Час виходу з окопів не наблизився
Звідціля й позиції щодо вояків УПА. Професор Кульчицький посилається на досвід усіх країн Європи, де примирення вояків різної орієнтації відбулося. Проти цього аргументу професор І. Хміль і спрямовує свій «убивчий» аргумент, принаймні він йому таким здається: «Український національний рух, на відміну від європейського антифашистського Опору в роки Другої світової війни, мав ту характерну особливість, що формувався на базі політичних сил українства, котрі від початку війни стали на бік Німеччини і її союзників».
У погляді І. Хміля проглядається бачення інтересів лише двох протиборців — фашистської Німеччини і більшовицького СРСР. Про інтереси українства тут ані слухом, ані духом. Не стала ОУН — УПА на бік СРСР — значить стала на бік Німеччини (за принципом: хто не з нами, той проти нас).
Для незалежних країн Європи ситуація саме так і могла виглядати. Окупант був єдиним ворогом і державних збройних сил, і руху Опору. ОУН-УПА небезпідставно розглядала наявність двох однаково ворожих і хижих окупаційних сил, як німецького націонал-соціалізму, так і більшовицького інтернаціонал-соціалізму СРСР. Від обох напастей треба було боронити Україну.
До початку німецької окупації фашизм щодо України ще не виявив справжньої суті. Більшовизм уже показав себе повною мірою. Тільки за якісь півтора року «мирного» життя Галичина втратила мільйон людей. Не дивно, що з двох лих довелося надавати перевагу меншому. У декого в ОУН могли з’явитися надії на визволення від більшовицького лиха. ОУН(Б) взагалі покладала надію на відновлення української державності. Її провідники скоро пізнали ціну своїм надіям, перебуваючи у фашистських концтаборах.
Однобокий і догматичний підхід до поведінки ОУН — УПА (з позицій радянського патріотизму) кульгає на обидві ноги разом із професором І. Хмілем. Він не може заперечувати досвіду країн Європи, на який посилається професор С. Кульчицький, бо країни Європи не стояли перед вибором, подібного до українського, коли ворог є і з тилу, і з фронту. Друга й вирішальна вада аргументів І. Хміля (вона обумовлена першою) названа його опонентом. Пан І. Хміль категорично не бажає бачити і чути про «скелети в шафі». А там їх десятки мільйонів!
Друга вада аргументів породжує і третю. Небажання навіть доторкнутись до «шафи» приводять пана професора до того, що проблеми ставлення до вояків ОУН — УПА в сучасній Україні бачаться йому як найбільша трагедія в історії України. Це наслідок сприйняття і реагування на ситуацію на рівні першої сигнальної системи, бо ж справді нечисленні залишки тих вояків живуть на білому світі і волають про свій біль. Тому їх чути і пану Хмілю. Жертви найбільших історичних трагедій про себе і свої болі заявити не в змозі. Їхні глухі голоси з того світу не долинають до тугих на вухо, до того ж глушаться нащадками злочинців 30-х років з усіх трибун і в ЗМІ незалежної вже України. Вчені апологети більшовиків, у свою чергу, допомагають і затишно жити, і глушити правду про минуле, про справжню трагедію в історії України нащадкам більшовиків. Рука руку...
Невипадковим є і різне ставлення нащадків до злочинів своїх попередників у Німеччині і в межах колишнього СРСР. Перші виголосили своє каяття за злочини попередників, засудили їх морально і юридично (у Німеччині проти фашистів порушено майже шістдесят тисяч судових позовів і винесено вироки), мученики в’язниць, концтаборів, невільники праці навіть за межами Німеччини і її союзників отримують матеріальну допомогу.
Нащадки більшовицьких злочинів ні каяття, ні простого осуду злочинів своїх попередників не виголосили, їхні злочини не розглянуто в жодному суді. А жертви в’язниць, каторжани концтаборів по далеких тундрах, пустелях, у тайзі неосяжнiй «правонаступниці СРСР» мають хіба що зневагу. Це їм плата за відкриті й задіяні родовища вугілля, нафти, газу, кольорових металів, а на додаток ще й сьогодні з них деруть сім шкур за це добро та підраховують борги.
Ще живих вояків ОУН — УПА намагаються тримати в окопах зневаги і протистоянь у тій самій незалежній Україні, за ідеали якої вони боролись і карались.
Нині сущі вороги незалежної України живляться соками такої ненависної їм держави, вимагають усе нових і нових пільг, обростають мохом усіляких звань, нагород і безкарно плюють в обличчя жертвам своїх злочинних попередників.
