Технологія незалежності-4: уроки минулого століття

Продовження. Початок див. у №№ 92, 97, 102, 139

«ВИПОВЗАННЯ» З РОСІЇ

Від радянської наддержави спочатку відірвалися країни зовнішнього поясу. Потім вона стала розколюватися по периметру кордонів союзних республік. Нарівні з іншими від центру відірвалася й Російська Федерація. Для другої у ХХ столітті Української революції ця обставина мала доленосне значення. Під час першої революції радянська Росія тричі йшла війною на Україну і зосередила в ній наприкінці 1920 року понад мільйонну армію. У 1990 — 1991 рр. Україна і Росія спільно виступали проти союзного центру. Ця парадоксальна ситуація склалася завдяки особливостям побудови Радянського Союзу.

Союзний центр володів колосальним потенціалом: силовими, економічними, ідеологічними та іншими загальносоюзними міністерствами і відомствами, які контролювали підпорядковані їм підприємства та організації на території всіх республік. М.Горбачов робив ставку на переговорний процес і не бажав скористатися цим потенціалом для силового протистояння з Б.Єльциним та лідерами національних республік. Путчисти таку спробу зробили, але зазнали невдачі. По-перше, відновлення припиненого ще у 1953 році масового терору було неможливим, тим більше — у революційній ситуації 1989 — 1991 рр. По-друге, силові та інші загальносоюзні структури часто підпадали під вплив тих республік, на території яких розміщувалися.

Національно-демократичні сили, представлені, перш за все, Народним рухом, переконували суспільство в тому, що незалежна Україна має стати продовженням поглинутої більшовиками Української Народної Республіки. 24 липня 1990 року за рішенням президії Київської ради народних депутатів біля будинку міськвиконкому на Хрещатику замайорів замість блакитно-червоного державного прапору УРСР синьо-жовтий національний прапор, який був державним прапором УНР. Довгий час, поки він не став звичним, кияни і гості столиці носили до його щогли квіти.

Конституційна комісія на чолі з Л.Кравчуком розробила концепцію нового Основного закону України. У червні 1991 року її затвердила Верховна Рада. Концепція принципово розходилася з радянським політичним устроєм: передбачався поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Практична трансформація політичного устрою розпочалася з прийняття 5 липня 1991 року трьох законів: «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР».

16 липня 1991 року у Києві відбулися урочисті збори, присвячені річниці проголошення Декларації про державний суверенітет України. Голова Верховної Ради Л.Кравчук відзначив, що «важливими, складними сторінками у національно-державному творенні в Україні стали Українська народна республіка і Західноукраїнська народна республіка». Ця згадка про народні республіки була ніби побіжною і випадковою. Не можна було здогадатися, що означав вираз «складні сторінки». Проте сама згадка випадковою не була. Комуністична більшість у Верховній Раді приміряла на себе антирадянські шати УНР.

Коли 24 серпня Верховна Рада зібралася на надзвичайну сесію, представники від демонстрантів внесли синьо-жовтий стяг у приміщення парламенту як символ розриву із союзним центром. А 4 вересня над будинком Верховної Ради замість червоно-блакитного замайорів синьо-жовтий прапор. Так була, нарешті, започаткована відмова держави, що народжувалася, від радянської символіки.

Серед керівників загальносоюзних структур на території України далеко не всі висловлювали задоволення перспективою опинитися у новій державі. Однак такі керівники не могли знайти загальносоюзного центру у Москві: там боролися за владу два президенти різного ступеня легітимності. Один з них був обраний З’їздом народних депутатів СРСР, інший — громадянами Російської Федерації.

Ситуація невизначеності довго тривати не могла. В Москві повинна була утвердитися єдина централізована влада, після чого вона негайно підпорядкувала б собі загальносоюзні структури на території союзних республік. У такому випадку заяви про незалежність залишилися б лише на папері.

Українська радянська номенклатура, яку вже не можна було називати комуністичною (30 серпня президія Верховної Ради прийняла указ «Про заборону діяльності Компартії України»), не втрачала часу даремно. Вона скористалася могутнім піднесенням національного руху, яке було природним реагуванням на контрреволюційний путч, і явочним порядком почала перепідпорядковувати Верховній Раді України колективи союзних структур. На час проголошення незалежності у трьох військових округах (Київському, Прикарпатському і Одеському) налічувалося 780 тисяч чоловік. Це означало, що за чисельністю армії Україна істотно випереджала будь-яку європейську країну. До 1 грудня 1991 року під контролем керівництва Верховної Ради опинилися всі силові й управлінські структури на території України, за винятком командування Чорноморського флоту. Проблема флоту на довгі роки стала конфліктною в українсько-російських відносинах.

«Група 239» і Народна рада були єдині в думці: необхідно підтвердити Акт проголошення незалежності України Всеукраїнським референдумом. Необхідність призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму пояснюють тим, що на Всесоюзному референдумі 17 березня цього ж року громадяни України висловилися за збереження СРСР. Таким мотивом українські політики справді могли керуватися. Однак він не був вирішальним. Ніхто з лідерів інших національних республік не організував услід за ними референдуму на підтримку парламентського рішення про незалежність.

Українські політики розуміли, що союзний центр буде поглинутий російським в лічені місяці. Проголошуючи Акт про незалежність, який прямо випливав з Декларації про державний суверенітет України, вони бажали підтримати його референдумом. Без всенародного волевиявлення незалежність України не сприйняли б ні її власні громадяни, особиста позиція яких була протилежною, ні країни Заходу, які боялися розповзання ядерної зброї, ні російська політична еліта, активно підтримувана більшістю населення своєї країни.

У голосуванні 1 грудня 1991 року взяли участь 31,9 мільйона громадян України. Це становило 84% від загальної кількості включених виборчими комісіями до списків для таємного голосування. Акт проголошення незалежності підтримали 28,8 мільйона громадян, або понад 90%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей, незалежно від їх національного складу. Одночасно з референдумом проводилися вибори Президента України. Леонід Кравчук набрав більше половини голосів уже в першому турі голосування.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України величезною більшістю населення створило якісно нову ситуацію на всьому пострадянському просторі. 5 грудня Л.Кравчук оголосив, що Україна виходить з союзного договору 1922 року. Заява означала, що Україна більше не має будь-якого відношення до «новоогарьовського процесу».

Досі політики і населення в усіх союзних республіках-державах сприймали заяви про незалежність так само, як минулорічні декларації про державний суверенітет. Тобто вважалося, що заяви зроблені, а життя йтиме більш-менш так само, як воно йшло раніше, оскільки єдина держава залишатиметься під іншою назвою. Такий психологічний настрій можна зрозуміти: кілька поколінь радянських людей звикли жити в жорстко централізованій державі, яка мала зовнішній вигляд конгломерату незалежних країн (з 1917 року) або союзу республік (з 1922 року). Український референдум, як усі раптом зрозуміли, уперше підвів риску під дальшим існуванням Російської імперії в будь-якому вигляді. Якраз після нього вже не знадобилися інші референдуми на підтримку парламентських заяв про незалежний статус колишніх союзних республік.

Через тиждень після референдуму Борис Єльцин, Леонід Кравчук і Станіслав Шушкевич під Мінськом, у Біловезькій пущі, заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права припиняє існування. Одночасно було прийняте рішення про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня до СНД приєдналося ще вісім колишніх союзних республік. Документи про утворення СНД можна вивчати навіть під мікроскопом, але в них не знайти визначення характеру цього утворення. Для одних воно було механізмом «цивілізованого розлучення», для інших — ще однією назвою постійно існуючої імперії. Лише країни Балтії відмовилися вступати до СНД.

Рішення керівників трьох держав про припинення дальшого існування СРСР і про утворення СНД дістало законодавче оформлення практично негайно. 10 грудня Біловезька угода була ратифікована парламентами України і Білорусії. 12 грудня Верховна Рада Російської Федерації під аплодисменти теж її ратифікувала. Підтримали угоду 188 російських депутатів, проти висловилися шестеро, утрималися — семеро. Цього дня М.Горбачов здійснив невдалу спробу скликати надзвичайну сесію Верховної Ради СРСР. Українська частина депутатів у Верховній Раді вже не працювала, а депутатам від Росії і Білорусії було рекомендовано не брати участі в роботі сесії.

25 грудня М.Горбачов оголосив про припинення виконання ним функцій Президента СРСР. Протягом грудня 1991 року незалежність України визнали 68 держав світу. Однією з перших, 5 грудня, незалежну Україну визнала Росія.

Розпад Радянського Союзу супроводжувався в деяких регіонах війнами міжнаціонального або кланового характеру. В самій Російській Федерації розгортався національний рух, в першу чергу на Північному Кавказі і в Поволжі. Він накладався на конфлікти всередині правлячої еліти. Після зникнення союзного центру лінія розламу пролягла між «гілками» влади. Трансформація радянської влади в пострадянську майже завжди супроводжувалася в колишніх союзних республіках конфліктами різного ступеня напруги.

У цій ситуації російські політики зайняли щодо України наступальну позицію. Використовувалися будь-які можливості, щоб зберегти зв’язки, які існували за радянських часів. Етнокультурна близькість обох народів, помножена на результати тривалої і цілеспрямованої русифікації українців, вселяла надію на те, що формальна незалежність не стане перепоною для руху України в напрямі, який відповідав національним інтересам Росії. Схема такого руху була такою: формування російської України, поступове перетворення її в українську Росію (Малоросію) і наступне злиття обох «Росій» в одну державу. Україна мала стати компенсацією за можливе у перспективі відпадіння від Росії чужих їй в етнокультурному та релігійному відношеннях регіонів.

Проблеми у відносинах з Росією почали виникати вже через дві доби після референдуму 1 грудня 1991 року. Для російської правлячої еліти його результати виявилися несподіваними. Прес- секретар президента РФ заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв’язану проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після демаршу МЗС України заява була дезавуйована, але наступного дня по ЦТ виступив мер Москви Гавриїл Попов. Він не тільки підтримав, а й конкретизував територіальну проблему. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Українська сторона відреагувала дуже гостро, і Б.Єльцин направив у Київ офіційну делегацію на чолі з віце-президентом Олександром Руцьким. Конфлікт знову був вичерпаний, але той же Руцькой 30 січня 1992 року в газеті «Правда» заявив, що «політичні лідери націонал-кар’єризму» не зможуть Росію «ввігнати в кордони ХII століття».

Від віце-президента РФ естафету підхопив законодавчий орган Росії. У травні 1992 року Верховна Рада зробила офіційну заяву про те, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, які склалися в Європі після Другої світової війни, Б.Єльцин не підтримав претензій російських законодавців, але переніс вістря кримської проблеми на Чорноморський флот. Принципи поділу флоту та його статус стали предметом тривалих переговорів. З ініціативи російської сторони була укладена угода про встановлення подвійного контролю над флотом на п’ятирічний період.

Не конкретизуючи статусу СНД, уряд Б.Єльцина сподівався з часом перетворити цей консультативний орган на конфедеративну або навіть федеративну державу. Будівництво такої держави почалося окремими блоками. В Угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 року), Договорі про спільну безпеку (травень 1992 року), Договорі про економічний союз (вересень 1993 року) передбачалося утворення наднаціональних органів, здатних розв’язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами країн — членів СНД.

Президент і Верховна Рада України підтримували курс на економічне співробітництво в рамках СНД. Але вони не бажали перетворення Співдружності у військово-політичний альянс або на конфедеративний чи федеративний союз. Протягом 1992 — 1993 рр. в СНД було прийнято близько 400 різних угод, рішень та інших директивних документів, у тому числі й таких, що надавали інститутам Співдружності наднаціональні функції. Україна зобов’язалася виконувати близько половини документів, які не загрожували їй підривом державного суверенітету.

Головним напрямом державотворчого процесу в Україні після проголошення незалежності об’єктивно ставало розмежування з Росією — територіальне, економічне і психологічне. Постановою Верховної Ради України від 9 вересня 1991 року запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Так було започатковано вихід нової держави з «рубльової зони». 8 жовтня з’явився Закон України «Про громадянство України». У ньому не передбачалося існування подвійного громадянства, що мало виключне значення для відокремлення України від інших республік. 4 листопада були прийняті закони «Про Державний кордон України» і «Про Прикордонні війська України». Парламент України висловився за те, щоб статус державної мала тільки одна мова — українська.

Відмовляючись від радянської спадщини, пострадянські країни поверталися до своїх першоджерел. Для Росії таким першоджерелом була дореволюційна, імперська спадщина, для України — спадщина УНР. Отже, психологічне розмежування з Росією відбувалося через повернення до вітчизняної історії, яка була різною у обох країн.

У вересні 1991 року була запроваджена нова структура шкільної історичної освіти. Замість курсу історії СРСР, який фактично був курсом російської історії, вводилося викладання історії України. Навчальний матеріал з історії Росії почав викладатися в курсі всесвітньої історії. Почалася термінова розробка нових підручників і програм з історії України.

Радянська номенклатура важко сприймала необхідність перетворення національної символіки на державну. Причини були психологічного характеру: йшлося про символіку УНР, тобто держави, негативне ставлення до якої прищеплювалося з дитинства. Тільки у середині січня 1992 року президія Верховної Ради зважилася видати указ «Про Державний гімн України». Приймалася музична редакція гімну, автором якої був композитор М.Вербицький. Питання про текст тоді (як і тепер) залишилося відкритим. У січні 1992 року, коли почала роботу чергова сесія Верховної Ради, синьо-жовтий прапор був затверджений як Державний прапор України. У лютому парламент затвердив тризуб як малий герб України. У постанові зазначалося, що тризуб є головним елементом майбутнього великого Державного герба України.

«Вивітрювання» радянської спадщини в різних сферах суспільно-політичного життя та побуту розтягнулося на багато років. Зокрема, тільки після проголошення незалежності почалося перейменування вулиць і майданів. Започаткувала цю кампанію (яка й досі в масштабах всієї країни не завершена) 11 жовтня 1991 року Житомирська міськрада. Відповідній постанові була надана обережно-нейтральна форма «повернення історичних назв». Більш рішучим виявився виконком Луцької міськради, який 30 жовтня 1991 року розпорядився перейменувати всі вулиці з радянськими назвами.

ЕКОНОМІЧНИЙ КРАХ

Україна здобула незалежність, коли радянський лад розвалювався під впливом системної кризи, що тривала десятиліттями. Після ліквідації радянської системи влади економічна криза не зникла, а поглибилася. Той фрагмент єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, який дістався Україні, потребував докорінних реформ. Здійснювати ці реформи виявилося набагато важче, ніж перейменовувати вулиці і майдани.

Після розпаду СРСР загальносоюзна промисловість перетворилася на тіло без голови. Певний час ще підтримувалися старі виробничі зв’язки, хоч одразу почалися труднощі з фінансуванням. Незабаром виникли перебої з матеріально-технічним постачанням. Вихід з налагодженої системи господарських зв’язків ініціювала не Росія, яка була заінтересована утримати колишні республіки Союзу всередині свого економічного організму хоча б із політичних причин. Він зумовлювався здебільшого прагненням керівників України утвердити незалежність держави переорієнтацією економіки на Захід. Однак продукції українських підприємств на Заході ніхто не чекав, вона була неконкурентоспроможною.

Чим далі, тим більше на тяжке економічне становище накладали глибокий відбиток недоліки в політиці українських керівників. Вони не знали, яким чином реагувати на конкретні прояви кризи, або не мали політичної волі для адекватної реакції, або, нарешті, були нездатні внаслідок внутрішніх розбіжностей опрацювати послідовну економічну політику. Українська політична еліта була недосвідченою і не бажала брати на себе відповідальність за власні рішення, тому що раніше її привчили тільки виконувати вказівки союзного центру.

Закони, що приймалися за порадами західних експертів, часто виявлялися відірваними від реальності. Нерідко сліпо копіювалися рішення, опрацьовані в Росії або в країнах розвинутого ринку. Невідповідність між законодавством і економічною практикою призводила до послаблення впливу держави на розвиток економіки. Так створювалася легітимна основа для криміналізації господарського життя. Дрібні й великі функціонери могли цілком безперешкодно привласнювати засоби виробництва, користуючись даною їм владою. Тривале перебування економіки у стані напівколапсу-напівхаосу пояснювалося не тільки недосвідченістю, а й злою волею багатьох представників радянської номенклатури, яка обмінювала владу на власність.

Україна входила в ринок слідом за Росією. Але остання в меншій мірі постраждала від розриву економічних зв’язків, тому що мала більшу кількість підприємств із замкнутими в межах власних кордонів циклами виробництва. У Росії був стартовий капітал для входження в ринок у вигляді «валютних» природних багатств — нафти, газу, золота, алмазів. Від СРСР Росія успадкувала кадровий та інституціональний потенціал для реформ, якого в Україні не було. Нарешті, в Росії існувала, а в Україні була відсутньою політична воля для реформування економіки. Найгостріша продовольча криза у промислових регіонах Росії змусила її керівництво кинутися у вир ринку без роздумів.

Входження в ринок у Росії назвали «гайдарономікою», за прізвищем батька реформ Єгора Гайдара. Вважалося, що утворюваний ринок сам регулюватиме попит і пропонування, курси валют, рівень заробітної плати тощо. Однак «гайдарономіка» виявилася більш схожою на рутинну для радянської дійсності практику штучного обмеження матеріальних потреб працюючих, ніж на ринкові реформи західного типу. В основі цієї економічної політики, яку перейняли й українські «реформатори», корінилася лібералізація цін. В усіх випадках вона призводила до падіння реальних доходів населення. Лише після того, як воно ставало фактом, держава підвищувала рівень зарплат і пенсій, щоб компенсувати втрати. Тобто тягар інфляції цілком покладався на населення. Подолання цінових і вартісних диспропорцій за рахунок неповної оплати робочої сили суперечило самій суті ринкових реформ. Адже виробництво не може існувати без платоспроможного попиту споживачів.

Росія мала можливість більш- менш своєчасно компенсувати втрати свого населення від лібералізації цін за рахунок валютних надходжень. Українські уряди змушені були ігнорувати становище власних громадян. У першу чергу вони турбувалися про відрахування платежів за енергоносії.

Проблема енергоносіїв в Україні постала тільки після завоювання незалежності. Донбас завжди був всеросійською, а після 1917 року — всесоюзною кочегаркою. Україна являла собою паливовивозний регіон. У 1970 році, наприклад, вона виробила 250 мільйонів тон умовного палива, а спожила тільки 210 мільйонів тон. Однак з кінця 60-х років частка України в загальносоюзних капіталовкладеннях упала удвоє. Центральний уряд почав розвивати Кузбас замість Донбасу. Крім того, різко знизилася частка самого вугілля в енергоспоживанні. Економіка України за 70 — 80-і рр. перейшла на більш дешеві нафту і газ. В СРСР нафтогазове паливо реалізувалося за цінами, в десять і більше разів нижчими, ніж світові. У 1990 році Україна вже завозила нафту і газ з Росії і Туркменії у величезних кількостях: близько 15 мільярдів доларів США в перерахунку на світові ціни. Такі обсяги споживання пояснювалися відсутністю енергозберігаючих технологій: їх не запроваджували внаслідок дешевизни палива.

За 1992 рік Росія підвищила ціну на експортовану в Україну нафту до 27% світової. У 1993 році ціна на нафту і газ дійшла для України до 100% від світової. Пільги у вигляді занижених цін на енергоносії мали лише ті країни СНД, які підпорядковувалися правилам, розробленим у Москві. Україна до таких не належала.

Замінити куповане паливо вітчизняним було неможливо. По-перше, устаткування підприємств давно пристосували до споживання нафти і газу замість вугілля. По-друге, вуглевидобуток не зростав, а скорочувався. По-третє, після Чорнобильської катастрофи були переглянуті всі плани використання атомної енергії в бік істотного зменшення. В результаті сукупної дії цих чинників споживання енергоносіїв стало найвужчим місцем економіки України.

Лібералізація цін викликала гіперінфляцію. Почалася обвальна бартеризація торгівлі. Багато спритних людей, які зайнялися зовнішньоторговельними операціями, здобули на різниці в цінах, яка не могла бути «ухоплена» оподаткуванням, мільйонні прибутки в доларах США. Об’єктом спекулятивних операцій найчастіше ставали метал і паливні ресурси. В Донецько-Придніпровському регіоні, де розміщувалися відповідні галузі промисловості, почали формуватися могутні господарсько-політичні клани.

Прагнучи зупинити гіперінфляцію (за 1993 рік купонокарбованець знецінився в 103 рази), уряд припинив економічну лібералізацію. Восени 1993 року було закрито торги міжбанківської валютної біржі й запроваджено фіксований валютний курс. Національний банк розпочав жорстку дефляційну політику. Однак приборкання інфляції досягалося головним чином утворенням заборгованості з виплати заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, а також зростанням неплатежів за товари й послуги.

Подібні явища спостерігалися й у Росії. Україна йшла до ринку російським шляхом, хоч у неї не було природних ресурсів, співставних з російськими. Тому параметри української платіжної кризи перевищили заборгованість російських підприємств та організацій майже вдесятеро. У березні 1994 року Б.Єльцин назвав кризу неплатежів у російській економіці явищем, що загрожує національній безпеці. В Україні параметри кризи були неспівставно більшими, але ніхто не бив на сполох, тому що наближалися парламентські і президентські вибори.

Запровадження примусового курсу купонокарбованця щодо долара і російського рубля призвело до зростання оборотів тіньової економіки, колосального посилення корупції в державному апараті, величезних перевитрат виробників під час експорту продукції, відпливу капіталів за кордон. За різними оцінками, наприкінці 1994 року у розпорядженні вітчизняних власників на території України знаходилося від 2 до 4 мільярдів, а поза її межами — від 10 до 20 мільярдів доларів США. Відплив валюти знекровлював економіку держави.

Щоб збільшити доходи бюджету, уряд почав підвищувати частку податків з прибутку. В Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян — 90%. Це призводило до гіпертрофованого зростання тіньової економіки або до згортання виробничої та комерційної діяльності.

Такою була ціна відмови від ринкових реформ в умовах розкладу директивної економіки. Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні у 1994 році стала гіршою, ніж у будь-якій іншій країні, за винятком тих, що воюють. У серпні 1994 року індекс реального обсягу промислової продукції проти рівня 1991 року дорівнював 51%. Тобто промислове виробництво скоротилося удвоє.

Виборці по-своєму відреагували на безпорадність владних структур перед обличчям всепоглинаючої господарської кризи. Весною 1994 року, коли відбулися вибори до Верховної Ради, переважна більшість народних депутатів попереднього скликання, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. Крім того, значна частина виборців залишилася вдома, демонструючи цим кроком свою недовіру до всіх кандидатів. За два тури виборів у березні і квітні 1994 р. було обрано тільки 338 депутатів з 450. Парламент України потрапив під контроль лівих партій.

У червні 1994 року відбувся перший тур президентських виборів, який не дав результату. Президент України Леонід Кравчук розгубив своїх прибічників. У 1991 році він набрав у першому турі 62% голосів і переміг. У 1994 році проти нього висловилося 62% виборців. Не менш нищівної поразки зазнав у першому турі виборів Олександр Мороз. Підтримуваний лівими партіями, він спромігся набрати тільки 13% голосів. Виборці не повірили закликам «повернутися в минуле», хоча переважна їх частина з ностальгією згадувала про матеріальний рівень життя десятилітньої давності. Вони усвідомлювали необоротність подій, що сталися, і висловлювалися на користь інших претендентів, які закликали рухатися вперед, а не назад. Другий тур виборів 10 липня 1994 року дав перемогу Леоніду Кучмі, якого підтримали 52% виборців.

Продовження теми читайте на найближчих стор. «Історія та Я» Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»: 414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua