»

— Для багатьох ваших постановок Гія Канчелі пише музику. Я спостерігала, як ви разом працюєте на репетиції, і дивувалася: таке враження, що вам слова не потрібні. З одного погляду все розумієте...

— В одному інтерв’ю Гію запитали, коли ми познайомилися? Він сміючись сказав: «У XVIII столітті»! Дійсно, з Канчелі ми товаришуємо ще зі студентських років. Наш інститут готувався до Міжнародного молодіжного фестивалю в Москві. На другому курсі створили джаз-тріо, яке консультував молодий професійний музикант. Це й був Гія...

Він максималіст. Не дарує помилок. У роботі не йде на компроміси. Я його називаю стримуваним Везувієм і естетом iз темпераментом максималіста. Коли він написав «Стікс», то в присвяченні поіменно перерахував усіх близьких йому по крові й духу людей, які пішли у небуття (від батьків до друзів). Раптом я бачу, що він автоматично написав ім’я нашого спільного друга, який сильно хворів, але був iще живий. Я здивувався: «Навіщо ти його заздалегідь ховаєш»? Гія не встиг мені відповісти, як пролунав дзвінок і нам повідомили, що друг помер...

Канчелі написав «Стікс» для альтиста Юрія Башмета. У своїй постановці я використовую запис В. Гергієва, який диригент зробив у Амстердамі. Є кілька фрагментів запису Д. Кахідзе. На жаль, цей грузинський маестро, маючи фантастичний талант, не став таким популярним, як Гергієв. Шкода, що його зірка згасла два роки тому. А нашу виставу ми присвячуємо всім померлим...

До 80-річчя Гії Канчелі, яке ми відзначатимемо в серпні, підготовлено книгу про його творчість, в якій багато відомих діячів культури діляться своїм спогадами, а музикознавці аналізують внесок композитора не тільки в грузинське, а й світове мистецтво. Я також написав есе, але пригадав два моменти: коли під час роботи над «Ромео і Джульєттою» у нього стався інфаркт, і розповів про зустріч Гія з директором Бернстайна. А взагалі, якщо описувати все, то вийде багатотомна праця...

— Роберте Робертовичу, як ви ставитеся до того, що деякі молоді режисери у своїх роботах «цитують» вас, не посилаючись на першоджерело, а подаючи як своє ноу-хау в режисурі?

— У нас поки що не діє авторське право. Що я можу зробити? Нехай вчаться. Можливо, мої ідеї їм допоможуть. Хоч я вважаю, що треба шукати і знаходити своє. Все зісканувати їм не вдасться. Наприклад, багато хто береться за Брехта, а успіхів — одиниці. Його текст практично не підйомний для театру. Принцип відсторонення, до якого прагне Брехт, мало зрозумілий акторам. Автор теорії театру як вистави — Станіславський — сповідав високий стиль. Мені здається, що всі ми повинні відчувати себе клоунами. Брехт поєднав у своїх творах німецьку філософію і майданний театр — трагіфарс. У цьому я вбачаю вершину театру.

ДОВІДКА «Дня»

Роберт Робертович СТУРУА народився в Тбілісі в 1938 році. 1962 року закінчив режисерський факультет Тбіліського театрального інституту. З 1962 року почав працювати в Тбіліському драматичному театрі імені Шота Руставелі. З 1979 року — головний режисер, а з 1980 року — художній керівник цього театру.

Стуруа поставив понад сотні вистав. Найбільш відомі: «Кавказьке крейдяне коло» Бертольда Брехта, «Річард III», «Король Лір», «Гамлет» і «Макбет» Вiльяма Шекспіра. В московському театрі Et Cetera Олександра Калягіна поставив «Венеціанського купця» Шекспіра й «Останній запис Креппа» Самюеля Беккета. У театрі «Сатирикон» — «Гамлет» Шекспіра та «Синьйор Тодеро, господар» Карло Гольдоні. В Києві в Театрі ім. І. Франка з великим успіхом йде його версія «Царя Едіпа» Софокла.

Режисер плідно працював і в оперних театрах. Він поставив «Музику для живих» Гії Канчелі, опери «Вогненний ангел» Сергія Прокоф’єва, «Отелло» Джузеппе Верді, «Кармен» Жоржа Бізе в Тбілісі. В репертуарі Великого театру йде його постановка опери «Мазепа» П. Чайковського, а в Ла Скала — «Борис Годунов», «Видіння Іоанна Грозного» Сергія Слонімського — в Самарі, «Євгеній Онєгін» Чайковського — в Болоньї.

Вистави Стуруа об’їхали з гастролями весь світ — від Австралії до Швейцарії, від Аргентини до Єрусалима, і завжди вони викликають інтерес у публіки.