Визрівання помаранчевої революції
Восени 1997 року політичні партії почали оголошувати свої виборчі списки. Утворена в січні 1995 року Соціал- демократична партія України (об’єднана) оголосила список на чолі з Л. Кравчуком і Є. Марчуком. Цей крок дав добрі шанси на успіх для партії, яка налічувала тоді кілька тисяч членів.
У багатомандатному загальнодержавному окрузі цілком прогнозовано перемогла КПУ, набравши 24,7% голосів. Список НДП, який очолював прем’єр-міністр В. Пустовойтенко, зібрав тільки 4,99% голосів. Проурядова партія поступилася навіть Партії зелених України (5,46%), лідерів якої ніхто не знав, і ледь-ледь випередила створений нашвидкоруч регіональний блок «Громада» (4,68%), очолюваний непримиренним противником президента П. Лазаренком.
Хоча серед кандидатів у депутати майже в кожному мажоритарному окрузі були представлені партії, більшість виборців віддала перевагу безпартійним. Уже в парламенті вони оголошували, якщо цього бажали, свою приналежність до тієї чи іншої фракції. Визначилися 87 з 136 депутатів, які були безпартійними або партії яких не подолали бар’єру. 58 депутатів приєдналися до НДП, 15 — до «Громади», 8 — до СПДУ(о). До лівих не приєднався ніхто.
У президентській кампанії 1999 року Л. Кучма обрав тактику, яка спрацювала на російських виборах 1996 року: діючий президент забезпечував вихід у другий тур собі і представникові комуністів, внаслідок чого гарантовано вигравав. Головним було вийти в другий тур самому президенту, оскільки він поступався за рейтингом іншим кандидатам із правого спектру політичних сил.
На старті кампанії серед претендентів правого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. У боротьбі за президентську посаду він зробив спробу використати апарат СДПУ(о). Однак партія, очолена з жовтня 1998 року В. Медведчуком, солідаризувалася з Л. Кучмою. Є. Марчук змушений був покинути об’єднаних соціал-демократів і залишився без партії, що істотно підірвало його шанси.
У лютому 1999 року жертвою передвиборної боротьби став П. Лазаренко. Численні факти привласнення ним державних коштів в особливо великих розмірах, які нагромаджувалися в президентській адміністрації, були оприлюднені у Верховній Раді, після чого Лазаренку не залишалося нічого іншого, як втекти за кордон. 17 лютого парламент прийняв постанову «Про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності та арешт народного депутата Лазаренка П. І.». Об’єднання «Громада» втратило політичний вплив і розкололося. Ю. Тимошенко з частиною громадівців утворила нову фракцію «Батьківщина», перетворену восени 1999 року на однойменну партію.
Оточення президента доклало зусиль й для розколу Народного руху, що виявилося цілком нескладним завданням. Загадкова загибель в автокатастрофі лідера партії В. Чорновола довершила справу. Ворогуючі лідери двох партій, на які розколовся НРУ, взяли участь у виборах, але удвох набрали трохи більше 3 відсотків голосів.
Перший тур виборів 31 жовтня 1999 року віддав перевагу Л. Кучмі (36,5% голосів) і П. Симоненку (22,4%). О. Мороз посів трете місце (11,3%), Н. Вітренко — четверте (11,0%), Є. Марчук — п’яте (8,1% голосів). У другому турі виборів 14 листопада Л. Кучма переконливо переміг лідера КПУ. Він здобув більшість у 14 областях, а всього за нього проголосували майже 16 млн. виборців, тобто 56,2%. П. Симоненко переміг у дев’яти областях і в АРК. За нього проголосували 10,7 млн. виборців, тобто 37,8%.
Перший тур президентських виборів і парламентські вибори попереднього року показували, що за комуністів голосує п’ята частина електорату. Всі інші висловилися за Симоненка, щоб не голосувати за Кучму. І навпаки, за Кучму дружно проголосували виборці в західних областях, хоч там осередки НДП перебували у зародковому стані. Ці виборці готові були підтримати кого завгодно, тільки б не пройшов у президенти вождь комуністів.
Після помаранчевої революції особливий інтерес стала викликати проблема адекватності офіційних результатів виборів волевиявленню громадян. Вона поділяється на дві абсолютно різні підпроблеми: маніпулювання волею громадян і фальсифікацію їхнього волевиявлення. У першому випадку громадяни свідомо голосують не за бажаного кандидата, оскільки той відсутній у виборчому списку. У другому випадку йдеться про примушування виборців батогом або пряником голосувати за потрібну кандидатуру, або про викривлення результатів голосування за допомогою відповідних технологій.
У стабільному суспільстві вирішальну роль на виборах відіграють політичні програми партій і персональні характеристики кандидатів. У суспільстві, яке ще зберігало матеріальні й духовні елементи комуністичної цивілізації, на результатах виборів позначалися, у першу чергу, динаміка і вектор соціально-політичних процесів.
Українське суспільство 90-х рр. було різко поляризованим. Одні відчували страх перед поверненням «розвинутого соціалізму», інші — ностальгію за минулим. Кількість тих, хто боявся минулого, була істотно більшою. За десяток років основна частина населення встигла оцінити політичні та економічні переваги демократичного суспільства. Кількість тих, хто підтримував лівих, стала недостатньою, щоб привести їх до влади. Проте вона залишалася ще достатньою, щоб суспільство відчуло тривогу у зв’язку з небезпекою червоного реваншу. Через це в Україні, так само як і в Росії, спрацювала технологія, яка забезпечувала в другому турі гарантовану перемогу діючому президенту над вождем комуністів.
Другий тур 14 листопада 1999 року мало кого залишив байдужим. Президентська кампанія перетворилася зі змагання окремих політиків, яким була у першому турі, на референдум з доленосного питання: чи йти вперед, у Європу, чи повернутися у минуле?
Саме через це на виборчі дільниці додатково прийшли до 2 млн. громадян, в основному з числа молоді, яка раніше не голосувала. Якщо у першому турі на дільниці прийшло 70,2% тих, хто мав право голосу, то в другому турі — 74,9%. Активність виборців виявилася істотно більшою, ніж на президентських виборах 1994 року, де між собою змагалися Л. Кучма і Л. Кравчук.
Саме через це західний регіон країни дружно проголосував за діючого президента, хоч мав до нього більше претензій, ніж громадяни південного і східного регіонів. В Івано-Франківській і Тернопільській областях за Л. Кучму проголосували 92% виборців, у Львівській — 91%, Закарпатській — 84%, Рівненській — 77%, Чернівецькій — 73%.
І, нарешті, саме через це навколо Л. Кучми об’єдналися політики, які не сприймали його методів управління. Зокрема, між першим і другим турами голосування Є. Марчук прийняв пропозицію президента очолити Раду національної безпеки і оборони.
Та російський сценарій не був панацеєю хоча б тому, що призначався для другого туру виборів. У першому турі Л. Кучмі треба було вигравати, щоб вийти в другий тур. Як це було організовано?
Міжнародні спостерігачі на президентських виборах констатували, що порушення виборчого закону виявилися неістотними. Навпаки, Є. Марчук в інтерв’ю газеті «День» (19 лютого 2005 року), заявив, що вибори були фальсифіковані «дуже суттєво».
Ми не помилимося, якщо узгодимо обидва твердження третім: фальсифікації, що мали місце безпосередньо в дні виборів, не могли вплинути на кінцевий результат, оскільки у діючого президента виявився надто великий запас голосів у порівнянні з найближчими суперниками.
Цей висновок не суперечить твердженню про керованість виборчого процесу «партією влади». По-перше, сильні суперники діючого президента були або ослаблені або взагалі усунуті. По- друге, на виборців чинився психологічний тиск з боку підконтрольних владі ЗМІ. По-третє, у колосальних масштабах організовувався підкуп виборців. Офіційний передвиборчий фонд Л. Кучми становив 1,7 млн. грн., а напівтіньовий фонд «Соціальний захист» під контролем О. Волкова витратив за деякими оцінками, понад 1,5 млрд. доларів. По-четверте, активно використовувався «адміністративний ресурс». За короткий період між першим і другим турами Л. Кучма звільнив із посад кількох глав обласних адміністрацій, які дозволили його опонентам набрати надто багато голосів. інтернет-видання «Українська правда» 12 лютого 2001 року опублікувало записи майора М. Мельниченка, які свідчили про величезний тиск Кучми на периферійних урядовців. На багатьох у президента знаходився компромат, і він загрожував звільненням та ув’язненням тим, хто не докладав зусиль, щоб забезпечити йому перемогу.
«ОКСАМИТОВА РЕВОЛЮЦІЯ» В ПАРЛАМЕНТІ
Одразу після президентських виборів ЗМІ перестали згадувати про небезпеку червоного реваншу й переключилися на тему Мілленіуму. Тим часом зміцнілі клани посилили тиск на президента, домагаючись найбільш вигідних умов приватизації великих державних підприємств. Кампанія приватизації, що розгорнулася у широких масштабах з 1998 року, загострила міжкланову боротьбу. Клани були солідарні між собою тільки у намаганні сплатити державі найменшу ціну за підприємства, що передавалися їм у власність. Президент, який потребував підтримки кланів і кланових партій в парламенті, не перешкоджав їм захоплювати за безцінь добре відомі в усьому світі підприємства, які були створені працею п’яти — шести поколінь.
Поразка кланових партій на парламентських виборах 1998 року призвела до того, що керівництво Верховною Радою захопили представники лівих партій. Після переобрання Л. Кучми на новий строк у парламенті розпочався «броунівський рух». Депутати-мажоритарники і кланові партії почали згуртовуватися навколо президента. Пропрезидентською стала навіть лазаренківська «Громада». Маючи, як правило, бізнесові інтереси, депутати не бажали бути в опозиції. Як показувала практика, опозиційність у шантажистській державі вилазила боком.
Адміністрація президента звернула увагу й на ліві фракції парламенту, відриваючи у них депутатів одного за одним. Коли чисельність депутатів СелПУ скоротилася до критичної, комуністи відрядили до неї кількох своїх депутатів. Проте це не врятувало фракцію. Рештки її об’єдналися з мажоритарниками і створили пропрезидентську фракцію «Солідарність» на чолі з успішним бізнесменом П. Порошенком.
Конституція вимагала, щоб новообраний президент представив парламенту на затвердження главу уряду. Л. Кучма представив кандидатуру В. Пустовойтенка, який очолював уряд із липня 1997 року. Але він не приклав зусиль, щоб затвердження відбулося, і парламент відхилив цю кандидатуру. Після цього президент запропонував затвердити на посаді прем’єр-міністра Віктора Ющенка.
Верховна Рада уже двічі, починаючи з 1993 року, затверджувала В. Ющенка головою правління Національного банку України. 45-річний батько української гривні користувався славою сильного фінансиста. В грудні 1999 року парламент майже конституційною більшістю (296 голосів) підтримав цю кандидатуру. О. Мороз при голосуванні утримався, але з прихильністю відзначив, що Ющенко уособлює не клановий, а ліберальний напрям у розвиткові країни.
Після парламентських виборів 1998 року Л. Кучма приклав багато зусиль, щоб заблокувати обрання головою Верховної Ради свого постійного суперника О. Мороза. Виснажлива «спікеріада» тривала майже два місяці і завершилася обранням О. Ткаченка. Заміщення всіх інших ключових посад в парламенті здійснювалося вже під впливом нового спікера. Першим заступником голови Верховної Ради став комуніст А. Мартинюк, заступником — бізнесмен В. Медведчук. Комуністи очолили шість комітетів парламенту, соціалісти — два. Панування лівих партій у вищому законодавчому органі не стільки гальмувало ринкові реформи, скільки спотворювало їх, штовхаючи країну в олігархічний комунофеодалізм. Для олігархів ринкові реформи були потрібні лише в обмеженому вигляді. Їх влаштовували номенклатурний капіталізм і монополістичне, без конкуренції з боку вітчизняних або зарубіжних підприємців, розпорядження економічними ресурсами країни. Вони теж, як і ліві, прагнули повернутися в минуле, але не радянського, а західного гатунку. Ідея посткапіталістичної, соціально орієнтованої держави була для них чужою.
Проте з 2000 року нескінченна економічна криза закінчилася, а з нею пішов на спад і руйнівний вплив лівих партій. Угода про утворення парламентської більшості містила в собі зобов’язання фракцій добитися відставки всього лівого керівництва Верховної Ради.
У цій ситуації Ткаченко влаштував потворну «спікеріаду» з метою недопущення голосування по довірі голові парламенту. Згідно з регламентом для зміни керівництва парламенту був необхідний кворум у дві третини складу депутатів. Кожного разу, коли поставало це питання, ліві партії не реєструвалися, створюючи ситуацію, яка у футболі називається «поза грою». Одночасно спікер безпардонно порушував регламент, відмовляючись надавати слово депутатам, які могли при наявності зареєстрованого кворуму запропонувати зміну керівництва парламенту, або не ставлячи вже внесену пропозицію на голосування. Дні йшли за днями, але сформована більшість не могла проявитися.
У ситуації, що склалася, парламент розколовся на більшість і меншість. «Більшовики» покинули приміщення Верховної Ради по вул. М. Грушевського і перебазувалися в Український дім на Європейській площі. Меншість депутатів залишилася у приміщенні парламенту, але не могла працювати через відсутність кворуму.
21 січня 2000 року 239 депутатів, що зібралися в Українському домі, проголосували за відставку спікера і його першого заступника. Після цього заступник спікера В. Медведчук разом із координатором більшості Л. Кравчуком почали переговори з фракціями про переобрання всіх керівних осіб, які належали до лівої меншості.
1 лютого більшість, яка зросла до 255 депутатів, знову зібралася на пленарне засідання в Українському домі і затвердила досягнуті «в пакеті» домовленості про нові призначення. Головою Верховної Ради став І. Плющ (НДП), першим віце-спікером — керівник СДПУ(о) В. Медведчук, віце-спікером — С. Гавриш («Відродження регіонів»). Було переобране керівництво восьми комітетів, які раніше очолювалися представниками лівих партій.
Засідання Верховної Ради 1 лютого 2000 року ознаменувалося ще одним знаковим рішенням: приймався новий порядок обчислення скликань законодавчого органу. Рахунок скликанням тепер почали зі складу Верховної Ради, сформованого на перших вільних виборах 1990 року. Це був той склад депутатів, який приймав Декларацію про державний суверенітет і Акт проголошення незалежності України. Верховна Рада відмовлялася від історичної традиції обчислення скликань, започаткованих Конституцією СРСР 1936 року і Конституцією УРСР 1937 року. Отже, 14 е скликання Верховної Радиставало 3-м.
Не менш знаковим рішенням стали зміни, внесені до Кодексу законів про працю: скасовувалися неробочі дні 7 і 8 листопада «на честь свята Великої Жовтневої соціалістичної революції».
Обидва рішення були прийняті на десятому році існування незалежної України. В них знаходила логічне продовження антикомуністична революція 1989—1991 рр. Та чи означало це, що Україна остаточно «виповзала» зі свого страхітливого минулого?
Прийняття цих рішень стало можливим за відсутності лівих партій. Проте їх приймала деідеологізована частина колишньої компартійно-радянської номенклатури, розводнена за дев’ять років новими людьми різного соціального походження. Рівень розводнення був явно недостатнім, щоб надати українській «партії влади» якісно іншого вигляду. Разом з тим ставало зрозумілим, що в суспільстві і в парламенті, який був дзеркалом суспільства, почали визрівати нові сили. Вони здатні були чинити опір пережиткам радянської старовини не тільки на рівні символіки.
Ліва меншість не визнала рішень, прийнятих в Українському домі, які журналісти вже встигли назвати «оксамитовою революцією» в парламенті. За регламентом будь-які рішення ставали дійсними, якщо вони приймалися у присутності двох третин народних депутатів. Такого кворуму в Українському домі справді не було. Однак те, що регламент порушував сам О. Ткаченко, його прибічники не брали до уваги. Міністерство юстиції вивчило ситуацію в комплексі і визнало дії більшості легітимними. Цим правова колізія була вичерпана.
29 лютого 2000 року розпочалася п’ята сесія Верховної Ради 3-го скликання. У відновленні роботи парламенту були однаково зацікавлені всі народні депутати. Якби протягом місяця Верховна Рада не змогла розпочати засідання при регламентному кворумі, для президента виникла б єдина передбачена Конституцією можливість розпустити її. Тому ліві фракції змушені були погодитися з переобранням керівництва парламенту і зареєструватися в залі засідань.
«УКРАЇНА БЕЗ КУЧМИ!»
Л. Кучма не сумнівався в тому, що переможе на виборах 1999 року. Свою кампанію він провадив під гаслом внесення поправок до Конституції 1996 року, які мали сприяти утворенню парламентської більшості й конструктивному співробітництву з Верховною Радою. Він не приховував незадоволення Верховною Радою і заявляв, що поставить на всенародний референдум питання про оцінку її діяльності.
І справді, майже негайно після свого переобрання президент видав указ про проведення 16 квітня 2000 року референдуму. На всенародне обговорення виносилися питання, які в разі позитивної відповіді були покликані, як твердив Л. Кучма, встановити постійний зв’язок між урядом і парламентом. Народ повинен був відповісти «так» або «ні» на шість запитань:
— недовіра Верховній Раді 14-го (з лютого 2000 року — 3-го) скликання;
— право розпуску Верховної Ради президентом, якщо вона протягом місяця не утворить парламентську більшість або впродовж трьох місяців не зможе затвердити поданий урядом бюджет;
— скасування депутатської недоторканності;
— зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300;
— заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів;
— прийняття нової Конституції на референдумі.
Реалізація цих пропозицій виносила принципові зміни у трикутник «глава держави — парламент — політичні партії». Розглянемо ситуацію, яка повинна була утворитися в разі здійснення такої конституційної реформи.
Зовнішній вигляд реформи був привабливим і логічним. Головна ідея полягала в тому, що в парламенті створюється більшість, яка формує уряд. Цією формулою описувалося політичне життя в країнах Європи. Головною бідою України справедливо вважалася відірваність законодавчої влади від виконавчої. За відсутності парламентської більшості уряд був позбавлений стабільної підтримки законодавчого органу і не міг працювати з достатньою ефективністю. На «круглому столі» в Маріїнському палаці, який відбувся 7 грудня 2004 року у присутності міжнародних посередників між В. Януковичем, В. Ющенком і Л. Кучмою, останній згадав референдум 2000 р., щоб знову повторити цю підступну формулу: «У парламенті формується коаліція, і вона формує уряд».
Суть конституційної реформи 2000 року Л. Кучми, так само як суть реформи 1988 року М. Горбачова, не співпадала із зовнішнім виглядом. Щоправда, на відміну від Горбачова, Кучма чітко усвідомлював особистий інтерес. Реформа давала йому можливість зосередити в своїх руках владу, порівнянну з тією, котру мав глава держави в сусідній Росії. Перетворюючись нібито на парламентську республіку, Україна ставала насправді республікою з найвищою концентрацією президентської влади. Такий парадокс ставав можливим тільки в країнах з тоталітарним минулим.
