Iрак і Корея: дипломатична гра Путіна
Напевно, саме колишньому офіцеру КДБ слід було стати на чолі Кремля, щоб Росія почала вміло вести гру в дипломатичний покер. Справді, президент Володимир Путін виявляє таку саму майстерність у міжнародній дипломатії, як і в управлінні внутрішніми справами країни. Жоден лідер із часів міністра закордонних справ Веймарської Німеччини Густава Штреземанна (який майстерно нацьковував Радянський Союз і Захід для досягнення власних цілей), маючи на руках такі слабенькі карти, не розігрував їх настільки ефективно. Як приклади дипломатичного мистецтва Путіна можна навести його останні дипломатичні кроки стосовно Північної Кореї, а також обережні дії в іракському питанні.
Дипломатія в її традиційній формі ніколи не була сильною стороною російських правителів. Царська Росія часто перебувала в ізоляції. Навіть коли Росія вступала в альянси з іншими державами, як наприклад Троїстий Союз із бісмарківською Німеччиною та імперією Габсбургів або Антанта з Францією перед початком Першої світової війни, її завжди намагалися тримати на відстані.
Свою власну боязнь виявитися в ізоляції або в оточенні ворожих держав російські лідери зазвичай долали, наганяючи страх на інший світ. У радянську епоху дистанція між Росією та її сусідами перетворилася на нездоланну безодню, а Радянський Союз оточували або ворожі держави, або слабкі і залежні сателіти. Сталін, наприклад, досяг значних «успіхів» у перетворенні на противника комуністичного Китаю після революції Мао 1949 року.
Борис Єльцин був першим російським лідером, у період перебування при владі якого Росія почала робити перші кроки зі скорочення цієї безодні. Проте Єльцин так і не зміг змиритися з втратою Росією статусу супердержави. Його періодичні випади з метою залікувати уражену гордість Росії підірвали довіру до нього з боку інших країн. Щоправда, за нього демократичній Росії було відведено певну роль у світовій дипломатії. Наприклад, колишній прем’єр- міністр Віктор Черномирдін брав участь разом із президентом Фінляндії Марті Ахтісаарі в урегулюванні кризи в Косово 1999 року. Та навряд чи це примусило будь-кого повірити у необхідність російської участі — зрештою війська НАТО увійшли до Косово без згоди Росії.
Реаліст аж до самих кісток Путін визнає зміну статусу Росії. Проте визнання цього факту з його боку не означає визнання слабкості Росії. Воно швидше відображає тверезий аналіз нинішнього скрутного становища Росії і необхідність для країни встановлювати, відновлювати і підтримувати дружні відносини з усіма своїми сусідами, якщо вона хоче повернути свій втрачений вплив.
З того моменту, як Путін прийняв кермо влади у 2000 році, йому вдалося подружитися практично з усіма: з не завжди адекватним главою Білорусі Олександром Лукашенком, із президентом США Джорджем Бушем, із канцлером Німеччини Герхардом Шредером, із прем’єр-міністром Японії Дзюн’їтіро Коїдзумі та з керівником Китаю Цзян Цземінем. Навіть ексцентричний лідер Північної Кореї — відлюдник Кім Чен Ір, який ніколи не виїжджає за межі своєї країни, — наніс два візити Путіну за останні роки.
Відносини між Росією і Північною Кореєю є наочним прикладом дипломатичного методу Путіна. Путін встановив дружні відносини з Кімом тоді, як лідери інших країн ігнорували його. Влітку 2002 року лідер Північної Кореї відвідав Росію, щоб ближче познайомитися з «ненав’язливим», тобто цілком західним капіталізмом, проїжджаючи у броньованому поїзді Транссибірською магістраллю.
Здається, Кім зробив висновок, що хоч Росія і перестала бути радянською, в ній збереглося досить соціалістичної спадщини, щоб працювати з його країною. Внаслідок цього «освітнього експерименту» Путін став одним із небагатьох, до думки яких прислухається Кім Чен Ір.
Та метод роботи Путіна полягає в підтримці теплих відносин з усіма. Наприклад, коли він приймав Кіма в Москві, російські дипломати в Пхеньяні допомагали захистити американського шпигуна в Північній Кореї. Якщо колись США з презирством відкидали всі спроби Росії задіяти свої давні зв’язки в Азії, цей випадок, мабуть, переконав Америку, що дипломатичні відносини Росії з Північною Кореєю можуть бути справді корисними.
Немає жодних сумнівів у необхідності і неминучості остаточних переговорів стосовно ядерних планів Північної Кореї між президентом США і Кім Чен Іром. Що Путін може запропонувати в цьому випадку, то це дипломатичне прикриття, в якому має потребу президент США для того, щоб не відступати від своєї позиції і не вести прямі переговори з Північною Кореєю. Це також дозволить президенту Бушу уникнути того, що може виглядати як поступка перед загрозою ядерного шантажу.
Як практикуючий дипломат Путін добре засвоїв уроки історії і непохитний у прагненні не бачити свою країну, оточену ворожістю. Замість того, щоб ослабляти економіку, витрачаючи величезні кошти на зміцнення кордонів, він вважає за краще бачити Росію транзитною країною, що зв’язує захід і схід, а також рушієм зростання і розвитку в тих країнах, яким потрібне обладнання для важкої промисловості, що виробляється в Росії. Залізничний зв’язок між Південною Кореєю і Сибіром для перевезення корейських і японських товарів на захід, а російської експортної сировини на схід може стати одним із позитивних результатів успішного врегулювання розбіжностей на Корейському півострові, в якому Путін може виступити як посередник.
Звичайно, на Заході як і раніше зберігаються деякі старі підозри щодо справжніх мотивувань Росії, особливо в зв’язку з іракським питанням (найбільші російські нафтові компанії мають інтереси в Іраку). Однак виступи Росії в Раді Безпеки ООН з питання Іраку були набагато скромнішими, ніж, скажімо, Франції і Німеччини — двох історичних союзників Америки. Поведінку Путіна можна назвати більш ніж стриманою, незважаючи на те, що Росія має найважливіші національні інтереси в Іраку, враховуючи цілком обгрунтовані побоювання про поширення нестабільності в регіоні на південь Росії, де живуть мільйони російських мусульман.
Дуже довго Росія використовувала два види дипломатії: «дипломатію» індійських розбійників і дипломатію візантійського зразка. У першому випадку потенційні партнери завмирали від страху, у другому — були збентежені. Проте головна професійна якість агента спецслужб — це вміння вербувати людей і підтримувати з ними хороші відносини. Саме це і демонструє сьогодні російський президент. Поки ніхто не скаржиться.
Ніна ХРУЩОВА викладає міжнародні відносини в Університеті нової школи Колумбійського університету (США), внучка Микити Хрущова
