НI ГРИ — НI РЕЗУЛЬТАТУ

Можна говорити, що нам не пощастило, що не поталанило забити із зручної позиції, що необов’язкової помилки припустився захист й таке інше. Цим можна, безперечно, пояснити нічию в грі Уельс — Україна, після якої реальні сподівання на подолання відбіркового бар’єру залишилися лише у керівників національної збірної й національної федерації.

І президент національної федерації Григорій Суркіс, і один із тренерів команди Леонід Буряк (Валерій Лобановський до журналістів, як ведеться, не вийшов) стверджують, що нічого ще не втрачено, що пройдено лише половину шляху, що суперники також втрачатимуть очки й таке інше. Щире бажання керівників нашого футболу вивести команду у фінальний турнір світової першості втішає. Справді, є причини бідкатися на невезіння у грі з Уельсом. Та чи отримаємо ми у підсумку об’єктивну картину? Чи не доведеться нам за кілька місяців дивуватися тому, що не побачили очевидного — Україна поки посідає якраз те місце, на яке вона заслуговує.

Повернемося до гри з Уельсом у Кардіффі цієї середи. Хоч і говорили господарі перед матчем (наші мовчали), що Україна — це команда із гравцями світового класу, але боятися наших і не думали. Гравці із команд-середнячків британського футболу вийшли на поле суперсучасного стадіону «Мілленіум» перемагати. Це ніби полегшувало завдання українцям, котрим залишалося лише упіймати валлійців на контратаках. Однак для цього слід було ці контратаки проводити, однією-двома передачами виводячи швидких форвардів на оперативний простір. У чистому вигляді це вдалося лише двічі, коли спочатку Сергій Ребров (на початку гри), а потім Андрій Шевченко (на останніх хвилинах) діагональними передачами вивели сам на сам iз Полом Джонсом нашого єдиного форварда Андрія Воробея. Той моменти не використав.

Решту ігрового часу наша команда провела у марних намаганнях налагодити хоч якусь комбінаційну гру. Мобільні й витривалі Лужний, Тимощук та Несмачний сумлінно гасали взад-вперед iз мячем та без нього. Яшкін разом із Ребровим і Шевченком мали створювати гостроту попереду, відійшовши дещо назад. Насправді ж більш-менш вдалі розіграші українців були скоріше експромтами, ніж елементами командних дій. Швидка гра, котру проповідує, або проповідував до останнього часу Лобановський, передбачає, що у гравця має бути одразу кілька варіантів продовження атаки за рахунок мобільності партнерів. На практиці продовження здебільшого було одне, і його було видно навіть iз трибуни, а не те що із захисних ліній команди Уельсу. Звідси велика вірогідність помилки із контратакою на власні ворота. Аби цього не сталося українцям залишалося подавати мяч верхом до воріт, що у випадку із британцями дорівнювало вибиванню його за межі поля.

Єдиний гравець серед українців, котрий спробував було зав’язати комбінаційну гру без того, щоб стрімголов летіти уперед, був Василь Кардаш, що вийшов у другому таймі. Суперники спочатку так цьому здивувалися, що дозволили нашому півзахиснику розіграти із Несмачним комбінацію на фланзі, після якої Шевченкові залишалося лише не занадто незграбно підставити ногу під мяч у кількох метрах від порожніх вже воріт. Наші зрівняли рахунок, котрий валлійці відкрили в результаті неузгодженості в центрi нашого захисту. Ця неузгодженість, окрім неприємностей, принесла нам упевненість в майстерності Олександра Шовковського, який принаймні тричі врятував Україну від остаточної поразки. І невідомо, взагалі, кому більше пощастило, бо ж можливостей забити валлійці мали аж ніяк не менше за наших.

На жаль, епізод із Кардашем не став характерним для гри збірної України. Згаданий футболіст, намагаючись зіграти iз піднятою головою, зробити гостру передачу після паузи, почав випадати із командної гри. Задуми Кардаша валлійці читали швидше за своїх. Що могли зробити наші, аби перемогти? Це показали гравці збірної Уельсу, які під галас на дві третини заповненого стадіону збільшили темп і перехопили ініціативу. Поки наші утрьох кидалися забирати мяча у Гігза, кожний дотик до мяча якого супроводжувала овація стадіону, інші гравці команди-господаря отримували простір для атакуючих дій. І Джон Хартсон, котрий забив нам гол, і Крейг Белламі, і Дін Сондерс, що замінив його у другому таймі, виглядали швидшими за наших захисників, «намалювавши» кілька зразкових комбінацій із переведенням мяча з флангу на фланг.

Чому наші не відповіли тим самим? Чому українці не атакували у високому темпі? Видавалося, що попри серйозний настрій на перемогу, більшість наших гравців виглядали скуто, у їхніх діях відчувалось побоювання помилитися. У результаті навіть той не занадто високий потенціал, котрий мають українські «збірники», не був задіяний. Команда так і не пішла на штурм воріт Уельсу, ніби перемога й не була нам так потрібна. Підсумок закономірний, і незадоволення тренера валлійців Марка Хьюза нічийним результатом гри є цілком зрозумілим.

Хьюзу добре. Ще в ті роки, коли він був супербомбардиром англійської ліги, було відомо, що ніколи Уельс не стане чемпіоном світу і Європи, ніколи не пройде навіть до фінального турніру. Валлійці об’єктивно дають собі звіт у власних силах, не ставлячи надзавдань, і водночас граючи на перемогу в кожній грі. Чимось вони схожі на нас: так само практично не розмовляють рідною мовою, так само вважають себе більш древніми за «старших братів» англійців, так само не мають сильного національного чемпіонату з футболу. Різниця ж між командами Уельсу й України, яка проглядала в останній в грі, була якраз у тому, що на господарів не тисла необхідність будь-що перемогти, вони не боялися помилитися, грали так, як могли, як вміли.

Коли Леонід Буряк заявляє, що нам необхідно перемогти у червні вдома Уельс і Норвегію, хочеться запитати: за рахунок чого? У нинішньому відбірковому циклі збірна України так і не виявила вміння забивати і перемагати вдома. Якщо повернутися до результатів першого кола відбіркового турніру, то третє місце, котре Україна посідає, маючи 8 очок, видається зовсім непоганим результатом. Давайте згадаємо, що перші три очки в Єревані нам допомогли здобути очевидна помилка вірменського воротаря й випадково точний удар Гусіна. Не обійшлося без везіння і у другому переможному матчі українців у Норвегії. Здобутки останніх двох матчів ще яскраво стоять перед очима й промовляють самі за себе.

Таким чином, аби потрапити до Японії—Кореї у 2002 році, команда України має виграти всі п’ять матчів, що залишилися. В іншому випадку залишиться чекати «допомоги» від інших команд, що малоймовірно. У керівників нашого футболу залишається два виходи: або продовжувати йти взятим курсом і сподіватись, що команді врешті поталанить, або серйозно змінювати методи підготовки головної команди країни. Хоч яких-небудь натяків на другий шлях поки не проглядається, а тому наші шанси в руках Фортуни. Може знову воротар суперників закине мяча у свої ворота, як колись росіянин Філімонов, а ми оголосимо це нашим стратегічним задумом. Тренерський штаб збірної має два місяці на підготовку до наступних матчів, які й мають дати остаточну відповідь на запитання — чи виправданими є наші сподівання на те, аби побачити Україну серед учасників світового фіналу 2002. Відповіддю мають стати як результат, так і гра. Погодьтеся, що навесні у команди України не було ні першого, ні другого.