Близький Схід: проблеми і загрози

Те, що Америка з готовністю прийняла запропоноване Аріелем Шароном трактування цієї повторної окупації, як допустиму частину своєї глобальної «війни проти терору», було не тільки дивно, але неправильно та небезпечно. Допомагаючи позбавити легітимності Ясіра Арафата та приймаючи піднесену прем’єр-міністром Шароном характеристику ізраїльського захоплення палестинських територій як «самозахист», американська політика може порушити моральну чистоту США та послабити довіру до них в очах усього світу. Наслідки цього для Близького Сходу та сусідніх територій можуть виявитися згубними.

Вісімнадцять місяців запеклої палестино-ізраїльської конфронтації задіяли нові рушійні сили. Їхня дія розвивалася за передбачуваною схемою, змушуючи обидві сторони до ескалації конфлікту і підштовхуючи їх до повної та остаточної конфронтації. І нині дуже сумнівно, щоб ці сили можна було зупинити. Квітнева місія державного секретаря Коліна Пауелла була приречена на провал, бо американська політика не змогла повернути назад і навіть не стала розбиратися з причинами погіршення ситуації.

З палестинського боку нинішня інтифада створила молоду гвардію, яка зневажає стару гвардію, представлену Ясіром Арафатом та палестинською владою. На відміну від членів старої гвардії, які велику частину свого життя провели вдалині від Західного берега та сектора Газа, молода гвардія є продуктом місцевого палестинського суспільства.

Вони не просто молодшi, вони набагато освіченішi, ніж старі лідери, та упевнені в тому, що краще знають, як треба боротися з Ізраїлем. Хоча ці дві групи поділяють уявлення про розв’язання палестино-ізраїльського конфлікту шляхом створення двох незалежних держав, молода гвардія прагне того, щоб виключити будь-яке повернення у старе русло переговорів. Це, за їх твердженням, слугувало зміцненню керівної ролі старої гвардії у політиці Палестини.

Підживлюючись невдачею мирного процесу покласти край ізраїльській окупації та нездатністю старої гвардії забезпечити хороше керівництво, молода гвардія уклала альянс з радикальними ісламістами. І, незважаючи на наявність істотних ідеологічних та політичних розходжень з ісламістами, молоді націоналісти сподівалися, що цей альянс посилить їхній вплив на стару гвардію і дозволить чинити більший тиск на ізраїльтян.

Підтримуваний оскаженілою та зневіреною громадськістю, цей новий альянс збирається досягнути двох цілей: 1) змістити стару гвардію організації палестинського керівництва та 2) використати насильство для припинення 35-річної окупації Ізраїлем Західного берега і сектора Газа, використовуючи як модель односторонній вихід Ізраїлю із Південного Лівану.

Більшість палестинців підтримує насильницькі атаки тому, що вони вірять, що тільки насильство, а не переговори, може покласти край окупації. І це насильство розрослося до самогубних підривів бомб, що є аморальними і жорстокими актами терору. Згідно з розповсюдженою серед палестинців точкою зору, самогубні підриви бомб створюють «баланс терору», який може, через якийсь час, нейтралізувати перевагу Ізраїлю у вогневій силі. За допомогою підривів бомб самогубцями виявилося можливим змусити ізраїльтян відчути себе вразливими, і, як сподіваються палестинці, це буде могутнім стимулом до закінчення окупації.

Таким чином, через десять років після початку мирного процесу, інтифада зробила перші великі зміни у балансі палестинських політичних сил, оскільки дедалі більше людей починають переходити з націоналістичних на ісламістські позиції. Підтримка ісламістів, яка 1995 року становила 15%, до 2001 року подвоїлася і становила 30%. Підтримка націоналістів за той же період поменшала з 55% до 30%. Оскільки 40% населення ще не визначилося, до якого табору їм приєднатися, то ще довго залишатиметься під знаком питання, яка з сил-суперників візьме гору.

Руйнуючи створену палестинським керівництвом цивільну інфраструктуру та інфраструктуру забезпечення безпеки, Ізраїль завдає сильного удару по здатності палестинського керівництва надавати послуги цьому населенню, «що б’ється за місце під сонцем». Ісламісти, мабуть, досягнуть подальших успіхів. Націоналістично налаштована організація молодої гвардії, яка серйозно постраждала під час квітневої окупації, тепер, швидше за все, відновить свій вплив на палестинську політику. У довгостроковому плані, випробувань зазнає здатність націоналістичного руху бути провідною силою.

З боку Ізраїлю енергії новим рушійним силам додає втрата упевненості громадськості у мирних намірах палестинців. З цієї причини Ізраїль обрав керівництво, що дотримується жорсткої лінії відносно Палестини. Доти, поки ізраїльтяни відчуватимуть загрозу, вони будуть схильні обирати лідерів, що вважають за краще вирішувати проблеми безпеки Ізраїлю воєнним шляхом. Це може призвести до тривалої повторної окупації палестинських територій.

На відміну від президента Буша та прем’єр-міністра Шарона, більша частина світу бачить виразну різницю між війною, що веде Америка проти Аль-Каїди, та війною Ізраїлю проти Палестини. США ніколи не окупували Афганістан, а Ізраїль окупує палестинську землю. У випадку Осами бен Ладена повсюдне прокляття викликають не тільки його методи, але й причини, з яких він діяв. На відміну від бен Ладена, причини палестинців отримують практично повсюдну підтримку серед арабів та мусульман.

У той час як Америка виявила, що багато арабських та ісламських країн хочуть підтримати кампанію США проти Аль-Каїди, жодна із цих країн не підтримує воєнні дії, в яких насильство Палестини у відповідь на ізраїльську окупацію прирівнюється до терору Аль-Каїди. Якщо станеться так, що зусилля Ізраїлю щодо перетворення цього порівняння на щось правдоподібне увінчаються успіхом, то це може раптово перетворити легітимну глобальну війну проти терору на війну проти арабів та мусульман, і насправді на війну проти ісламу, а саме такої війни адміністрація Буша всіляко прагне уникнути. Якщо це станеться, то Шарон досягне успіху там, де бен Ладен зазнав поразки.