Чотири чорнобильськi міфи

— Як ви вважаєте, ми вже звикли жити з радіацією?

— Зараз ми не можемо говорити про те, що у нас існують добре відпрацьовані моделі поведінки в аналогічних (не дай Боже) Чорнобильській катастрофі ситуаціях. Протягом 10 років ніхто навіть не замислювався над тим, що ці моделі можна і треба спеціально створювати. Тому вони складалися стихійно і в переважній більшості випадків виявилися неадекватними радіаційній загрозі. І найбільш сумним є те, що і на рівні держави немає банку моделей поведінки. Я не впевнений в тому, що населення варто готувати до подібних катастроф, але те, що на законодавчому рівні мають бути відпрацьовані моделі, що інформують і приписують, на різні випадки — це очевидно. Зараз політика в сфері ліквідації наслідків аварії залишилася на рівні десятирічної давності і зовсім не відповідає нинішнім вимогам. Населення треба інформувати не тільки про факти, але і способи життєдіяльності в нових умовах. Адже переживши аварію на ЧАЕС, ми вже не можемо повернутися до колишнього способу життя — його треба міняти. Але як — ніхто не знає.

— Можливо, після аварії ми не знаємо, з наукового погляду, як себе поводити, але знаходимо рішення на виключно інтуїтивному рівні?

— Ми нещодавно здійснили дослідження, і результати підтвердили наше припущення — люди не користуються існуючими відпрацьованими способами захисту від радіаційного забруднення. І це зрозуміло. Використовуючи різні прилади, ми цим визнаємо, що живемо, м’яко кажучи, в поганих екологічних умовах. А знати це страшно. Більшість людей не думає про можливі негативні наслідки і користується лише державними пільгами, які виплачуються за чорнобильськими програмами. Є дані, що в Чернігівській області з відносно чистих територій відтік населення за останні 10 років вдвічі перевищив міграцію з радіаційно забруднених районів. Деякі, як виявилося, навпаки: приїжджають на «брудні» території, щоб держава їм виплачувала за це компенсацію. І це вже неадекватна форма поведінки. Зараз люди створюють собі міфи про радіацію, оскільки нічого іншого їм не залишається. Візьміть літературу з радіаційної медицини, адже не маючи спеціальної освіти, зрозуміти, що там написано, просто неможливо. До того ж, треба врахувати, що у кожного фахівця своя думка: хтось говорить, що малі дози радіації зовсім не позначаються на здоров’ї, хтось вважає навпаки. Страждає ж від цього лише населення, яке не знає, кому вірити. І як наслідок — уявлення людей цілковито не відповідають дійсності, створюються міфи, що дозволяють виживати.

— Чи можна їх якось класифікувати?

— Я виділив 4 основних міфи, які народилися відразу ж після аварії. Перший — це міф «нешкідливості» або «корисності» малих доз радіації. Свого часу преса активно писала про те, що підвищення радіаційного фону цілюще позначається на здоров’ї та продовжує життя. Як приклади наводилися історії мешканців гірських районів Кавказу, Тибету, де при підвищеному радіаційному фоні найбільша тривалість життя, а також дослідження, здійснені серед лікарів- рентгенологів. Цей міф дуже серйозно сприймався людьми літнього віку. Для них це було істотною підставою, щоб не виїжджати із забруднених територій або туди повернутися. Примітно, що так само було розкручено і протилежний цьому міф про всепроникну радіацію. Ідея полягала в тому, що якщо ураження є комплексним, то в природі не існує захисту від радіаційного опромінювання. Мовляв, якщо будемо кожний день мити підлоги, то «заразимося» від продуктів харчування, а якщо не будемо відкривати кватирки, то радіація просочиться за допомогою одягу і т.п. Починаючи з 1986 року і практично донедавна в ЗМІ перманентно з’являлися історії про двоголових чорнобильських корів і зубасто-ікластих електричних риб. А жарти з приводу того, що після 1986 року Україну варто було б перейменувати на Велику Померанію, а українців — на двоголових хохлів! Нагніталася ця тема ще і за рахунок неправильної інтерпретації існуючого зростання захворюваності. Адже відділити захворюваність, пов’язану з проживанням на забруднених територіях, від тієї, що викликана загальним і різким зниженням якості медичного обслуговування, надто складно.

Зараз цей міф, правда, вже не має того забарвлення, що було раніше — він набув форми хвороби. Серед ліквідаторів і переселенців існує дуже поширене уявлення: щоб не робив, а хворіти все одно будеш. Тобто вони не хворіють, а готові хворіти. Нещодавно було здійснено масштабне соціологічне дослідження серед підлітків, які мешкають на територіях з високим радіаційним фоном. 40% опитаних в ієрархії страхів ставлять питання, пов’язані зі здоров’ям, на лідируючі місця. Це тоді як за всіма канонами вікової психології вони взагалі не повинні про це думати.

Третій психологічний конструкт, що склався в свідомості людей, — це випадковість. Адже тільки фахівці знають, скажімо, що цезій відкладається тільки в кістках, а стронцій — у кістковому мозку. Звичайні ж люди вважають, що в цьому випадку основоположний чинник — удача. Зміцнює стійкість цього міфу те, що радіаційне забруднення має форму плям. Тут і з’являються «чудові» історії про те, як вся компанія вийшла на берег річки, з усіма все гаразд, а один потрапив у пляму і отримав сильне опромінювання.

Останній значущий міф — це захист. У багатьох людей ідея постійно захищатися від радіації стала домінуючою, що дозволяє будувати такі моделі поведінки, котрі б створювали хоча б ілюзію захищеності. Адже до сьогоднішнього дня досить багато киян, які після катастрофи ще жодного разу не ходили в ліс, а на Новий рік ставлять штучні ялинки. Зараз деякі спеціально замовляють собі металопластикові вікна без кватирок саме для того, щоб не проникала радіація. Але так чи інакше, міфи, що виникли одного разу, як правило, не зникають. Їх життя дуже тривале, і для їх викорінювання мають змінитися покоління. Вони можуть коливатися лише за ступенем своєї поширеності.

— А чи варто взагалі їх викорінювати?

— Будь-який міф виконує кілька функцій. Насамперед, це життєва установка, що дозволяє миритися з існуючою ситуацією. І діяти так, щоб вони зникли, не треба. Варто поступово раціоналізувати свідомість. Екологічні катастрофи мають одну важливу особливість — вони дуже тривалі за впливом. Ми, наприклад, можемо якось зібрати нафту, що потрапила в море, але не зможемо відновити природну ситуацію. В той же час на окрему людину вони впливають набагато менше, ніж катастрофи, пов’язані з активними агентами, які не просто змінюють умови життя, а є більш значним ризиком для самого життя людини. Річ у тім, що нас, українців, екологічні катастрофи нічому не вчать — ступінь інформованості не поліпшується, і заходи, що зменшують загрозу, вживаються не настільки активно, як хотілося б. Тому очевидно, що ми ще не змогли ні на державному рівні, ні на рівні окремих людей формувати позитивні моделі поведінки в даних ситуаціях.