ТЕЛЕЦЕНТР, студія, людина
Багато хто нарікає на Герасим’юк, що її «Без Табу» — це «шоу сліз». Проте ті, хто так каже, під час перегляду програми під впливом емоцій скоріш за все не встигають помітити (а сама Герасим’юк відслідковує, щоб це не потрапляло в остаточну версію програми), якої крові коштує щирість гостей у кадрі. Минулого понеділка під час прямого ефіру «Документа» («1+1») , присвяченого пам’яті телеоператора Тараса Процюка, коли можливість монтажу була виключена, кожний міг пересвідчитися, що Ольга не займається витисканням сліз. Вона — насправді мужня жінка, яка взялася за ведення цієї програми не тільки тому, що добре знала Тараса, а тому, що була впевнена у необхідності пошуку правди. Тієї самої правди, яку вона разом зі своїми однодумцями намагається осягнути у кожному випуску своєї авторської програми. Загибель людини — це завжди сльози, проте Ольга змогла твердо (незважаючи на розпач від цієї втрати, який вона намагалась приховати від камери, та її видавали руки) спрямувати розмову в студії у те русло, коли пам’ять про людину стає світлою, а її смерть не підкошує, а налаштовує на дію. Дію, до якої вдається уся громада, — і Герасим’юк готова стати її голосом.
У знімальної групи Ольги Герасим’юк є свій заспокійливий засіб. Принаймні коли ви будете намагатися з’ясувати у співробітників «Без Табу», завдяки чому їм вдається уникнути серцевого нападу на робочому місці, вони жартома вам порадять вживати один вельми розрекламований заспокійливий засіб. Жарт це чи ні, важко судити — наш кореспондент під час відвідин знімального майданчика не помітила в когось у руках згаданих ліків. Проте очевидно, що для того, щоби робити кожну програму серцем, як це прийнято у команді «Без Табу», потрібний великий запас позитиву в людині. У чому на власні очі й впевнилася журналiстка під час запису одного з випусків програми.
З ЧОГО ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
Телецентр на Сирці. На його подвір’ї задовго до початку запису програми зібралися бажаючі відчути присмак телевізійного життя. На їхніх обличчях — цікавість і нетерпіння, адже в приміщення ще не пускають, мовляв, чекайте до призначеного часу (після того як минулого року три народнi депутати від опозиції зробили спробу вийти в прямий ефір, система контролю та охорони значно посилилася). Аж ось піднімається залізна решітка, відчиняються двері, й усіх глядачів запрошують до приміщення телецентру. Підіймаємося сходами. Одні поспішають, інші озираються одне на одного, ще хтось «прилип» до величезних, від підлоги до стелі, вікон і пильно вдивляється, як телевізійники попивають в кафе каву.
ЯК ТАМ, УСЕРЕДИНІ?
Декорації роблять затишним величезний павільйон. Завіси з назвою «Без Табу», великий екран — усе чимось нагадує кінотеатр. У центрі знімального майданчика — диванчик та два крісла жовтогарячого кольору, малесенький столик. У багатьох вдома є такий же куточок, де можна попити з друзями каву та поговорити «про життя». Це налаштовує на позитив. Тихо грає музика. Прибиральниця ще протирає підлогу з плиток. Знімальна група активно «розмовляє» жестами. Глядачі даремно намагаються зрозуміти цю мову. Творча група «Без Табу» — Оксана Ліфер, Тоня Піховшек та Інга Балицька — пильно стежить за ходом знімального процесу. Кілька дівчат та хлопець уже стоять напоготові з блокнотами в руках, щоб узяти автограф на згадку.
ОСТАННІ ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Тільки-но ми зайняли свої місця, всіх нас традиційно попередили, що необхідно вимкнути мобільні телефони та викинути з рота жуйки. Також — не забувати про аплодисменти. «Ану, давайте спробуємо! — закликав той же голос. — Уявіть, що ви на концерті улюбленого виконавця». Чи то спогади були свіжими, чи то життєва енергія вимагала виходу, однак уже з другого разу з оплесками вийшло непогано.
ВСТУПНЕ СЛОВО
Щойно Ольга була за лаштунками і ходила в напівтемряві, а тепер — перед телекамерою. Вона усміхається, вступне слово з її уст ллється щиро і невимушено. Однак техніка не зовсім підвладна людині. «Олю, ще раз, будь ласка!» — кричить оператор. «Ой!» — скрикнув хтось, коли Ольга поверталася за лаштунки. Вона трішки засмутилася. Почала повторювати свої слова знову, а глядачі від несподіванки обмінювалися поглядами. «Першого разу було краще», — сказала дівчина, що сиділа біля мене. А як на мене, Ольга знайшла нові, більш вдалі слова.
ДІЙСТВО ПОЧИНАЄТЬСЯ
Говорити сам на сам завжди легше, ніж тоді, коли на тебе дивляться десятки очей. Природно, що герої програми хвилюються. Ольга бере їх за руки, усміхається і говорить, що все буде добре. Не знаю як, але позитивна енергетика допомогла. Та й сам якось заспокоюєшся. Ольга консультується з гостями, про щось їх запитує, але тих слів ніхто не чує. Та, мабуть, і не треба. Наша справа — дивитися на те, що розраховано на камеру.
ПОДІЯ РОЗГОРТАЄТЬСЯ
Герої вже настільки «розійшлися», що поводяться так, ніби в студії більше нікого немає. Ольга цікавиться різними подробицями. У героїні програми — Валентини — помер син. Однак зараз вона не самотня — у неї два прийомнi сини, яких вона забрала з тюрми. Хоча у шлях, яким вона їх знайшла, важко було повірити. Інколи здавалося, що все, що відбувається, — якась містика. Навіть глядачі в студії посміхалися. Вірячи й не вірячи, ми бачили перед собою картину її життя. Уже ніхто не озирався і не перешіптувався.
І НА ЗАВЕРШЕННЯ...
Історія добігла кінця. Глядачі залишають свої місця, підходять до гостей, знайомляться з ними, розпитують їх — і все це насправді. У всіх можна запитати про будь-що, навіть у членів знімальної групи. І всі запрошені цим користуються. Блиснув спалах фотоапарата — дружні фото на пам’ять. Поблизу мене Ольга роздає автографи. А потім — кава в телевізійній компанії.
