Уроки сепаратизму iменi Мєшкова

Ідея сепаратизму, схоже, в Донецьку починає набувати певних політичних і організаційних контурів. Не минуло й доби після того, як губернатор області Анатолій Близнюк сказав про те, що питання про відділення Донбасу від України навіть не розглядається, як учора Донецька облрада ухвалила рішення про проведення 9 січня наступного року референдуму про створення донецького суб’єкта федерації, повідомляють Українські новини. Як можна зрозуміти з висловлювання голови облради Бориса Колесникова, йдеться про створення федерації в Україні. Нагадаємо, Конституція визначає Україну як унітарну державу. Безсумнівно, всі ці ініціативи ще чекають оцінки політичних сил, судових і правоохоронних органів. До речі, «референдумна» ініціатива у Донецьку реалізована саме у день 13-ї річниці всеукраїнського референдуму про незалежність країни.
Сепаратистські рухи останніх днів підштовхнули нашого кримського кореспондента пригадати, як усе це було в Криму десять років тому. Виявилася безліч паралелей — у технологіях, лозунгах і навіть у персонажах.

Сьогодні в багатьох кримчан складається таке враження, що кримська ситуація 1994—95 років «розрослася» на всю Україну. Порівнюючи ці два періоди, можна вивести певні закономірності ідеї сепаратизму та втрат суспільства в таких конфліктах. Саме сьогодні не зайвим буде нагадування, як це було тоді в Криму, та зробити висновки…

Як і зараз у загальнодержавному масштабі, тоді в Криму все розпочалося з розподілу та зміни влади — вводили посаду президента Криму й на хвилі протестних настроїв стосовно комуністичної номенклатури кримчани проголосували не за досвідченого вченого та керівника, який перевершував свого опонента і знаннями, і якістю передвиборної програми, а за посереднього адвоката Юрія Мєшкова. У результаті вельми складні процеси державного управління, — а тим більше в такий складний, переломний час! — потрапили до рук людини, яка не опанувала цього мистецтва. Виявилося, що одне — іменувати себе політиком, зовсім інше — бути ним на практиці. Мєшкову та його оточенню здавалося, що досить пообіцяти — й успіх прийде сам. І вся політика сконцентрувалася в обіцянках. До речі, головними їхніми пунктами, як і зараз в Україні, тоді в Криму були — подвійне громадянство з Росією, рублева зона в Криму, відсутність кордонів, митниць, союз і тісна співпраця з Росією (ідеї ЄЕП тоді ще не було). Усе це, здавалося, обіцяло майже золоті гори. Пригадуються й теледебати між двома фінальними претендентами. Микола Багров сипав формулами, цифрами, концепціями, влучними цитатами, демонстрував майстерність в аналізі та прогнозі, на що Мєшков, який абсолютно не знався на всьому цьому, лише театрально викидав вгору стиснутий кулак і повторював одне і те саме: «Віват, Криме! Голосуйте за мене, і ми товаришуватимемо з Росією!»

Після помпезної, як для маленької автономії, інавгурації президента розпочався період «подвоєння посад» — одночасно з’явилися два прем’єр-міністри, два міністри МВС Криму, два начальники главку СБУ, два начальники управління юстиції. Уся робота тогочасного керівництва Криму полягала не в тому, щоб вирішувати проблеми автономії, піклуватися про благополуччя звичайних кримчан, а в тому, щоб сперечатися, конфліктувати, чинити опір один одному, здiймати шум і галас. З’явилося по два директори в санаторіях, почалися спроби захоплення телебачення, блокування будівлі Верховної Ради автономії, конфлікт церков, говорили про формування «муніципальної міліції», не підпорядкованої центру, — точно так, як зараз у Сєверодонецьку заявляли про створення «бригад, загонів». Потім виникла суперечка щодо питання входження до складу автономії Севастополя й участі Мєшкова в розподiлi Чорноморського флоту. Той ще мер Москви Лужков у присутності керівництва України назвав Севастополь однією з префектур Москви. До Криму зачастили російські політтехнологи, приїжджали Володимир Жириновський, Костянтин Затулін, дипломати, депутати, поети, артисти, розвідники, представники кримінальних кланів. Їх зустрічали по-різному: кого на мітингу, кого неформально…

Вигравши вибори на проросійських обіцянках кримчанам, найбільше, що зробив Юрій Мєшков у зміцненні «кримсько-російської дружби», — запросив до автономії так званий московський уряд, що складався з п’яти міністрів. Він замість вирішення проблем Криму взявся вирішувати проблеми своїх московських друзів і розпочав процес приватизації кримського майна в інтересах комерційних кіл сусідньої держави. Міністри нібито всіляко демонстрували супернаукові підходи до управління, а насправді — був такий факт! — міністр фінансів, дівчисько, на вигляд мов десятикласниця, — прибула для звіту на сесію Верховної Ради, що, до речі, засідала щодня! — в пляжному халаті й капцях просто з алуштинського санаторію. Не дивно, що на приватизацію в Криму незабаром наклали мораторій, який протримався кілька років. Уряду висловили недовіру, і з величезним скандалом i образою «поет і економіст» Євген Сабуров поїхав назад до Москви.

Такою собі «дубиною кримської самооборони» стала тоді ідея референдуму про відділення Криму від України та приєднання до Росії. Вона ніби «стояла на запасному шляху», але завжди напоготові. Місцеві правознавці написали кілька варіантів закону про референдум. І щойно керівникам Криму з Києва висували якісь претензії щодо того, що час уже облишити містечкову «політику» і по-справжньому зайнятися економікою, — злітали вгору прапори, скликали мітинг, що вимагав референдуму, створювали пікети, проводили з’їзди, починався збір підписів, створювали ініціативні групи. Московське телебачення з задоволенням показувало кадри «масових заворушень» у Криму та супроводжувало картинки текстами на зразок «Крим iде до Росії». Характерно, що в «вузьких колах» справді розглядали різні варіанти відходу, прораховували способи забезпечення Криму енергією та продовольством на випадок проведення кордону по Перекопу. Усі гучні мітингові заяви про самодостатність Криму, проте, зводилися до сором’язливого та непублічного визнання, що «Крим сам не проживе». Адже навіть електроенергії він сам виробляв усього 8 відсотків від потреби. Усі форми його життєзабезпечення зводилися до того, що треба провести водопровід із Кубані, бензин привозити танкерами до Феодосії, а для забезпечення Криму електрикою планували реалізувати зовсім фантастичний проект — перетягнути до Чорного моря десятки списаних ядерних підводних човнів із Північного флоту, перетворивши їх на атомні електростанції.

Турбота влади полягала не в тому, щоб вирішити якусь, хоч би маленьку проблему кримчан, а в тому, щоб висунути якийсь грандіозний, хай і нездійсненний проект. І їх було багато. До речі, саме тоді кримський президент вперше озвучив (її пізніше підхопив Леонід Грач) ідею будівництва моста через Керченську протоку, що з багатьох складнощів (собівартість у 1,5 мільярда доларів, безліч технічних, географічних і міждержавних проблем) виявилася непосильною не лише для тогочасного Криму, а й для нинішніх урядових зусиль України та Росії.

Вона тільки тепер вилилася в демонстраційний пуск порома через протоку. Демонстраційний тому, що насправді між Керчю та Кубанню, як і тоді, так і зараз, усе ще ходить лише вантажно-пасажирський, а не залізничний, — ніби вже двічі урочисто пущений! — пором. Але проект голосно називали «мостом інтеграції», так, начебто саме ниточка цього моста, а не тисячі кілометрів зовсім необладнаного та часто навіть непозначеного кордону від Харкова до Азовського моря, була справжнім «мостом інтеграції»…

Для налагодження зв’язків автономії, здобуття нею «всесвітньої популярності», для «пошуку інвестицій» президент маленького Криму їздив по всьому світу. Наприклад, поїхав до далекого Китаю і привіз звідти — ідею макаронної фабрики! Чогось поїхав до Брюсселя і весь Крим побачив по телебаченню «зйомки прихованою камерою», як із літака в Сімферопольському аеропорту вивантажували європейські товари, привезені сім’єю президента…

Водночас наростав безлад у правовій сфері автономії: двічі переписували Конституцію, закони та укази суперечили не лише законам України, а й один одному, було складно розібратися, який із них коли діяв, хто чим завідує, хто за що відповідає. Політиків було безліч, справжньої політики — не було взагалі. Усе це закінчилося весною 1995 року цілковитим скасуванням кримської конституції та 40 кримських законів, а разом із ними й посади президента. Мєшков зник безслідно (як так сталося, можна запитати у Є.Марчука, який очолював тоді СБУ), і в Криму з того часу не з’являвся. Той самий Лужков, який, щоправда, тоді не здогадався зняти кепку, щоб бути схожим на Мєшкова, і поселив першого кримського президента в білокам’яній — не то адвокатом, не то викладачем у технікумі. У Криму точно не знають…

Після падіння Мєшкова під тиском Києва Крим зробив крен від безплідної політики в бік реальної економіки. Але і тут скористався нагодою «випробувати долю». Складовою частиною кримського сепаратизму став так званий «одноканальний» бюджет, коли планувалося, що Сімферополь перераховуватиме до Києва лише 4,3% загальнодержавного бюджету, оскільки Крим і за територією, і за населенням становить приблизно 4,2—4,5% України. Реально був навіть підписаний такий міжбюджетний договір, але навіть цілком відмовившись від перерахувань до центру, «самодостатній» Крим так і не зміг відмовитися від дотацій, субсидій і субвенцій із Мінфіну України. І договір незабаром тихо помер, так і не будучи виконаним.

І ось Крим знову виявився причетним до ідеї сепаратизму — тепер уже в формі Південно-східної автономії в складі східних земель від Харкова до Одеси. Країна знову наступила на ті граблі, які вдарили Крим по лобі ще в 1994 році. На думку кримських аналітиків, сьогодні цей етап виявився закономірним в історії країни тому, що ситуація в органах влади під час виборів виявилася приблизно така сама, як і тоді в Криму. В Україні знову з’явився Лужков, із фігурою якого пов’язують експорт нестабільності в країни СНД. Щоправда, ситуація цього разу була настільки знайомою, що більше скидалася на фарс, аніж серйозне дійство…

Дуже багато хто в Криму зараз стверджує, що Крим десять років тому отримав щеплення від сепаратизму і тепер на поводу в донецьких-харківських керівників не пішов. Ні глава парламенту, ні глава уряду Криму на з’їзд до Сєверодонецька не поїхали, це правда, але деякі депутати, — що характерно, ті самі, які служили десять років тому оточенням Мєшкова, — скористалися нагодою, щоб і в Сєверодонецьку вирізнитися красномовством. На з’їзді кримчани поділилися досвідом — розповіли про вічно живий референдум, який треба ініціювати, щойно тебе починають критикувати за слабку роботу. Вдалося. Ідея кримського референдуму про відділення успішно переросла в ідею південно-східного референдуму про автономію і дедалі настирливіше звучить з трибун і екранів телевізорів. А в Сімферополі знову провели мітинг, під час якого почали збір підписів за проведення кримського референдуму про відділення. Давно такого не було. Виявилося, що й тут ідея не померла, а лише поринула в летаргічний сон…

Забули притчу про віник?

У вівторок у Криму відбувся «круглий стіл» вчених і політиків, які обговорювали історію кримського сепаратизму десятирічної давності й ідею нинішнього південно-східного сепаратизму, розпочалася дискусія по телебаченню, в пресі, на конференціях і симпозіумах. Глава уряду Сергій Куніцин, беручи участь у нараді в Києві, говорив, що Крим уже має автономію і не потребує підвищення її статусу. Лідер кримських есдеків Юхим Фікс висловив думку, що «Крим перехворів на цю хворобу, і зараз в автономії немає політичних сил, які б могли ініціювати кримський сепаратизм». Ректор індустріально-педагогічного університету Февзі Якубов вважає, що насправді «це не політична течія, це — бунт амбіцій». Представник російської громади Криму Олег Слюсаренко заявляє, що «матеріалізується давня ідея федералізації України». Віце-прем’єр кримського уряду Володимир Казарін говорить, що «зараз кримського сепаратизму немає, і не буде, якщо він залишиться відкритим усьому світу для співпраці». Депутат Верховної Ради Криму Андрій Сенченко заявляє, що протягом усіх цих років Крим багато втратив, і «зараз треба постаратися не втратити саму автономію».

І саме це найближче до істини. І політики, і соціологи констатували, що внаслідок процесів 1994—1998 років Крим, замість надбань і руху вперед, лише втрачав. І перелік того, що Крим втратив на дорозі сепаратизму, вражає. По-перше, автономія привласнила собі, а потім унаслідок конфліктів втратила право взагалі видавати свої закони. Перша Верховна Рада сама собі писала Закони Республіки Крим, але вона наприймала таких законів, що незабаром втратила навіть право приймати їх. Її документи повинні були іменуватися лише «нормативно-правовими актами». Але й тут знайшлися хитруни — вони приймали документи, які іменували «Нормативно-правовий акт «Закон Республіки Крим про…». Примітно, що тепер одна з вимог керівництва східних областей, що прозвучала в Сєверодонецьку, — мати свої «законодавчі збори», очевидно, ініціатор більше знайомий із досвідом сусідньої держави, ніж зі своїм власним.

По-друге, про що сьогодні в Криму жалкують найбільше, то це про втрачені права, які надавав їм «Закон про розмежування повноважень між органами державної влади України та Криму». Ситуація з ним була, здавалося, ідеальна для автономії: встановлювали сфери діяльності окремо для органів влади держави й окремо для автономії, які не перетиналися. Передбачалося, що багато проблем вирішуватимуть на договірній основі. Але, зіткнувшись із реальною дійсністю, ідея не вижила — договір кілька разів уточнювався, бо ніхто не міг змиритися з тим обсягом прав, який отримував. До того ж виявилося, що багато сфер діяльності взагалі випали з управління. Але головне — договорів не виконували та не дотримувалися, що замість злагодженої роботи призводило до взаємних обвинувачень і претензій, скандалів, конфліктів.

По-третє, природно, що, ледь зародившись, автономія претендувала на власну партійну систему. Був ухвалений свій закон про громадські об’єднання громадян, кількість кримських партій незабаром доходила вже до десятка. Але раптом виявилося, що в партійну оболонку оформилися в більшості своїй не політичні сили, а знайшли спосіб легалізації організовані кримінальні та напівкримінальні групи. У Криму пам’ятають «партію розстріляних» — Християнсько-ліберальну партію Криму, а також Кримську партію, що багаторазово змінювала назву, Партію економічного відродження Криму й інші, які ворогували між собою через сфери впливу, перетворюючи цю боротьбу для видимості на політичну діяльність. Природно, що загальнодержавний закон про партії заборонив створення регіональних партій.

По-четверте, перша конституція Криму встановлювала як державні російську, українську та кримськотатарську мови, що, як тоді здавалося, відкривало широку дорогу для їх спільного застосування. Але насправді це лише звузило сферу застосування української та кримськотатарської мов, бо на таких самих правах усі користувалися російською, і навіть примарна потреба в українській відкидалася, не кажучи вже про кримськотатарську, яку і зараз практично ніхто в автономії, крім самих кримських татар, не знає. На практиці в державних органах її взагалі не використовували, і хіба що «шапка» на офіційних державних бланках досі красується в тримовному виконанні, але цим все й обмежилося. За часів сепаратизму в Криму не було відкрито жодної національної школи.

По-п’яте, Крим за короткі терміни придбав цілу армію чиновників — Верховна Рада, чисельність апарату якої весь час зростала, Адміністрація Президента, наявність якої не була передбачена жодним законом, навіть Конституцією Криму, власний уряд, міністерства, комітети, главки. Підрахунки показують, що на утримання автономних органів управління Крим витрачає більше, ніж на деякі соціальні програми. Досі триває періодична боротьба за скорочення апаратів, але безуспішно — закони множення чиновників читачі пам’ятають і без автора.

Ситуація, як не дивно, почала змінюватися саме тоді, коли амбіції «кримоцентризму» вийшли зі сфери політики та перетворилися на прагматичну конкретну економічну роботу, а це сталося лише наприкінці 1990-х років. Хоча ще Мєшков підписав багато «міждержавних» договорів, жоден із них не працював. Ніщо не приводило до зростання кримської економіки, поки на півночі Криму не була створена перша в Україні ВЕЗ «Сиваш». Підсумки її діяльності широко відомі: були створені «точки зростання», які весь час розширювалися. Політичний спокій створив умови для залучення інвестицій, почало знижуватися безробіття, створювались нові робочі місця. Практика та досвід ВЕЗ переросли в мережу територій пріоритетного розвитку (ТПР), які стали регіонами зростання.

І окреслився очевидний парадокс: поки Крим нібито «говорив», що він вельми самостійний і працює окремо від України, ніхто не хотів зв’язуватися з ним, і жодна реклама кримських принад не залучала сюди гроші. Навіть потік туристів впав до двох мільйонів. А коли Крим постав перед світом як єдина з Україною, відкрита, неконфліктна територія — «потекли» інвестиції та туристи, потік яких цього року виріс до шести мільйонів.

І хоча всі минулі десять років у Криму говорять про власну податкову систему, Крим, який реально заспокоївся, реалізовував це право тільки кілька років тому, коли ввели окремі кримські податки — на розвиток електротранспорту та курорту. Та й організувати збір податків, про які ніхто з приїжджих з-за меж Криму не чув, досить складно.

Разом із тим ніхто в Криму не сумнівається, що сила цілої держави криється в силі його регіонів. Але тільки в тому випадку, якщо ця сила в кожному окремому регіоні не відособлюється, як ратували в Сєверодонецьку, не відділяється в окрему державу, а поєднується з силою інших регіонів, не замикається в собі, як колись у Криму, що стверджував, що «за Перекопом для нас землі немає». Виявилося, що без землі «за Перекопом» нікому не потрібні і земля, і люди в Криму. У зв’язку з цим знову вкотре виникає питання про теоретичну та практичну розробку основ регіональної політики, міжрегіональних зв’язків, співпраці регіонів, ролі центру в цих процесах, як і концепції міжетнічних відносин. Адже право на самовизначення мають не території, а народи. У Криму при створенні автономії хоч би формально вважали, що самовизначається кримськотатарський народ, який повертається на свою батьківщину. Мєшков, хоч і без зв’язку з реаліями, увесь час повторював — «народ Криму». А хто самовизначається в Донецьку — Луганську — Харкові? Донецький народ? Південно-східний народ? Парадокс. «Кримські керівники, — каже Сергій Куніцин, — зараз знають, що проблема полягає не в тому, щоб відділити Донбас від Львова, як колись відділявся Крим від всієї України, а в тому, щоб об’єднати потенціали Криму, Донбасу, Львова, Києва, Харкова та всіх інших регіонів у єдиному комплексі, який зміг би працювати погоджено і злагоджено. Ми вимушені констатувати, що зараз це завдання реалізоване зовсім не повністю, і це мало не призвело до катастрофи…» Притча про віник, який не можна зламати цілком, але можна легко переламати кожен прут окремо, зараз знову актуальна.