Чим же я повинна захоплюватися?
Будучи постійною читачкою газети «День», я уважно стежу за всіма публікаціями, які стосуються нас, пенсіонерів. Але ніколи не писала в газету, вважаючи негідним для себе скаржитися на свою долю. Проте матеріал Оксани Омельченко «Життя для себе», опублікований у «Дні» 2 жовтня ц. р. , примусив мене взятися за перо.
Навіщо напускати туману? По-перше, загальновідомо, що ще два роки тому в Україні нараховувалося 48 млн. жителів. Невже за два останні роки їхня кількість збільшилася на два мільйони? За рахунок чого? Може, на свою споконвічну батьківщину повернулися сотні тисяч емігрантів, які проживали до цього в Канаді, США, Німеччині та інших країнах?
По-друге, вже давно час покінчити зі спогадами про «труднощі та випробування», які випали на нашу долю в минулому. Ми, пенсіонери, про ці труднощі згадуємо лише тоді, коли стикаємося з нинiшньою дійсністю. Порівнюємо й дивуємося тому, наскільки непорівнянні сучасні труднощі із труднощами минулого.
Я пропрацювала вчителькою 38 років. Жила нормально. Пенсію одержувала 132 карбованці, і мені вистачало і на взуття, і на одяг. Могла іще щось відкласти на «чорний день». А сьогодні я ледве зводжу кінці з кінцями. То чим же я повинна захоплюватися? За що я повинна дякувати владі?
Шановна пані Оксано, ви дійсно вірите в те, про що пишете? Нехай навіть підвищується пенсія, медицина щось робить (безкоштовно). До нашої жебрацької пенсії періодично підкидають по 3, 5, 10 гривень, медицина без грошей нічого не робить, ліків не купиш. Більшість немолодих людей живе надголодь, до кінця місяця грошей навіть на хліб не залишається.
Назвіть хоч одного чиновника або депутата, який живе на 115 гривень на місяць. Як би ви старалися, переконати пенсіонерів у тому, що про них піклуються чиновники всіх рангів, неможливо. Про це свідчить результат опитування соціологічної служби «Дня», опублікований в тому ж номері газети, де й ваша замітка. І зовсім уже недоречне порівняння наших і зарубіжних пенсіонерів. Останні їздять по всьому світу в джинсах, кросівках, із фотоапаратами, бадьорі та енергійні. Будеш бадьорим на свої жебрацькі 115 гривень!
Ви із захопленням описуєте життя 300 пенсіонерів у будинку престарілих. Слава Богу, хоч один такий будинок знайшовся в Україні. Інші ж перебувають у жахливому, запущеному стані. Навіть іноді по телевізору бачиш старих, які похнюплено сидять за столами, де дають обід.
Буду дуже вдячна, якщо ви дасте відповіді на мої запитання, поставлені в цьому листі.
ВІДПОВІДЬ РЕДАКЦІЇ
Шановна пані Мігаль!
Звичайно, було б неправильно стверджувати, що позитивні явища сьогодні переважають у нашому суспільстві. Але все ж, якщо ми будемо говорити тільки про негативне, хіба можливо буде щось змінити? Ці 300 пенсіонерів, які живуть у київському пансіонаті ветеранів праці, можливо, дійсно є тим невеликим відсотком людей похилого віку, які можуть назвати свою старість щасливою. То ж хіба це не причина для того, щоб написати про них? Порівняння наших та закордонних пенсіонерів — це, швидше, спроба підкреслити негуманне ставлення до наших людей похилого віку, які вимушені жити на жебрацьку пенсію та зводити кінці з кінцями, а не подорожувати та насолоджуватися життям. А чому не треба згадувати про труднощі й випробування, які випали на долю пенсіонерів у минулому? На мою думку, кожен має право на спогад, а спогад про труднощі, які, незважаючи ні на що, вдалося перебороти, тільки роблять людину сильнішою перед труднощами дня сьогоднішнього.
