Місіонер чи кондотьєр?
Після ґрунтовного і сумлінного вивчення матеріалу «Чи ступить туфля Папи на землю Малоросії?» («День» № 45, від 13.03.01) я відчув справжнє осяяння. Нарешті мені відкрилась Велика правда про православ’я. Найважливіший догмат православної віри... це те, що православна церква є єдиною щирою церквою. Саме поняття «християнство» ідентичне поняттю «православ’я». Всі інші течії християнства — руйнівні сили, з ними треба боротись шляхом експансії, контрнаступу і т.д. Єпископ Іполит твердить, що як не можна розділити святу Трійцю, так не можна розділити Триєдину Русь — Велику, Малу і Білу. Лише ворог може запідозрити в розумуваннях Іполита... блюзнірство, єресь...
Нібито богословські погляди єпископа Іполита насправді є досконалим проголошенням викінченого великодержавного імперського месіанства та імперіалізму. Досі з уст людей церкви я не зустрічав такого «богослов’я» одіозної політики. Єпископ Іполит сповнений ненависті до галицько-української ідеї, а точніше, до української ідеї. Для нього «бандеро-мазепинці» — це найбільш запеклі вороги російського православ’я. І немає значення, що Іван Мазепа стільки зробив для православ’я в Україні, що Петро I є справжнім антихристом у порівняно з ним. Для єпископа все, що стримує або гальмує експансію, а тим більш завдає поразки великій триєдиній російській ідеї, або інакше, все, що стримує експансію російського імперіалізму, — все це є богопротивним, несумісним з єдино правильним православним ученням. Тут він непримиренний і до патріарха Варфоломія Константинопольського, якого він прямо називає «троянським конем православ’я». Цього першого серед рівних православних патріархів він вважає людиною прокатолицької орієнтації і відступником. Відступником від тих поглядів, які, на наш погляд, виражають прагнення до безмежної глобальної експансії російського імперіалізму. Єпископ якось не усвідомлює, що йдеться про Вселенського патріарха, про символ Світового православ’я.
Читаючи інтерв’ю, не можна позбутись враження, що це якась містифікація, розмова з людиною часів релігійних воєн в Європі, в Україні у 15 — 16 століттях. Припустiмо, що ці погляди, можливо, і гніздяться десь, або, може, навіть розповсюджені в Росії. Але такі погляди проповідувати в Україні! Згадаємо, що в ієрархічній структурі православ’я йому підлягають десятки священиків. Якщо справді погляди єпископа Іполита — це не його персональні погляди, а відображають доктрину Московського патріархату — то немає сумніву, що теологічна доктрина православ’я Росії у її проекції на політику є войовничим, непримиренним, агресивним російським шовінізмом та імперіалізмом.
Враження від інтерв’ю таке, що в пам’яті зринають горезвісні спогади про Київ з початку 20 століття, де зродилась ідея чорносотенного Союзу руського народу. Дії Союзу були сповнені ненависті до всіх інородців. Походи у Києві Союзу руського народу закінчувались погромами євреїв. Ненависть до мазепинців, студентів, національно свідомих українців були рушійною силою цієї орди. Недавно показані на українському телебаченні походи «православних братств» вулицями Києва з Хрестом і портретами нового святого Миколи II є чи не продовженням традицій початку минулого століття.
У світлі розміркувань єпископа виникає природне бажання з’ясувати, яка позиція митрополита Володимира, ігумена-наставника Києво-Печерської лаври вельмишановного Павла, інших достойників Української Православної Церкви Московського патріархату стосовно політично-культурних продовжень або екскурсів, які начебто випливають з доктрини найбільш правовірного православ’я «господина» Іполита. Адже якщо виводити продовження поглядів єпископа, то немає сумнівів, що до бандеро-мазепинців, на мій погляд, він цілком може віднести і керівних політичних діячів України, лідерів української держави.
Вперше в історії католицизму і вперше в історії слов’янства за останні, припустiмо, 500 років, слов’янин — Папа Римський Іван Павло II — став першою людиною світу. Він викликає пошану і схиляння серед сотень мільйонів людей у світі. Слов’янин, поляк уперше дістав можливість очолити католицьку віру і накласти на неї особливості нашого слов’янського світогляду, нашої слов’янської ментальності. Немає сумніву у тому, що діяння Папи, сповнені мудрості, злагодженості, витримки, викликають неймовірну повагу до слов’янства в усьому світі. Він, безперечно, змінив в очах сотень мільйонів людей уявлення про слов’янську вдачу, а тут, ми знаємо, чимало було передсудів, упередженості. Мудрість, урівноваженість, далекоглядність, досконалість духовності Папи-слов’янина — загальновизнані у світі. Жоден слов’янин не може не вбачати в ньому свій символ гордості і благоговіння. Єпископ Іполит також мав би пишатись тим, що на найвищу посаду в найбільшій християнській релігії світу висунуто слов’янина. А Україна — одна з перших країн серед східних слов’ян побачить його на берегах Дніпра, у стародавньому Львові. Ця подія не може не сприяти єдності всього слов’янства і зокрема українців, поляків, білорусів та тих росіян, які цінять по-спражньому слов’янську ідею і не ділять християн на католиків, православних, протестантів, а православних ще й на канонічних і неканонічних. Приїзд Папи — не італійця, не іспанця чи африканця, а слов’янина з певним українським корінням і знанням української мови — це могутній поштовх для пробудження православ’я в Україні. Приїзд Папи не може не вплинути на відродження гуманістичних, просвітительських, гідних пошани і поваги традицій і в нашому православ’ї.
Я думаю, що погляди єпископа Іполита, як вони представлені в інтерв’ю, це безперечно сухе-пресухе релігійне дерево, яке уже не може давати плодів благочестя. Гірко, але дерево це може бути і шкідливе, як те , що росте в пустині і про яке писав Пушкін в одному з віршів. Це не той садівник, якого чекає жагуче російське православ’я. Відродження і розквіт російського православ’я можливі тільки зовсім з іншими людьми, спроможними відродити, оновити, внести свіжий чистий струмінь в історію російського православ’я.
