Slatina
Так по-румунськи називається селище Солотвино в дальньому закарпатському районі — Тячівському. Там добувають сіль у шахті, танцюють румунських танців у придорожніх ресторанчиках до солоного поту, розкидавши там останні гривнi і леї (румунська грошова одиниця. — Авт. ) повертаються в нужденні халупи — і кричать до зірок:
— О, Slatina!
Набридає селище в такі моменти і українцеві, і румунові, і корінному китайцю, котрий звіддавна прижився тут, засолився в цій Слатіні, як оселедець у бочці.
Туди і їдемо з професором-істориком Едуардом Адальбертовичем Балагурі й поважним підприємцем. Який вирішив залишитися невідомим, бо, мовляв, може сказати щось зайве, а я те й напишу на його голову.
Так ми і їхали на «Альфа-Ромео», ніби ковбої без сомбреро.
Йшла наукова дискусія про національні особливості перегону самогону в Румунії та Угорщині на фоні швидкісних великих перегонів у Тячівський район.
Процеси самогоноваріння гарно сприймалися на тлі радіоголосу про державотворення. Обабіч дороги хиріли виноградники.
Втім, який би виноград не вродив — спирт із нього добудуть, а потім «закапчають» (добряче нап’ються — діал. — Авт. ) і — «Україна зразу стане нашою».
На такі прояви невідомий підприємець зауважує:
— Кожен із нас — індивідум, але потім тягнемо до стада.
Стадні інстинкти відтак вирощують у людському середовищі різних жорстоких вандалів. Таким мудрі закарпатські цигани посипають могили харчовою содою. Тоді їх, немовби, земля не викидає назад. Це вже Едуард Балагурі про ромські звичаї зазначає. Проник же своїм духом і в сучасні народні популяції, і в минулі віки.
— В Самарканді, — пригадує, — весь базар вівцями пахнув. Пітний узбек у блискучому замащеному халаті мішав плов руками. З його чола капало в страву. Мій колега від душi наївся, а я не зміг.
— Хочете фруктової води? — запитує в нього невідомий підприємець.
— Ні.
— Ліпше пива хмільного?
— Так... Треба якось задурманити розум, — відповідає Балагурі.
— Що занадто гострий для нашого тупого життя?
Пан Едуард промовчує, дивиться на дорогу крізь товсті окуляри, вона напливає на нього, ковзає рухомою тінню по лисині й лишається ззаду. Село Крива Хустського району. Він пожвавлюється:
— Хороший скарб був знайдений під Хустським замком.
У самому Хусті то тут, то деінде обчухрану лозу на велобагажниках везуть. Приклад Ізи і в Хуст лізе. А неподалік, у селі Іза, сплетені з лози не тільки кошики, меблі, а, мабуть, і каструлі та телевізори.
Далі — Вишкове.
— Онде городище десятого століття знаходилося, — не дрімає величний Балагурі. — В чотирнадцятому столітті було знищене. Внизу, під горою, добувають ртуть.
Наближаємося до місцини професорського дитинства — села Бедевлі на Тячівщині.
— Звідси виходили вчені й націоналісти, — ностальгійно зітхає він, — а зараз — волоцюги.
А ось і довгождане селище.
Slatina.
Солотвино.
Солерудник і сумні недобуди навкруг. Розбита школа. А на узбіччях — пишні павуки корчом, аби висмоктати з цього довколишнього убожества останні соки, аби не на процвітання, а в пропій пішли вони.
Віктора Рожу тільки 29 квітня призначили директором Солотвинскього солерудника. За місяць побудував став (водосховище. — Авт. ), щоби відкачати воду з нижніх горизонтів, яка несподівано з’явилася. А то ще дійде до робочого горизонту, і взагалі треба припинити видобуток.
— Але, — змахує трудівничою рукою, — першого липня ввечері взагалі пішла стихія — насоси на всю потужність, а вода все сильніше б’є на 46-му метрі під землею. Спершу 18, а потім — 30, 40 кубів. Ударно будували з шахтарями баражі (загороди. — Авт. ), спрямовували ними воду в інше русло. Та об одинадцятій вечора всі баражі прорвало, затопило насоси. Хто ключ ухопив, хто кисневий балон, хто шланги — і з тим на поверхню. Опівночі іншій бригаді, через притік води, взагалі нічого було там робити... 750 тисяч гривень одержали від держави на ремонт ствола. Адже нормальний ствол — нормальна робота, належний видобуток. Із цих грошей попросили дозволу купити ще два насоси. Одним будемо качати в новий став на 3 тисячі кубів, а іншим — нагору. Шахтові потоки, втім, підуть мимо тутешніх озер. А даремно, вважає Віктор Рожа. Тим, хто має зараз на них прибуток, це не завадило би. Склалися б коштами, купили триста метрів труб і цілий би рік була у відкритих водоймах тепла вода. 27-градусний тридцятипроцентний розчин солі завжди можна подати для купелей тим, хто відпочиває й лікується тут на озерах Кунігуда, солоніших і більш цілющих своїми грязями і водами за Мертве море в Ізраїлі.
Вагаються підприємці. До неба, до перспективи не підіймається суєтний погляд. «Щось прикарманити й хутко втекти». — ниций принцип сьогоднішнього менталітету. Люди і в такій воді цілий рік плюскаються. Сіль, говорять, тепла. Хоча б відвертий і прямий Віктор Рожа такими невдоволений. Це вже вселяє надію. Закінчив він політех у Кіровограді. Родом із цього от, де ми сиділи на терасці за кавою, маленького будинку в заштатному Солотвині, багато в чому такого занедбаного, що й порядний птах сюди не сяде. Два роки був у Львові, а оце вже 26 минуло, як на солеруднику. Начальник цеху, відділу постачання, заступник директора і ось — шеф. У найскрутніший час. Але знає все на руднику. Як свої п’ять пальців. Ніхто не обмане. З часу призначення з 1164-х працівників залишилося 940. Пішли самі. Понад три місяці затримується зарплата. За солону роботу — солоне й життя. Та й середній заробіток — 216 гривень. Це не шахтарська платня.
Глибина шахт — 430 метрів на «дев’ятці» і 375 — на «вісімці». Нумерація ж іде аж із часу, коли почали промисловим способом добувати сіль.
— І римляни, і даки, і гунни, і турки добували тут сіль, — каже Рожа.
— Римляни мали шахти в Солотвині, — поважно підтверджує професор Балагурі, і, здається, що дозвіл на відкриття їх давав саме він.
Відлік іде все від тих прадавніх видобутків, розкиданих по історичному полю, з 1791-го року, коли почався рух за сіль на першій промисловій шахті. До часу Незалежності дійшли з дев’ятою. В 1975 році її здали в експлуатацію. А «вісімці» — 50 років.
Шахтарі перших шахт і мешканці поселення солили їжу не сучасним кристалічним продуктом, а — ропою. З бідончиками і ходили за нею. До цього часу багато хто солить огірки, капусту цією ропою і стверджує, що смачніше.
— А ви? — запитую у Віктора Рожі.
— Я ні, — хитрувато посміхається він. — Використовую нормальну сіль. Не білу і не дуже чорну.
Далі зустрічаємося з румунськими археологами, які проводять тут розкопки.
Валерій Васильєв — доктор історичних наук, завідувач кафедри археології Клужського університету, член-кореспондент Румунської АН. Румун болгарського походження. Розкопує городище в урочищі Монастир за 7 км від Солотвина на околиці Білої Церкви з доктором історичних наук Аурелом Рустою. У двох курганах вони вибирають залишки життєдіяльності дуже давніх германців-вандалів. Місяць там копалися в десяти великих траншеях 54 місцевих робітники. За якісь маленькі черепочки мали по дванадцять гривень на день.
«Чудні румуни», — думали солотвинці.
Васильєв із Рустою, а з ними Балагурі й ми з невідомим підприємцем дуже пораділи знайденій могилі одного германця-вандала. В ній одна урна з кістками. Вже розбита. Але всі фрагменти склеяться. База відпочинку «Солені озера», в якому розташовано лікувально-реабілітаційний комплекс «Солотвино». Біля озера Кунігунда, названому іменем древньої цариці, з’явилася сцена. «Москаль, — сказав хтось, — проводив фестиваль, щоби сюди їхали». Геннадій Москаль — це губернатор (на момент публікації матеріалу — вже колишній. — Авт. ).
І поїхали?
Бідне селище, а біля солоних болотець завирувало.
P.S. А на ліквідацію наслідків затоплення Солотвинського солерудника Кабмін виділив 1 мільйон 63,8 тисяч гривень. Видатки здійснюватимуться за рахунок резервного фонду держбюджету України.
