«Щоб працювати в школі, треба бути альтруїстом...»
Розпочався новий навчальний рік, але проблеми залишилися старі. Як повідомив міський голова Києва Олександр Омельченко, у школах столиці вакантними залишилися 425 посад учителів. Як можна було зрозуміти, більшу частину їх повинні були зайняти випускники педагогічних вузів, але до школи вони так і не прийшли. Чому? Спробую пояснити це на власному прикладі.
Минулого року я закінчила педагогічний вуз за фахом викладач англійської мови. Оскільки навчалася за держзамовленням, то отримала направлення в одну з київських шкіл. Точніше, ще до розподілення мені запропонували самій знайти собі місце роботи. Знайшла, але за направленням працювати так і не розпочала. І найголовнішою причиною стала вкрай низька зарплата. Я, звичайно, знала, що оплата праці вчителя залишає бажати кращого, але дійсність просто шокувала. Призначена мені ставка вчителя-початківця становила... 168 гривень. Для порівняння — прибиральниця у тій же школі на той час отримувала 165 гривень — на рівні мінімальної оплати праці. Тобто мою кваліфікацію як спеціаліста з вищою освітою держава оцінила аж у три (!) гривні. Невже задля цього потрібно було п’ять років «гризти граніт науки»? Ось так на порозі своєї педагогічної кар’єри, яка так і не відбулася, я отримала перший удар — моральний!
Друга причина була економічна. Із призначеного мені місячного окладу після всіх вирахувань я мала б отримувати «на руки» 149 гривень iз копійками. Тут я взялася за арифметику й почала рахувати. Щоденний проїзд до місця роботи і додому мені обійшовся б щонайменше у 2 гривні, які треба помножити на 26 робочих днів. Отже, залишалося 97 гривень. Простенький сніданок у шкільній їдальні — 2 грн. 50 коп. Після цього залишається вже 32 гривні. І за ці гроші, якщо таку суму можна назвати грошима, мені треба було цілий місяць харчуватися, купувати предмети гігієни, не кажучи вже про одяг, взуття, культурний відпочинок (при цьому, оскільки я живу разом iз батьками, мені не треба витрачатись на комунальні послуги). Цікаво, скільки часу прожив би на такі гроші той, хто встановив для початкуючого вчителя такий оклад?
Тож у мене виникло цілком природне запитання: а чи варто взагалі працювати, коли оплата праці не забезпечує тебе навіть найнеобхіднішим? Масла в вогонь підлили й батьки, заявивши, що вони й так сплачують достатньо податків, щоб ще дотувати нашу освіту, продовжуючи утримувати дочку-вчителя. Зваживши всі «за» і «проти» (перших, як ви бачите, взагалі не було), я почала шукати іншу роботу. Півроку була «неофіційною» безробітною, але все ж таки знайшла місце, де моє знання іноземної мови було потрібне. Зараз отримую у п’ять разів більше, ніж мені пропонували у школі.
Мені можуть закинути: навіщо ж ти йшла до педвузу, якщо знала, що вчительська зарплата мізерна? Так, знала, але не думала, що така ситуація може тривати довгі роки. Тому й обурює цинізм тих, хто бідкається з приводу того, що випускники вузів не йдуть працювати до школи. Нинішнє покоління молодих напрочуд швидко засвоїло закони ринку, і самими лише гаслами працювати його не заманиш (особливо собі у збиток). Нині — інші стимули, і працювати у школі може дозволити собі або той, хто має надійний фінансовий тил і для кого праця педагога свого роду хобі, або справжній альтруїст, часи яких уже минули. І якщо зараз школа ще тримається на вчителях пенсійного і передпенсійного віку (подивіться, який середній вік педагогічного колективу будь- якої школи), то через 5—7 років проблема педагогічних кадрів постане перед Україною, як кажуть, у повний зріст. І спроба вирішити її адміністративними заходами, як тепер дехто пропонує, обернеться різким зменшенням студентів у педагогічних вузах. Хто тоді працюватиме в школі? Може, менеджери та юристи, яких за роки незалежності у нас навипускали хоч греблю гати?
