Стіна одкровень

Графіті — поняття для українців нове. В провінції його досі не побачили, а у великих містах так і не зрозуміли. Графіті здатне позбавити солідності наймонументальнішу будівлю, передати будь-яку емоцію і масу інформації. А ще вивести із себе городян. Зокрема, не так давно громадська група «Ветеран», що складається в основному з людей похилого віку, оголосила графіті війну. На думку активістів організації, без «всіляких написів на стінах і огорожах» столиця набагато красивіша. Щоправда, у своїй заяві «Ветеран» підкреслив, що не проти спроб професійних художників «створити диво прямо на вулиці». Зокрема, головною проблемою графіті на сьогодні є саме невіддільність класичного напису на паркані від вуличного витвору мистецтва.

Що ж насправді вкладається в поняття графіті? По-перше, графіті — образотворча частина реп- культури, а якщо по науковому — напрям в авангардизмі другої половини XX століття, який є різними написами, малюнками і знаками, що наносяться фарбою на стіни будинків, станцій метрополітену, огорожі та інші придатні для розписування поверхні. Для створення графіті на даний момент частіше за все використовуються широкі маркери та балончики з пульверизаторами різних розмірів. Існує дуже багато способів виконання графіті. У столиці в останні роки стало популярним «мітити територію» — зображати на всіх рухомих і не рухомих поверхнях своє зашифроване в каракулі прізвисько, яке простому обивателю нагадує арабську в’язь. Потихеньку розвивається в нашій країні культура виконання малюнка на стіні через трафарет. За смисловим наповненням графіті можна поділити на три великі групи — іменні, політичні, і любовні. До першого відносяться різноманітні зображення свого імені, а частіше — прізвиська. Це може бути як різнокольоровий розпис на всю стіну, так і вже згадані каракулі. Політичні — різні лозунги і заклики. Такі просто захлиснули Україну за час передвиборної кампанії. Під любовними графіті мають на увазі різноманітні «Міша + Маша».

Явище графіті народилося в Нью-Йорку в кінці 60 х років минулого століття. На вагонах метро, зсередини і зовні, з’являлися величезні цифри, ініціали та псевдоніми невідомих авторів. Незабаром написи перекинулися на навколишнє залізничне полотно будівлі. Нью- йоркський муніципалітет розглядав графіті як явище злочинне, і активно з ним боровся. Першим засобом боротьби стало вилучення з продажу широких маркерів, які на той момент були основним знаряддям вуличних художників. Така ж доля чекала його спадкоємця — фломастера.

Десятиріччям раніше в Парижі з’явився принципово інший вид графіті. По-перше, вони робилися через трафарет. Такі зображення не вражають масштабністю, але чітко передають всі деталі. У той час, як в Америці орудували власним ім’ям, паризькі художники брали на озброєння образ. Наприклад, на площі Бастилії на стінах нової будівлі опери незмінно повторюються зображення бритвених лез. Їх мета — нагадувати перехожим про гільйотину і революційне минуле цього місця. Крім того, графіті на деяких паризьких вулицях регулювали територіальні конфлікти.

Київська мерія виявилася розумнішою за нью- йоркську зразка 70-х, і навіть не намагалася боротися з графіті. Судячи з усього, не вплинуть на її позицію і заява «Ветерана», активісти якого дуже розраховують на підмогу мера столиці Олександра Омельченка (він, нагадаємо, мав необережність раніше заявляти про своє негативне ставлення до графіті). Міська адміністрація порадила звернутися з питанням про написи в районні житлово-комунальні управління. Але там, незважаючи на повне розділення «ветеранської» позиції, також не готові до активної боротьби. «Деякі написи ми зафарбовуємо, але це не скрізь можливо зробити, — розповідає начальник управління житлово-комунального господарства Оболонського району міста Києва Ганна Пилипенко, — зафарбовувати шматками негарно, а перефарбовувати цілий будинок — дуже дорого. У нас немає такої можливості». Загалом, дай комунальникам гроші — й малюнки будуть зафарбовуватися незалежно від їх краси і місця розташування. Мовляв, будь-яке фарбування — це зміна фасаду, яка має вноситися в його паспорт. А внести щось просто так не дозволено. Можливо, графітістам потрібно подавати заявки на оформлення того чи іншого об’єкта? «Такого прецеденту ще не було, щоб хтось звернувся з пропозицією кваліфіковано відремонтувати фасад і зробити розпис, — говорить Ганна Пилипенко, — Але, думаю, в будь-якому випадку, непрофесіоналам не треба займатися не своєю справою і щось розписувати».

У психологів інший погляд. Як розповідає доцент кафедри соціальної психології КНУ ім. Т. Шев ченка Олена Власова, єдиний спосіб зберегти «фасад» у первозданному вигляді — «легалізувати» графіті. «Підліток знаходиться на стадії індивідуалізації. Якщо до 12—14 років він намагався пристосовувався в соціум — тобто бути схожим на оточуючих його людей — то тепер його мета прямо протилежна», — говорить О. Власова. Малюнок на стіні в цьому випадку — зовнішній матеріальний носій внутрішнього розвитку. Стандартні канали, на зразок відмінного навчання в школі, для такої дитини частіше за все закриті, й тому вона знаходить особливі виходи для своєї індивідуалізації.

Якщо йдеться саме про малюнки, то є ще один психологічний момент. Частіше за все його створюють хлопці з художніми здібностями. Але художнє бачення, як і будь- який інший творчий продукт, стає реальним тільки у разі отримання соціальної оцінки. Саме соціальну оцінку прагне отримати підліток, виставляючи предмет своєї творчості на загальний огляд. На заході підхід до графіті більш цивілізований. Там талановитих вуличних художників можуть запросити, скажімо, розписати нічний клуб. На думку О. Власової, міська адміністрація повинна звернути увагу на існування вуличних художників. Тим більше, практично в будь- якому українському місті вистачає різноманітних непривабливих стін, для яких графіті — чи не єдиний шанс перестати вселяти жах городянам і мерії. «Соціальні служби могли б запропонувати міськадміністрації та підліткам оформити непривабливі об’єкти. Адже, як відомо, щоб подолати якесь явище, його треба очолити, — вважає О. Власова. — Графіті — це глибока соціальна проблема, суть якої не в підмоченій репутації обмальованих будівель, а в небажанні дорослих допомогти своїм дітям реалізуватися. Соціалізація має дві сторони — два покоління, і малюнки у невстановлених місцях свідчать тільки про те, що одна із цих сторін, зокрема старше покоління, недопрацьовує. Емансипація підлітків носить декларативний характер. Вони тільки на словах хочуть, щоб їм дали спокій, а насправді потребують розуміння, і своєю поведінкою сигналізують про це».

Народний артист України, професор, ректор Київської дитячої академії мистецтв Михайло Чембержі вважає, що «цей вид творчої діяльності має право існувати за умови професійного виконання і елегантності»: «І, звичайно, в концепції загальних містобудівних конструкцій, щоб не виникало дисгармонії, — переконаний М. Чем берджі. — Говорити про графіті, як про вид мистецтва, все ж не варто, графіті — вид творчої діяльності, а мистецтво — це якісна категорія». На думку експерта, явище, що існує в суспільному просторі, в цьому випадку — на вулиці, має підкорятися певним правилам гри.

Словом, ми знову стикаємося з необхідністю «щось вирішувати» на міському рівні. Тільки так можна відвадити вуличних художників від звичайних будинків і пам’ятників архітектури, задовольнивши і комунальників, і активістів «Ветерана», і бажаючу творити молодь.