ЩОДЕННИК

«З обіду можеш не повертатися на роботу, — милостиво дозволив редактор. — Увечері підеш на відповідальний захід. Побудеш удома, вареників дітям наліпиш», — вникнув у непросту долю журналіста-жінки.

Я наварила вареників, умилася, причесалася, і о шостій вечора вскочила у переповнений тролейбус. І зразу потонула у хмарах спиртного... Свіжовипитим стограмом дихали, здається, з усіх боків. Симпатичні «замакіяжені» дівчата, розв’язні пацани... Жіночки у плащах з дешевої турецької шкіри... «Пролетаріат» — інакше не можна було назвати чолов’яг у робочому одязі... Ніхто майже не розмовляв, нікому не було надто весело. Ніхто не сварився, хоч на кожній новій зупинці холодний вечір додавав нових застограмлених пасажирів. Почала думати, звідки ж їдуть ці люди. Якщо з роботи, то у нашому мікрорайоні майже всі підприємства, колись промислові гіганти, більше не працюють, ніж працюють. Приватні фірми випивох не полюбляють... Ще на околиці нашого району, майже за містом, знаходиться обласний наркодиспансер.

Може, звідти пацієнти повтікали і «відірвалися» у найближчому барі?..

«Червоне сонце» — ресторан-клуб... «Криниця» — бар... «Фламінго», «Адам і Єва»... За вікном тролейбуса як у калейдоскопі змінювалися закличні вивіски, втілюючись у реальні одиниці статистики: у нашому місті, кажуть, кількість барів і подібних закладів дотягує до тисячі.

На вечорі було не надто весело. Взявши матеріал, вийшла на нічну вулицю і вскочила у переповнений тролейбус. З усіх боків ще активніше дихали свіжовипитим спиртним.

У тролейбусі їхав народ.