Меч Щербицького проти «Меча Арея»

У лютому 2003 р. державна влада України влаштувала відзначення 85-ліття від дня народження Володимира Щербицького, першого секретаря ЦК КПУ в 1972—1989 роках. Ініціатори цього відзначення воліли залишитися для громадськості анонімами. Втім, у серпні 2002 р. віце- прем’єр Володимир Семиноженко в інтерв’ю газеті «День» три імені таки згадав: «Група дуже шанованих людей — серед них перший президент України Леонід Кравчук, президент НАНУ Борис Патон, колишній голова уряду Віталій Масол — звернулися до Президента України з листом, у якому висловлювали побажання, щоб роль Володимира Щербицького в історії була відзначена. Влада, якщо вона претендує на відкритість, — додавав уже від себе В.Семиноженко, — просто зобов’язана реагувати на подібні звернення, хоча, можливо, було б простіше обмежитися відпискою. Тим паче, що Володимир Щербицький — справді історична постать. Навіть у тих складних умовах, коли кожну дрібницю треба було узгоджувати з Москвою, він немало зробив для України» («День», 22 серпня 2002р.).

За іронією долі забезпечувати ювілейні заходи довелося вже наступникові Семиноженка Д.Табачнику, фаховому історику, який у 1992 р. надрукував у журналі «Вітчизна» (№№9—11) дослідження про Щербицького та його епоху під красномовною назвою «Апостол застою». «Рахунок між позитивом і негативом у діяльності Щербицького явно не на користь першого», — робив висновок Д.Табачник. В оцінках економіки УРСР доби Щербицького він посилався на думку іншого історика, І.Кураса: «За період з 1961 по 1985 роки майже удвічі знизилася рентабельність підприємств. Економіка стала практично несприятливою для нововведень, запровадження досягнень науки та технічного прогресу...»

До питання про мотиви відзначення дивного ювілею на державному рівні я ще повернуся, а поки що варто згадати, що забутою, пропущеною виявилася інша дата, вельми сумна для української літератури (і ширше — для національної духовної культури). У 1972—1973 рр. — тепер уже понад тридцять років тому, — поява на українському політичному Олімпі В.Щербицького була ознаменована ідеологічною кампанією, спрямованою проти УБН — «українського буржуазного націоналізму». Фрагментом цієї кампанії був грубий рознос цілого ряду творів української літератури, що з’явилися на рубежі 1960—1970-х рр. Їхніми авторами були О.Гончар, І.Білик, Р.Федорів, Р.Іваничук, С.Плачинда, Є.Гуцало, І.Чендей, Р.Андріяшик, В.Дрозд та ін. Про ці епізоди далі й піде мова.

ТРАВЕНЬ 1972 р.: ЗМІНИ НА УКРАЇНСЬКОМУ ОЛІМПІ

Володимир Щербицький з’явився на найвищій ієрархічній сходинці УРСР у травні 1972 р. На посаді першого секретаря ЦК КПУ він змінив Петра Шелеста, який став жертвою політичної інтриги, зрежисованої Брежнєвим. Брежнєв хотів бачити керівником України земляка-дніпропетровця, свого ставленика. У 1964 р. Шелест, по суті, був його спільником у змові проти Хрущова, але тепер часи змінилися. Брежнєв не хотів повторити долю Хрущова, тому позбувався лідерів, які добре знали про технологію його приходу до влади й бодай потенційно могли складати для нього якусь небезпеку. Колишнього шефа КДБ Володимира Семичастного, який відіграв неабияку роль у поваленні Микити Сергійовича, він відправив із Москви в Україну (1967 р.). Шелеста ж, який користувався в республіці немалим авторитетом, забрали до Білокам’яної, де для нього підготували «почесне» місце заступника голови Ради Міністрів СРСР. Напевно, крім мотивів, пов’язаних зі зміцненням особистої влади Брежнєва, ця комбінація стимулювалася також абсолютно дрімучими уявленнями кремлівських вождів про національну політику, а особливо про Україну й українське. У своїх мемуарах П.Шелест часто згадує про «оскаженілий шовінізм» Шелепіна, Суслова, Демічева, Косигіна, які на засіданнях президії ЦК КПРС договорювалися до того, що пошана до Шевченка серед молоді — то прояв націоналізму, що «українська мова — це зіпсована російська», що «на Україні занадто багато розмовляють українською» і що «навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою».

Петро Шелест на такому тлі комусь теж міг видатися «націоналістом». У спогадах він розмірковує на тему розширення прав республік, стривожений тим, що «декотрі українці не знають історію свого народу», емоційно реагує на заклики до «злиття націй, культур і мов», обурюється тупоголовістю нового керівника КДБ УРСР Федорчука, який, підозрюючи всіх і вся в недостатньо активній боротьбі з націоналізмом, установив «контроль за радянським і партійним активом», бо ж — увага! — «ніякої України в нашій роботі немає». Шелест із задоволенням фіксує успіхи щодо будівництва етнографічного музею України, меморіалу на честь Запорозької Січі, тішиться знахідками археологів, які розкопують скіфські могили, фіксує резюме своїх розмов із О.Гончаром, Д.Павличком, С.Параджановим, В.Некрасовим, М.Бажаном, реагує на мовні проблеми й намагається збагнути логіку й аргументи І.Дзюби, згадує, як політбюро ЦК КПУ повним складом переглядало на кіностудії ім. О.Довженка фільм «Білий птах з чорною відзнакою», який згодом отримав першу премію на московському фестивалі…

Але тут я дозволю собі згадати по-своєму крилаті слова Михайла Юзефовича, відомого київського українофоба, який із ентузіазмом доносив на ближніх, коли жандарми громили Кирило-Мефодіївське братство, а ще через тридцять років добряче постарався, аби з’явився Емський указ. «Малороссы никогда не ставили родину (себто Україну. — В.П. ) выше Отечества (себто Російської імперії. — В.П. )», — казав Юзефович. Йдеться тут про два патріотизми: сентиментальну прив’язаність до свого, «малоросійського», з усіма його історико-культурними особливостями, і, з другого боку, про державницьке почуття. Ці два патріотизми давали про себе знати й тоді, коли йшлося про ставлення певної частини українців до України й до СРСР. Петру Шелесту, судячи з усього, не були чужі сентиментальні національні почування, — а водночас він цілком щиро дивувався: «Я дійсно проводжу лінію Москви. А як же може бути інакше?» Не дивно, що вже в жовтні 1990 р., під час студентської «революції на граніті» в Києві, він із московської лікарні послав до газети «Правда Украины» листа, в якому два його патріотизми зійшлися в конфлікті: уявити Україну поза Радянським Союзом Петру Юхомовичу було не дано навіть на схилі життя, в обставинах, коли історія СРСР завершувалася. Якби Ернсту Нєізвєстному довелося робити пам’ятник Шелесту, то йому, мабуть, знадобилося б не менше білого й чорного каменю, ніж для пам’ятника Хрущову на Новодівичому кладовищі. У Шелесті було багато від його епохи та її вождів. Потаємний критик Брежнєва, прагматик зі здоровим глуздом, який часом, коли Петро Юхимович залишався наодинці із собою, схиляв його навіть до політичної «єресі», він, за великим рахунком, був виліплений із тієї ж ідеологічної глини, що й Брежнєв. Жив тими ж ортодоксальними уявленнями про соціалізм, про партійну дисципліну, інтернаціональний обов’язок… На старості літ каявся, що брав участь у змові проти Хрущова. Нарікав на Брежнєва, що той у 1968 р. довів справу до окупації Чехословаччини, — але ж і роль його самого в тих подіях була далеко не останньою. Вірив, що партійні органи можуть «турботливо виховувати нових поетів». Цілком щиро боровся з тим-таки українським націоналізмом. Радів, коли Дмитерко, Коротич і Подоляк за його завданням написали «гарну статтю проти концепції Дзюби»… А що сам потрапив у «націоналісти» — ну, так це той далеко не єдиний в історії випадок, коли жертвою системи стає якраз той, хто її ж і плекав.

Володимир Щербицький був вільний від частини тих суперечностей, які були притаманні Петру Шелесту. Про два патріотизми у його випадку говорити важко. Вже через кілька місяців після обрання першим секретарем ЦК Щербицький підписав листа, яким повелівалося вилучити з усіх бібліотек книгу Шелеста «Україно наша Радянська» як таку, що «завдає шкоди справі інтернаціонального виховання трудящих». Тоді ж, день у день, з’явився замовний висновок «експертів», керівників кількох академічних установ — М.Шамоти (директор Інституту літератури), Б.Бабія (академік, секретар Відділення економіки, історії, філософії і права АН УРСР), О.Шевелєва (заступник директора Інституту історії), які констатували, що автор книги з підозрілою назвою «Україно наша Радянська» (декому в ній бачилась навіть прихована абревіатура — УНР, не більше й не менше!) допустився серйозних «ідейних помилок». Перелік цих помилок у вердикті Шамоти і компанії починався з того, що в книзі Шелеста начебто «надмірно багато місця відводиться минулому України, дореволюційному періоду», до того ж минуле висвітлено без належного «класового аналізу». У тому ж дусі була витримана й спеціальна постанова ЦК, а також стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973 р.), текстуально дуже близька до висновків «експертів».

«ІДЕАЛІЗАЦІЯ ПАТРІАРХАЛЬЩИНИ» ЧИ БУНТ ПРОТИ ЯНИЧАРСТВА?

Я так докладно зупиняюся на всіх цих начебто персональних справах вождів, на документах і публікаціях, бо без них важко уявити хроніку поточних подій в українській літературі тієї пори. Якщо вже ідеологічні нагінки з приводу «ідеалізації українського козацтва», помилкового висвітлення історії Запорізької Січі, недостатнього акцентування «благотворного впливу російської культури на формування й розвиток української літератури, мистецтва, музики» посипалися на голову вчорашнього, здавалося б, невразливого партійного лідера республіки, то що, які слова й прокляття залишалися на долю українських письменників?! У листі Шамоти, Бабія та Шевелєва, як і в статті журналу «Комуніст України», трьох письменників було згадано: Р.Іваничука, С.Плачинду та І.Білика. Інкримінувалася їм «ідеалізація патріархальщини». Мовляв, усі вони прикрашають минуле, та ще й протиставляють те минуле сучасності!

Це — рефрен в ідеологічній риториці тієї пори, але й у літературній критиці також, оскільки їй, критиці, відводилася роль ідеологічного батога. Про це нагадувала й постанова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику», прийнята в січні 1972 р. Культивувалась атмосфера нетерпимості, підозріливого, зіпертого на догми вишукування ворогів, у т.ч. і внутрішніх. Естетичні критерії поглиналися політико-ідеологічними. Заклик «викривати ідеологію й практику націоналізму та сіонізму», не допускати «лібералізму в оцінці творчості окремих літераторів і митців» і водночас посилювати «ідейно-виховну роботу серед творчої інтелігенції» звучав як заклинання. Ці слова взято з однієї з доповідей В.Щербицького 1972 р., проте подібна риторика, підігріта 50-річчям СРСР, була щоденним ритуалом. Заклинання знаменували утвердження своєрідного шаманства, ритуалізацію життя.

Критика всього, що мало хоч якийсь стосунок до «патріархальщини», звучала й раніше, особливо в зв’язку з романом О.Гончара «Собор», опублікованим ще на початку 1968 р. У 1972—1973 рр. «Собор» уже не стільки лаяли, скільки замовчували. Натомість «покотилася лавина», яка мала підім’яти багато інших творів, у яких ішлося про українську минувшину. Колізія таки існувала: в українській літературі вельми пронизливо звучав мотив застороги щодо небезпеки духовного яничарства, втрати історичної пам’яті — і це виглядало як єресь, оскільки офіційний ритуал вимагав відсікання частини національної історії або ж таку «класову» її інтерпретацію, яка виглядала як цілковитий абсурд. Монографії Леоніда Махновця «Григорій Сковорода», наприклад, закидали «невисокий ідейно-науковий рівень» на тій підставі, що автор «не керується чіткими критеріями в питаннях про ліквідацію Запорозької Січі», оскільки пише «про знищення Катериною II«славної Запорозької Січі». Але ж, писали Олексій Гончар та Мирослав Гончарук, у другій половині XVIII ст. Січ уже була «історичним пережитком»! Отже, по-перше, не була вже «славною», а по-друге, хоч опоненти Леоніда Махновця й додавали, що імператриця виходила «з цілком певних класових інтересів», все одно: не така, видно, вже й погана це штука — руйнування «історичного пережитку» («Радянське літературознавство», 1973, №6).

Це вже значно пізніше з легкої руки Ч.Айтматова в активний публіцистичний ужиток увійде поняття «манкуртизм» як синонім історичного безпам’ятства. Але ж і в повісті Р.Федоріва «Турецький міст», і в романі Р.Іваничука «Мальви», і в есеїстиці С.Плачинди та Ю.Колісниченка «Неопалима купина», й у деяких творах Б.Олійника виразно чувся духовний бунт проти все того ж манкуртизму! Жорсткість моральних імперативів у літературі з’являлася як відповідь на виклики далекої від гармонії дійсності. Роман «Мальви» Р.Іваничука спочатку мав називатися «Яничари». І справа, звісно, не тільки в тому, що в його сюжеті значне місце займає історія султанської піхотної гвардії «йєні-чері». Мотив яничарства в Іваничука сповнений морального змісту. Одісея української Марії, проданої разом із донькою та двома синами в рабство до ординців, виписана так, що сам цей образ стає символом історичних поневірянь України. Р.Іваничук, опираючись як на історичні документи, так і на досвід фольклору (історії реальної Роксолани й легендарної Марусі Богуславки відлунюють у «Мальвах»!) створив роман-баладу, в якому драматизм подій поєднується з епічністю викладу, а водночас і з глибоким ліризмом. Марія хоче будь-що повернути дітей в Україну, але для цього їй потрібне якесь чарівне євшан-зілля, адже тепер вона дружина хана Іслам-Гірея та яничарська мати. Тема відступництва та зцілення покалічених душ прозвучала в «Мальвах» надзвичайно пронизливо.

Схожий мотив є і в повісті Р.Федоріва «Турецький міст», яка завершувалася пронизливою вставною новелою про зрадника — гетьмана-невдаху Юрася Хмельницького, який губить і батькову славу, й українську волю, й власну душу. У повісті Р.Федоріва легко зауважити надмір публіцистики, особливо в монологах, репліках і листах учителя історії Василя Доброчина, який проповідує «синівське почуття рідної землі» й заперечує немудру житейську філософію «перекотиполя». Авторські інтенції мають високий емоційний градус, і часом це обертається патетикою. Інженер Богдан Доброчин, зайнятий будівництвом Бурштинської ГЕС, звичайно, гідно переймає від батька-вчителя духовну естафету; високий стиль у патетичних сценах різко контрастує із стилем низьким, коли йдеться про байдужого до «витоків» заробітчанина Тимка Шершуна; в устах колгоспного коваля цигана Тодорка раптом з’являється репліка про «субчиків із Пентагону», — все це може викликати й усмішку. Проте в повісті є й те, що перекриває певну прямолінійність художніх рішень і данину (можливо, й мимовільну) «правильним» соцреалістичним взірцям. Проза Р.Федоріва тяжіє до фольклорної поетики, в ній — передусім у розділі про Юрася Хмельницького — раптом цілком органічно виринають історична пісня, дума з характерною ритмікою, символікою, рефренами. Це проза несподіваних зближень віддалених історичних часів і гострих моральних альтернатив та імперативів. Відступництво Юрася карається так, як це велить фольклорна традиція: його череп не приймає земля. І навіть гаремна дівка Онисія зневажає перевертня. «Турецький міст» — проза дидактична, з чорно-білим розподілом тонів, але це тому, що Р.Федорів будує свою повість на притчевій основі. Вельми цікавою в ній є колізія, пов’язана з постатями гетьмана Юрася та поета Якима Доброчина, якому Богдан Хмельницький заповів «бути сумлінням, голосом поспільства» біля його сина, говорити молодому гетьманові правду й стерегти від спокус. Опозиція «влада — митець» у Р.Федоріва — це опозиція суєтного й вічного. Моральне опанування поета гетьманові завершується в повісті трагічно: слабкий (Юрій) убиває сильного (Якима Доброчина), але перемагає все ж не він. «Якщо поетів страчують правителі, то й під владикою трон хитається», — каже перед смертю Яким. Цікаво, як ці слова героя «Турецького мосту» сприймалися тоді, коли повість тільки з’явилася на сторінках журналу «Дніпро»? Влада ж тоді охоче відправляла «невихованих» поетів до мордовських таборів…

«САМЕ ТОЙ» ОЛЕКСАНДР ЯКОВЛЄВ

Свою роль у ідеологічному обгрунтуванні безпрецедентного «полювання» на твори про історичне минуле України відіграла надрукована в «Литературной газете», а потім блискавично передрукована «Літературною Україною» стаття Олександра Яковлєва «Проти антиісторизму» (листопад 1972 р.). Її автор, доктор історичних наук — це «саме той» Яковлєв, якому через якихось 13 — 15 років, у горбачовські часи, дістанеться роль «архітектора перебудови». Тоді ж, у 1972 р., він полемізував одразу з двома групами опонентів — прихильниками «глобального космополітизму» та зі співцями «патріархальної Росії», «неопочвенниками». Другим дісталося навіть більше, аніж першим. По суті, стаття О.Яковлєва «Проти антиісторизму» повертала літературну (і не лише літературну!) думку до старих полемік між західниками та слов’янофілами, тільки цього разу аргументація шукалася О. Яковлєвим у арсеналі марксизму- ленінізму. «У класовому суспільстві немає і не може бути єдиної для всіх «національної самосвідомості», — стверджував О.Яковлєв, хоча реальна історія могла б тисячу раз спростувати подібний постулат. У конкретній полеміці з В.Солоухіним, В.Кожиновим, О.Солженіциним, А.Ланщиковим, Б.Єгоровим автор статті «Проти антиісторизму», цілком можливо, і мав рацію: російське «неопочвенничество» кінця 60-х — початку 70-х рр. таки потребувало критичного погляду на себе, — але причому тут Україна? Тим часом ортодоксальна методологія, а також рішучі застереження О.Яковлєва щодо «небезпек дрібнобуржуазного націоналізму», його критика «концепції «витоків» механічно переносилися на українську літературну реальність, тільки в ще більш ортодоксальній, ідеологічно-лихоманковій версії.

Єдиний український приклад, на який посилався О.Яковлєв, — це роман І.Білика «Меч Арея»: «Іван Білик, прагнучи якнайбільше прославити міфічного київського князя Богдана Гатила, договорився до того, що оголосив, нібито під цим ім’ям виступав вождь гунів Аттила». Роман Білика видано було 1972 року. Письменника, як про це він писав згодом, захопила концепція сучасника Пушкіна О.Вельтмана, автора книги «Аттила та Русь IV—V сторіч», який вважав, що Аттила був не «сином степових улусів», а «великим руським князем». Маловідома праця О.Вельтмана з’явилася друком у 1858 р., на схилі доби романтизму, а її автор (як і Юрій Венелін, який намагався обгрунтувати слов’янську теорію гунів ще перед Вельтманом) своїм дослідженням віддавав данину поширеному тоді слов’янофільству. Історики пізнішого часу — від, скажімо, нашого М.Грушевського аж до Льва Гумільова включно — до слов’янської теорії гунів поставилися скептично, вважаючи її дитячою кімнатою історичної науки. Грушевський визнавав хіба що існування деяких подробиць, які «можуть вказувати на слов’янські елементи в державі Аттили». Гумільов же пише про гунів як могутніх кочовиків, які з середини II ст. з теренів Монголії потяглися на Захід, досягши Волзько- Уральського регіону. Пізніше вони підкорили Європу. «Держава Аттили» мала величезну територію — від Рейну до Кавказу й від Дунаю до островів на заході Балтики.

Про працю О.Вельтмана сучасний український історик пише, що її можна розглядати «не як наукове дослідження, а як культурно-історичну пам’ятку певної ідеології», себто слов’янофільства (Гороховський Є. Аттила — бич Божий: історична особа та культурологічний феномен. — Хроніка-2000, К. 1996. С.62). Але чи годилося відмовляти романісту І.Білику в праві поставитися до праці О.Вельтмана як до джерела захопливих історичних фантазій?

ВТРАТИ

Прикладів підвищеної пильності стосовно історичної прози на зорі доби Щербицького дуже багато. Але в ході кампанії 1972—1973 років підозріливе ставлення виявилося також і щодо творів, у яких поставала трагічна правда війни («Мертва зона» Є.Гуцала, «Батальйон не обмундированих» Д.Міщенка), або ж непрості події на західноукраїнських землях («Полтва» Р.Андріяшика, повість І.Чендея «Іван», повісті Б.Харчука). Ю.Ярмиш, скажімо, «вистрелив» зі сторінок «ЛУ» по кількох дитячих творах Б.Харчука статтею з характерною назвою «Всупереч життєвій правді» («Літературна Україна», 18 вересня 1973 р.), в якій, зокрема, вказував на те, що назва одного з них — «Повстанський кінь» — натякає на Українську повстанську армію. Минуло кілька тижнів, і до Ярмиша приєднався Г. Коновалов («Антиісторичні вправи Б.Харчука». «Літературна Україна», 18 грудня 1973 р.).

Так само підозріливо ставилася ортодоксальна критика й до пошуків оригінальних художніх форм, несподіваних стильових рішень. Це вже в 1984 р. М.Жулинський міг написати, що «Хроніка міста Ярополя» Ю.Щербака — це «химерно іронічна, фантастично-гротескна повість у новелах», яка «відтворює реальні події життя уявного невеличкого українського містечка. Але багата фантазія письменника народжує своєрідні екскурси в «машині часу» в далеку й близьку історію, в минуле й майбутнє добра й зла, гуманізму й варварства, реалізовує несподівані наукові теорії й фантастичні проекти... Усі ці сказання, легенди, міфи купно з химерними історіями малопримітного міста мого Ярополя, написані начебто в 2000 році очевидцем на схилі літ, з’явилися з-під пера Юрія Щербака тоді, ...коли велися активні пошуки нових форм і засобів зображення людини й світу» (Жулинський М. Закон збереження добра //Щербак Ю. Знаки. — К. 1984. С.11—12). А от після 1968 року, коли «Хроніку міста Ярополя» надрукував журнал «Вітчизна», повість ця довго не могла вийти окремою книжкою. Як і роман В.Дрозда «Катастрофа», в якому письменник художньо досліджував психологію мало не маніакального егоїзму, вельми цікаво використовуючи можливості внутрішнього мовлення, що свідчило про творче засвоєння ним досвіду як М.Коцюбинського, так і західноєвропейської прози...

Наслідки кампанії 1972— 1973 років були драматичними для української літератури. Вони означали:

1) табуювання певних тем, пов’язаних із минулим України, явищ і постатей, у літературі. Особливо активно викорінювалося все, що офіційною мовою кваліфікувалося як «ідеалізація козацтва». Якимось чином тодішні гоніння (на щастя) обійшли історичну романістику П.Загребельного: 1974 року він навіть отримав Шевченківську премію за романи «Первоміст» та «Смерть у Києві»;

2) підміну функцій літературної критики, зведення їх до ідеологічного нагляду над літературою. Затребуваними ставали такі одіозні персонажі, як М. Шамота, Л. Санов, М. Равлюк;

3) заохочення соцреалістичних банальностей, власне — квазілітератури. Кремлівській владі потрібна була Україна «без обличчя», оскільки — як це вже було в часи «розстріляного відродження» — національно-культурне піднесення могло покликати до життя й національно-політичні мріяння.

4) поламані творчі долі. «Неопалиму купину», книгу белетризованих оповідей С.Плачинди й Ю.Колісниченка про Роксолану, Гулевичівну, Феофана Прокоповича, Максима Березовського, Артема Веделя, «за рішенням ЦК КПУ було заборонено, вилучено з книготоргівлі та бібліотек, — писав у 1993 р. С.Плачинда. — Агенти КДБ навіть викрадали її примірники з приватних бібліотек» (Плачинда С. Післяслово до другого видання //Плачинда С., Колісниченко Ю. Неопалима купина. — К. 1993. С.278). Самого ж С.Плачинду звільнили з роботи й на довгі роки позбавили права друкуватися. Вимушена творча мовчанка настала й для Івана Білика, Романа Андріяшика (після його роману «Полтва»), Ліни Костенко, В. Шевчука. Для одних це оберталося затяжною і вбивчою в творчому сенсі депресією, хтось змушений був переходити на «цвіркунову ноту» або ж терміново переключатися з неспокійної історії на пафосну сучасність.

Українська література тієї, не такої вже й далекої, пори була під ковпаком партійних органів та «літературознавців» зі спецслужб. Сектор літератури був підрозділом ідеологічного відділу ЦК КПУ. Відповідати за ідеологію в УРСР В. Щербицький у жовтні 1972 р. призначив Валентина Маланчука, який «відзначився» якраз як архіпильний могильник усього живого в українському письменстві. До літературних погромів активно залучалися «трудящі». У 1972 р. було арештовано літераторів- правозахисників — В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, Ірину й Ігоря Калинців та багатьох інших. За художні твори відправляли до таборів. Тоді ж було сфабриковано справу на «Кола Брюньйона українського кіно» Сергія Параджанова, який потрапив до Лук’янівки, а потім до в’язниці під Вінницею. Перед дуже непростим вибором опинився І.Дзюба, який змушений був публічно пояснювати свою непричетність до «українського буржуазного націоналізму» і це виглядало як каяття. «Судові процеси 1972— 1973 років на Україні — то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», — писав В. Стус у публіцистичному листі 1975 року «Я обвинувачую».

Усі ці драматичні події сягнули своєї кульмінаційної точки саме після приходу до влади В.Щербицького, чиє 85-річчя торік відзначала державна влада України. Навряд чи зумовлювалося це неповнотою знань про епоху Щербицького. Маємо, швидше, факт самоідентифікації цієї влади. Вона віддає ритуальну шану М. Грушевському та героям Крутів, проте з-поміж прем’єр-міністра доби УНР Володимира Винниченка й першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького обирає Щербицького, бо ностальгує за тим, що зрозуміліше й ближче. Тим самим фіксується родовід. Українське ж суспільство на таку «амбівалентність» реагує напрочуд мляво...