Не «дати», а реальні гарантії та пам’ять
... Михайло Степанович Буда воєнні роки провів на примусових роботах у Німеччині. Якось допоміг втекти військовополоненим. Наслідок — 10 місяців Освенцима, місяць Маутхаузена, а потім — 1,5 року концтабору Евеніх. Михайло Гут — п’ятирічним, разом з батьками опинився в гетто у Вінницькій області. Тричі потрапляв у групу для розстрілу. Учора в столиці вони серед інших традиційно вшанували пам’ять загиблих фашистських в’язнів. Збиралися жертви фашизму біля пам’ятника на території колишнього концтабору «Сирецький», поклали квіти біля монумента в Бабиному Яру.
...Данину жертвам нацизму черговий раз віддали. Залишився при цьому неприємний осадок. Ветерани тут, звісно, ні до чого. Для тих, кого спогади про ті часи, гадаю, не залишають ніколи, прийти до монумента саме в цей, офіційно зафіксований у державному календарі подій, день Пам’яті — невід’ємне право. Для інших, як, на жаль, усе виглядало — просто робочий обов’язок. Наче відвідування Бабиного Яру — чітко розписана «протокольна» подія: надто вже швидко провели церемонію, поспішно зібрали старих у автобуси й відвезли на наступну для покладення квітів акцію.
Що слід зробити для того, щоби подібні дати були сповнені сенсу? Щоби пам’ять про такі події була неофiцiйною? І чи все зробили суспільство, аби «залікувати рани» минулого, які нагадують про себе колишнім в’язням?
Помiркувати над цими питаннями «День» запросив доктора історичних наук, професора Юрія ШАПОВАЛА.
— Звісно, ми давно вже мали подумати над серйозними соціальними гарантіями для цих людей — саме такий вчинок уряду насамперед підкреслить і повагу до їхнього подвигу, і ставлення до жертв з їхньої сторони. Цього не зроблено через тисячі причин — «вагомих», з погляду держави. Не повинно бути «соціальних гарантій» у вигляді тарілки польової каші і «наркомівських» ста грамів, які видають нашим старикам під черг ову дату! Ще один момент, який хотілося б зачепити, — це різне переусвідомлення Другої Світової, різний підхід до таких днів пам’яті в Європі і в нас. Згадую, як одного разу в Німеччині, в Гамбурзі, вийшов на площу, присвячену депортованим євреям. Був вражений: повна інформація про те, що довелося пережити цій нації, як це відбувалося. Кожен може прийти, привести дітей, дізнатися про ті події — і ходять не лише в дні «червоних» (вірніше, «чорних») дат. І, головне, немає, як у нашiй країні, відчуття, що такі меморіали створюються, щоб «увічнити» в історії не пам’ять жертв, а політиків, причетних до зведення меморіалу. Мені здається, в нас у цьому плані ситуація незмінна: для начальства дати й пам’ятники — привід засвітитися, показати себе. Влада не має того, що можна назвати «стратегією для минулого», не виділила, до того ж, пріоритетні речі: якщо уважно подивитися, то в нас уся історія й, відповідно, весь календар складається з «ювілеїв». У нас досі в містах стоять пам’ятники—символи радянського часу. Оскільки стратегії, повторюся, немає, матиме місце формалізм.
Остання проблема зачіпає ще одну: як донести до нинішнього покоління трагізм тих подій? Хочу навести ще один приклад: унікальний Музей нацизму в німецькому Брауншвейгу, де можна побачити всю символіку, всю механіку тоталітарної нацистської машини. Доводилося мені бути й у таких музеях, як Майданек. Без коментарів, як то кажуть: відвідування колишньої фабрики смерті може перевернути свідомість, вплинути на сприйняття тих подій. Мені здається, після стількох років пам’ять найправильніше підтримувати саме на таких наочних прикладах. Це — конкретна форма роботи, виховання людей нових поколінь. Нових поколінь начальників, врешті-решт.
Минулого року, відзначаючи 60 років повстання у Варшавському гетто, відомий режисер Роман Поланські зняв фільм «Піаніст»: приголомшуючий фільм, що розповідає історію конкретних людей. Виховний ефект від фільму, на мій погляд, неоцінимий. В Україні є фільми з елементами еротики, є такі, що розповідають про життя нових буржуїв, але не знімають фільмів про війну, не формують новий погляд на насильство, на жертви. І саме тому, крім надання серйозної соціальної допомоги в’язням нацистського режиму, слід знаходити кошти саме на подібні проекти — для того, щоб зберегти історичну пам’ять, для того, щоб її формувати.
Уся біда нашого «одностороннього руху» полягає в тому, що міняються депутати і скликання, а влада залишається старою. Не лише в тому сенсі, що правлять нами, впливають на прийняття ключових рішень кадри колишньої партійної номенклатури. Для мене — влада стара, незважаючи на присутність у ній багатьох молодих людей. Надто швидко останні переймають погані звички, не найліпші манери, невдалі стереотипи поведінки радянського істеблішменту. Звідси й поява таких людей, які не соромляться привласнити собi гроші остарбайтерів. Коли в суспільстві немає жодних гальм у вигляді моральних імперативів, історичної пам’яті — дозволено все.
