ВПУСТИТИ У ТЕЛЕВІЗОР... КОСМОС

Андрій ШЕВЧЕНКО, ведучий «Репортера» («Новий канал»):

— Для початку треба дорозібратися зі старими справами: разом з «Новим каналом» зробити найкращі в Україні вечірні новини — цікаві й чесні. Пізніше сподіваюся втілити давню сублімацію — програму спеціальних репортажів. Без паркетної політики, про яку прямо говорити не можна, а інакше — все менш цікаво.

Ідея-мрія — впустити в телевізор Космос. Той, хто задивлявся на зірки, мене зрозуміє. Залишилося лише дочекатися початку справжніх зоряних мандрів.

Про свій проект тисячоліття говорити поки що не беруся. Може, років через двадцять шість.

Анатолій БОРСЮК, «1+1»:

— Є кілька тем, які я давно вже хочу реалізувати у форматі документального кіно — кілька людських історій, які я хотів би розповісти всім. Вони дорого коштують. Це історії людей, яких уже немає серед нас, але вони свого часу справили на мене дуже сильне враження.

Олександр БОГУЦЬКИЙ, генеральний директор ICTV:

— Побажаю здійснитися одразу кільком проектам, над якими зараз працює колектив ICTV. Але це залежить не стільки від творчих працівників (повірте, ідей у нас не бракує), а від того, наскільки швидко ми обладнаємо нову студію. Є великий павільйон площею близько 400 квадратів, який наступного року ми відремонтуємо і обладнаємо новою технікою, світлом. Це дасть нам змогу проводити повноцінні ток- шоу, запрошувати у студію глядацьку аудиторію, проводити прямі включення — встановимо кілька великих моніторів.

Денис ЖАРКИХ, кореспондент СТБ:

— З січня 2001 року разом із режисером Оленою Синкевич ми розпочинаємо проект «Формула української бідності» . Шлях до цього проекту тривав багато років, можна сказати, що всі попередні самостійні роботи в документальному кіно — чи то «Глибше мертвих», чи то «Вигнаний пророк» — були тільки передмовою, пробою пера. На жаль, чесну розмову про причини нашої бідності не ініціюють ані політики, ані влада, ані громадські організації. От ми і спробуємо з’ясувати — чому ж ми такі бідні? Я гадаю, що багатьом буде цікаво разом з нами поринути в тенета психології, економіки, менталітету, політики, а тому розробляється можливість участі в проекті телеглядачів каналу СТБ.

Ідея наступного проекту народилася в грудні, під час спостережень за депутатами Верховної Ради і тим, що відбувалося за її стінами. Проект матиме назву «Суспільство масового психозу» . Тому ми запрошуємо до співпраці психіатрів, оскільки без них реалізація цього проекту неможлива.

Олексій ГОНЧАРЕНКО, «НЛО», «Iнтер»:

— Моїй програмі «НЛО» вже два роки, в ефір вийшло пoнад 100 випусків. І основною причиною того, що «НЛО» як проект закривається (можливо, й не назавжди), є відсутність «зірок» — тих самих «улюблених об’єктів». Усі помітні люди встигли за цей час побувати в гостях у «НЛО». Деякі — навіть двічі. І, на жаль, «зірки» не так швидко загоряються, як хотілося б. Тому й було прийнято рішення закрити «НЛО».

Що ми можемо запропонувати натомість? Уже давно задумано і вистраждано новий проект ностальгічного характеру — «Нержавійка» . Сьогодні FM-станції буквально заполонила музика минулих років, а от хорошого телевізійного проекту такого плану немає. Але, погодьтеся, одна річ — чути, і зовсім інша — чути й бачити. Адже ось що вийшло: всі чекали 2000 року і нового тисячоліття, а виявилося, що нічого особливо кардинального в житті людей не сталося. І все, що пов’язане з поняттям «ретро», не тільки не застаріло, а навпаки, як дороге вино, з кожним роком стає дедалі кращим. Лушпиння злетіло, залишилося тільки те, що справді заслуговує на увагу.

Півгодинна програма буде, ясна річ, розважальною і складатиметься з різних рубрик: наприклад, старі рецепти, мода тих років, конкурс «Алло! Ми шукаємо таланти!». Оформлення студії і проведення програми буде витримане в радянському стилі. Ми просто хочемо з іронічною, але доброю усмішкою подивитися на своє минуле.

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА, ведуча ТСН («1+1»):

— Імідж — ніщо, бренд — усе. Якби я хотіла бути стовідсотково впевненою в глядацькому успіху своєї програми, то, очевидно, спробувала б зробити щось на зразок «Другого мільйона», «Табу на «Без табу», «Особисто-особливого погляду» або «Погляду особливо-особистого». А якщо серйозно, то дуже хочеться зробити щось, чого ще «не їли росіяни». І я сподіваюся, що обов’язково зроблю це.

Юрій ГОРБУНОВ, «Підйом», («Новий канал»):

— Дуже хотілося б вести велике ігрове шоу, з масою гостей у студії, цікавими учасниками. Вірю, що в новому році такий проект обов’язково з’явиться на «Новому каналі»!

Євген ФЕДЧЕНКО, автор і ведучий програми «Вікна у світ», СТБ:

— Мені як керівнику міжнародної редакції хотілося б, щоб СТБ мало як мінімум три корпункти за кордоном: у Москві, Вашингтоні і в Європі — Брюсселі чи Парижі. І з огляду на фінанси це не дуже обтяжливо: усього якихось 100 тис. доларів на рік. Та цей задум втілиться в життя, гадаю, не скоро, очевидно — це перспективний план на найближче століття. І я дуже сподіваюся на те, що в наступному десятиріччі здійсниться моя мрія, і наші глядачі будуть бачити, що відбувається у світі, безпосередньо очима наших кореспондентів.

Світлана ЛЕОНТЬЄВА, ведуча інформаційних програм, «Інтер»:

— Про вистраждане і нездійснене говорити не можна, якщо не згасла віра і є ще надія на реальний розвиток подій. Тому скажу про те, чого вже не повернути. Разом із століттям відходять люди, хто складають еліту нації, нашої науки, культури. Говорити з тими, хто пережив багато і багатьох, — задоволення. І дуже шкода, що не було такої програми, в якій про них, про їхні долі, про їхню справу пригадали б.

Чомусь особистісний підсумок століття, що минає, підбити не вдалося.

Георгій СЕНЧЕНКО, арт-директор ICTV:

— Побажаю, щоб глядач гідно оцінив новий «одяг» каналу, над яким ми зараз працюємо. Перші три ролики з десяти, що перебувають у роботі, з’являться уже в дні новорічних свят. Міжпрограмний простір освоюватимемо поступово, цикл роликів поповнюватиметься протягом усього сезону. Акцент у цьому проекті робитиметься на внутрішню драматургію, за формою це будуть театралізовані міні- новелки. Принципово не запрошуватимемо відомих акторів. Щоб нас не звинувачували в тому, що ми експлуатуємо їхню популярність.

Марія ЄФРОСИНІНА, «Підйом» («Новий канал»):

— Моя давня і найзаповітніша мрія — об’їхати весь світ, подорожувати. Зважаючи на те, що я дуже вразлива, емоційна людина, мені просто необхідно ділитися побаченим з усіма. А оскільки я маю чудову можливість для цього — телебачення, — то чому б не зробити який-небудь «Телеглобус»? Незважаючи на те, що, починаючи з «Клубу мандрівників», телевізійники добре-таки об’їхали білий світ, я впевнена, що змогла б «відкопати» щось новеньке і цікаве!

Власта ШОВКОВСЬКА, спортивний оглядач, СТБ:

— Ось саме напередодні нового року я запускаю новий проект, вистражданий і вимучений — цикл документальних фільмів «Зворотний бік медалі» . Першим героєм 30 грудня стане Олена Вітриченко. Поки на думці інших проектів немає, просто дуже хочеться, щоб у новому році цей вистражданий став на ноги і вийшов саме таким, яким я його собі уявляла, щоб фільми подобалися і героям, і глядачам, щоб «Зворотний бік медалі» був цікавим, відвертим, эксклюзивним.

Ми і не підозрювали, наскільки важко буде викликати наших героїв на відвертість. Вони не йдуть на відверту розмову, доки не закінчать кар’єру. Тому, щоб героїв ніщо не сковувало і вони нічого не боялися, вибираєш таких, які можуть вільно почуватися. Наприклад, тих, які ось-ось закінчують або нещодавно закінчили свою спортивну кар’єру. Наступний фільм, уже в новому столітті, буде про Юрія Калітвінцева, колишнього капітана «Динамо» (Київ) і збірної України з футболу.

Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, ТСН («1+1»):

— Ситуація в країні не дозволяє будувати плани на віддалене майбутнє. Коли немає впевненості в тому, що межі свободи слова розширюватимуться, — немає впевненості в тому, що ті ідеї, які часом з’являються, зможуть конкретизуватися у якісь проекти. Водночас навіть на «політично коректні» проекти часом нереально знайти відповідне фінансування — доки рекламний ринок не стане на ноги, сподіваємося залишаються лише на меценатів. На останніх обпеклися багато моїх колег, бо меценати плавно перетворювалися на спонсорів, далі — на цензорів, а потім змінювали штат і концепцію проекту в межах своєї освіченості, світогляду і закомплексованості.

Тому, думаючи, як відповісти, для себе з’ясував, що впродовж минулого року навіть не намагався щось вигадати. Наразі не той час і не та країна. Залишаються старі розробки, які дуже хотілося б утілити. Це іронічний проект, де глядачі могли б потішитися над недолугістю своїх державних мужів. Туди б входили словесні «перли», які поки що тихо осідають в архівах новинарів; відповідні жести (як майстерно окремі володіють мистецтвом «розпальцьовки»); реальні, часом смішні, часом сумні випадки, які з новин випадають через жанрову несумісність. Для цього потрібна всього-на-всього толерантність публічних персон до критики. Може, наприкінці десятиліття щось подібне і з’явиться.

В Україні практично відсутні інтерактивні проекти, зав’язані на Інтернет, — це нова площина для телебачення, але не для масового глядача, який у переважній своїй більшості того Інтернету в очі не бачив. Це — перспектива кількох років.

З огляду на пасивність пошуку того спільного знаменника, над яким могли б в одній унітарній державі вжитися Донбас і Галичина, Крим і Київ, цікаво було б створити кілька документалок — історичних фальсифікацій, аби спровокувати громадську реакцію. Уявіть собі: СРСР зі столицею в Києві, тотальна українізація, національно свідомий росіянин Клюєв наприкінці 60-х пише «Интернационализм, или украинизация», за що потряпляє на делятинські уранові рудники… Подібну роботу я бачив як дипломний проект — вразило! Це можуть зробити кілька каналів уже зараз, хоча якісний рівень і заідеологізованість кінцевого продукту можуть перетворити це на простий політичний PR.

Подібних ідей багато. Якщо якісні проекти з’являтимуться наступного року, то радше всупереч, ніж завдяки. Доки не зміниться спосіб сприйняття телебачення реальними власниками каналів та їхніми «патронами», доки телебачення не стане звичайним бізнесом, де є капіталовкладення у програмний продукт і є віддача в рекламі, українське телебачення залишатиметься солянкою із «повидла», заказух, дозволеного лібералізму та дешевих декорацій, знятих напівпрофесійною технікою. Ті класні поодинокі винятки, на жаль, поки що не є системними.