ЩОДЕННИК

Спостерігаючи поведінку людей як старшого, так і молодшого віку, я помітив дивну річ. Різного типу забобони, прикмети, реліктові «табу» в’їдаються в наше життя намертво. «Не передавай щось і не вітайся через поріг, не даруй парної кількості квітів (це для небіжчика), не наливай у келих, котрий тримають у руцi» і багато іншого. Це настільки для людини стає автоматичним, що виконується без усвідомлення.

У той же час досить прості християнські заповіді порушуються чи не на кожному кроці. Навіть людина, що спонсорує церкву і вважається добрим християнином, не так уже й рідко обманює свого ближнього, не шанує батьків, кумиром робить мамону... Чи вона вважає, що і прощення Господа можливо отримати за гроші?

Чому язичницькі дохристиянські забобони тримаються так сильно? Чи взагалі ми є християнами? Та й хто з так званих віруючих більш-менш знає основи християнського вчення? У більшості випадків віра обмежується традицією з великою домішкою побутових забобон, а певні християнські поради набувають іншого, навіть гіпертрофованого змісту, як наприклад, заборона працювати на свята. Але ж Христос сказав: «Не людина для суботи, а субота для людини». І свято не для пияцтва, буйства і неробства, а для роздумів і самооцінки. А Церква, зайнята міжконфесійними сутичками, майже відсторонилася від вирішення цих питань. До справжнього християнства нам ще треба пройти дуже важкий шлях самоусвідомлення і самовдосконалення.