Кобзарські сни — як застереження нащадкам

Львів’яни познайомили киян та гостей нашої столиці з однією із знакових робіт — виставою «Державна зрада. Сон на дві частини» Рея Лапіка (переклад з англійської Миколи Рябчука. Сценічний варіант Федора Стригуна). Ця постановка заньківчан висувається на отримання Шевченківської премії. Нинішні гастролі колективу викликали величезний інтерес не тільки у театралів, але й у політиків, бізнесменів, наукової і творчої еліти України. У постановці зайняті кращі акторські сили колективу: Степан Глова (Шевченко), Богдан Козак (граф Орлов), Федір Стригун (цар Микола I), Наталя Лань (Варвара), Ярослав Мука (генерал Дубельт), Тарас Жирко (Куліш) та ін.

П’єсу американця українського походження Р. Лапіка грунтовно перероблено художнім керівником і режисером Театру ім. М. Заньковецької Ф. Стригуном. Зате в неї він додав твори Тараса Григоровича Шевченка, що значно посилило емоційне сприйняття постановки. Головна ідея вистави — роздуми про державну незалежність України, про служіння національній ідеї. Це сон, навіяний образами з трагічного життя Кобзаря і з його творів («День» детально аналізував «Державну зраду» в №№ 55 і 200). Є в цій роботі львів’ян якийсь феномен: досить посередня, ілюстративна п’єса, яка не дає простору для акторської гри і режисури, завдяки таланту заньківчан, все ж не залишає глядачів байдужими.

— Українцям завжди треба говорити, що вони українці. Плекати мову — елемент, який зв’язує собою всіх людей нашої держави, — переконаний народний депутат, академік НАН України Ігор Юхновський . — У виставі показано жорстоку і сумну героїку Шевченка. Думаю, що ця п’єса розбудить багатьох перевертнів і, можливо, навіть розсердить їх. Але я вважаю, що такі вистави, як «Державна зрада», дуже потрібні. В українських театрах повинні ставитися різножанрові постановки. Львів’яни показали шевченківську героїку. Вистава вийшла насиченою, злободенною у зв’язку з тим, що сьогодні існує якась небезпека економічного завоювання України тіньовим російським капіталом. П’єса застерігає, і в цьому її позитив.

— Вистава примушує задуматися: хто ми такі? У житті бувають моменти, коли треба самому дати відповідь, що ти робиш, чому мовчиш, яку спадщину ми залишимо своїм дітям і внукам? Не можна здаватися і стояти осторонь. Ми в боргу перед Шевченком, перед його душею, яка досі не може заспокоїтися, навіть на тому світі, — з сумом зазначила співачка Ніна Матвієнко . — Вистава сильна своїм публіцистичним спрямуванням. Моя душа немов розділилася на дві частини: бути чи не бути. Не можна забувати свою історію, але треба й думати про майбутнє, про те, що залишимо своїм нащадкам. Багато членів Шевченківського комітету подивилися виставу, але оскільки їм не можна висловлювати свою думку до голосування, дипломатично освідчувалися в любові до львів’ян, не уточнюючи «плюси» й «мінуси» постановки:

— Театр ім. М.Заньковецької — театр мого дитинства та отроцтва, — сказав художній керівник Російської драми Михайло Рєзникович . — Я пам’ятаю всіх його корифеїв: Бориса Романицького, Дмитра Дударєва, Віру Полинську, Володимира Данченка та ін. Мені дуже цікаво було подивитися виставу, зустрітися з колегами, які сьогодні є обличчям цієї прославленої сцени.

— Львівський театр — це ностальгія. Львів — моє рідне місто, в якому я народився, сцена, на якій багато років працював (з 1959 по 1978 рр. ). Я люблю заньковецький театр, — зізнався художній керівник франківців Богдан Ступка . — З Стригуном ми навіть грали одні й ті ж ролі. Я радий, що дружба між нашими колективами продовжується. Ми завжди готові надати свою сцену львів’янам.

— Я все більше й більше переконуюся в тому, що Україна Шевченка не знає. Навіть хрестоматійного Кобзаря! Я вже не говорю про Шевченка як автора чудових повістей, прекрасного живописця, творця в його складних пошуках абсолюту або відповідності до своїх текстів. Шевченка: войовничого і ліричного, трагічного і елегійного. Це настільки багата і складна творча особистість. Це геній, — сказав народний депутат, академік НАН України, директор Інституту літератури Микола Жулинський . — Судячи з вистави, показаної львів’янам, і з реакції глядачів, я ще раз пересвідчився, що для багатьох Тарас Григорович відкривався деякими нюансами своєї поетичної біографії, немов уперше. Звідси така прекрасна реакція публіки на те, що театр приніс їм Шевченка. Людину мужню, не зломлену і, одночасно, таку глибинну в своїй творчості. Хоч драматургія Рея Лапіка не давала якогось унікального, своєрідного сценічного виявлення. Постановники намагалися не відступити від Шевченка, його правди. Вони сильно актуалізували Кобзаря. Саме актуальність захоплює людей, особливо людей патріотичних, небайдужих. Треба, щоб цю виставу подивилося якомога більше глядачів.

Після Києва заньківчани їдуть на гастролі до Черкас. Крім «Державної зради», вони покажуть вистави поточного репертуару: «Неаполь — місто попелюшок», «Ханума», «Шарика» і «Пітер Пен».