ЩОДЕННИК

14 квітня

Уже вкотре за рік гортаю свій домашній архів «Дня», перечитую написане Джеймсом Мейсом. Як на мене, особливо актуальними були його замітки під рубрикою «NB!». Майже кожного тижня з’являлися вони в нашому «Дні», а я, прочитавши кожну нову, вирізувала та складала їх у теку з надписом «Голодомор. Д. Мейс». Заглиблююсь у «Реанімацію» (30.12.2003), де автор, прощаючись із старим роком, вітає читачів із новим 2004 роком, згадує, що з 2003 роком йому не вдалося привітати нікого, бо саме у листопаді — грудні 2002 р. був у реанімаційному відділенні лікарні і, обдуривши лікарів, які готували дружину до найгіршого, — вижив: «...все ще я з вами — завдяки українській медицині і, можливо, частково завдяки тому, що я занадто впертий, щоб померти»... Чому ж не вистачило тої впертості у травні 2004 року? Чому? — кричу мовчки і бачу його у труні, перед самим закриттям якої умовила залишити у руках покійного розквітлі чорнобривці, які, обійшовши зранку базари, найшла тільки у квітковому господарстві. Серед різнокольорового багатства гвоздик, тюльпанів вони були майже непомітні — маленькі, скромні квіточки — символи української землі, як і він, який 18 листопада 2003 р. у такій же «NB!» радів, що прижився в Україні: «Я вижив і навіть перетворився на певну постійну деталь на українській інтелектуальній сцені». Віриться, що його тут не забудуть. Адже мої внучата ввечері 4 листопада 2004 року вже вдруге поставили свічку у вікні в пам’ять жертв Голодомору. А в маленькій церкві мого рідного села о. Микола, проголошуючи поминальну молитву по моїх родичах, читає на сторінці «за упокій» ім’я раба Божого Якова Булави, яке я вписала туди 6 травня 2004 р., повернувшись із похорону Джеймса Мейса.