Парламентські кризи: як і чому це буває в Європі?
Парламентську кризу, що виникла в Україні у зв’язку з проведенням політреформи, навряд чи можна вважати власне українським «ноу-хау». Не слід відносити до суто національних здобутків ані боксерські тренування депутатів у сесійній залі, ані голосування у «ручному» режимі, ані вправи депутатів-опозиціонерів у не зовсім художньому свисті. Проте саме перипетії в українському парламенті підпали під суворе око Парламентської Асамблеї Ради Європи. Цього тижня стало відомо, що бюро ПАРЄ рекомендуватиме включити до порядку денного січневої сесії загальноєвропейського зібрання депутатів питання про «конституційну кризу» в Україні. Завтра ж до Києва з триденним візитом має прибути доповідач у ПАРЄ з українського питання Ханне Северінсен. Вона є однією з представниць ПАРЄ, яка уповноважена здійснювати моніторинг внутрішньополітичних подій в Україні. За визнанням пані Северінсен, триватиме процес спостереження ПАРЄ щонайменше до президентських виборів, які мають відбутися восени цього року. Правом моніторингу поважна організація наділена не в останню чергу завдяки самим українським парламентаріям, які раніше не змогли відповідно до взятих зобов’язань прийняти ключові законодавчі акти, необхідні для членства в Раді Європи.
Новітня історія має достатньо прикладів, коли виникнення криз у європейських парламентах вирішувалося власними силами без залучення зовнішніх політико-правових і інформаційних майданчиків. Один із найсвіжіших прикладів — Нідерланди. Минулий рік для цієї країни виявився безпрецедентно конфліктним. Після відставки прем’єр-міністра Яна Петера Балкененде в Голландії відбулися позачергові парламентські вибори. Найбільшу кількість місць вибороли правоцентристська партія Християнсько- демократичний заклик та її основний суперник — соціал-демократична Партія праці. Їм і дісталося право формувати новий уряд, однак серйозні протиріччя з багатьох питань стали гальмом у процесі створення коаліції. Майже півроку країна перебувала в кризовому стані коаліційних переговорів. Урешті-решт партія християнських демократів пішла на створення коаліційного уряду разом з лібералами та представниками Соціал-ліберальної партії Демократи-66. Лише тоді було поставлено крапку на тривалій кризі. Щоправда, опозиційні голландські лідери досі дорікають, що без участі в цій коаліції провідної соціал-демократичної Партії праці уряд залишається хитким і базується на занадто складних компромісах.
До іншого прикладу проявів конфліктності в європейському парламентаризмі можна віднести протистояння депутатів у Швеції. Найсерйозніша криза шведського Риксдаґу виникла після парламентських виборів 1973 року, коли члени соціалістичного та несоціалістичного блоку отримали рівну — по 175 — кількість місць у парламенті. Ця ситуація давала змогу приймати найбільш важливі рішення, проте існувала велика кількість питань, які важко вирішувались за рівної кількості представників протилежних блоків. У зв’язку з цим в 1974 році були внесені зміни до конституції Швеції, згідно з якими кількість членів парламенту з наступних виборів зменшувалась з 350 до 349, а також було змінено вікові обмеження участі в голосуванні.
Характерною особливістю роботи італійського парламенту є те, що обговорення питань, із яких більшість та опозиція мають протилежні позиції, проходить досить бурхливо та інколи супроводжується взаємними образами й навіть застосуванням сили. У таких випадках змушений втручатися спеціальний поліцiйний підрозділ (polizia delle udienze), завданням якого є підтримання порядку в залі засідань.
До парламентської кризи у Великій Британії справа поки що не дійшла. Хоч британські аналітики пророкують правлячим лейбористам розкіл уже не перший місяць. Так, шестигодинні дебати у Палаті громад стосовно політики уряду в питанні іракської кризи в лютому минулого року засвідчили наявність значної опозиції воєннiй операції в Іраку в лавах Лейбористської партії. І хоча проект постанови зі схваленням позиції Уряду було ухвалено переважною більшістю голосів, за альтернативний проект, в якому докази на користь війни з Іраком були визнані непереконливими, проголосували 122 депутати від лейбористів — майже третина від загальної кількості представників партії в Палаті громад. Такий розвиток подій був розцінений оглядачами як найсерйозніша криза в Лейбористській партії з часу приходу прем’єр-міністра Тоні Блера до влади в 1997 році.
Причиною урядової кризи в Австрії восени 2002 року стало загострення конфлікту всередині коаліції, яка складалася з представників Австрійської народної партії та Партії свободи. Приводом стало рішення коаліційного уряду перенести термін впровадження першого етапу податкової реформи з 2003 на 2004 рік у зв’язку з нагальною потребою значних бюджетних коштів на подолання наслідків повені. Рішення про перенесення реформи викликало активний супротив колишнього лідера Партії свободи, губернатора Каринтії Йорга Хайдера, а також партійних осередків у федеральних землях. За їхньою ініціативою було зібрано 380 підписів — більше як 50% статутної кількості делегатів попереднього з’їзду Партії свободи — на вимогу скликання надзвичайного з’їзду з метою оголошення вотуму недовіри «вільним» урядовцям. Невдовзі представники Партії свободи в уряді, включаючи віце-канцлера, міністра фінансів, міністра транспорту та інфраструктури публічно оголосили про свою відставку. Федеральний канцлер після консультацій з президентом Томасом Клестілем офіційно повідомив про намір внести пропозицію до Національної Ради щодо саморозпуску парламенту. Після проведення дострокових парламентських виборів була відновлена урядова коаліція Народної партії і Партії свободи.
Із наведеного вище випливає, що чинниками, які запобігають виникненню парламентських криз і сприяють їхньому розв’язанню, є не зовнішні виклики, а власні традиції політичного діалогу і відповідні юридичні норми.
