Кров для фронту
Понад 200 разів здавала її Галина Ожерельєва![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20030514/480-5-4.jpg)
Щоб допомогти фронту, радянські школярки здавали кров для поранених солдатiв. Один із них розшукав свою рятівницю, коли вона вже була бабусею.
— Галинко, твоє дівоче прізвище Ожерельєва? Отже, це до тебе якийсь чоловік прийшов. На прохідній чекає.
— Здрастуйте. Ви Галина Ожерельєва?
— Так, але я вже Максимова.
— Тоді це ви врятували мені життя...
На Далекому Сході у Ніколаєвську-на-Амурі в морському порту Мага, у невеликому селищі жили тiльки жінки і діти. Чоловіки пішли на фронт. Усі. Більше призивати було нікого. І тоді до військкомату прийшли дівчатка. Але замість передової їх відправили до госпіталю: вони приходили туди щомісяця, а то й двічі, щоб хоч якось допомогти фронту. Хоч тим, що є — своєю кров’ю.
Так Галина Ожерельєва стала донором у 16 років. Кров здавала понад 200 разів, не рахуючи заборів на плазму та прямих переливань. «Хотілося допомогти людям. Шкода людей. І шкода, що мені вже 78-й рік, і я не можу більше здавати кров. Не можу допомагати людям», — щиро жалкує Галина Максимова.
Після інфаркту вона кров не здає, але від донорства не відсторонилася. «Раніше постійно знайомі приходили, просили, щоб я для їхніх родичів кров здала. А тепер просять, щоб донора знайшла», — розповідає Галина Сергіївна. У неї організаторський талант. Скрізь, хоч би де вона працювала, збирала донорську групу. На стіл лягала першою. Її навіть нагородили орденом за агітацію «Пропагандисту донорства». У першій її групі було 30 дівчат, яких вона загітувала віддавати фронту кров. «Коли мама дізналася, — вилаяла. Куди тобі, мовляв, такій кволій, худенькій, ще кров здавати. Що ти собі, Галинко, думаєш? — згадує Галина Сергіївна. — А я кажу: «Куди всі — туди і я. А якщо на фронт піду, ще гірше може бути — вб’ють».
Подругам вона говорила: «У тебе батько на фронті, у тебе — брат. Давайте допоможемо їм». Пізніше в’язали рукавиці, шили фуфайки. А кров здавали регулярно, щомісяця. А то й двічі. За це — безкоштовний обід. Каша й солодкий чай. Іноді шматочок шоколаду. Тільки Галинка його ніколи не їла — несла додому мамі.
Пробірки з кров’ю підписували і на аеросанях везли до Хабаровська, а звідти літаком до місця призначення. З папірця на пробірці поранений солдат дізнавався ім’я людини, чия кров врятувала йому життя. Ожерельєву—Максимову він розшукав у 1978 році. Хотів віддячити. Купив відріз і цукерки. Взяти подарунок Галину Сергіївну вмовляли всі співробітники. «Я ніколи нічого не брала за свою кров. Хоч часто вже у мирний час пропонували гроші, — розповідає Галина Максимова. — Зрідка — коробку цукерок. Це найбільше».
Коробку від цукерок, які подарував врятований солдат, вона зберігає досі, а з відрізу сама зшила сарафан. Вперше надягла його до Старогородського відділення Червоного Хреста у Вінниці. Там вона — своя людина...