«Ми не повинні залишатися прикованими до минулого залізними ланцюгами»
— Моє перше запитання до Його еміненції монсеньйора Едварда I кардинала Кассіді стосується можливого візиту Папи Івана Павла II в Україну. Чи є якісь ознаки того, що візит відбудеться, що він готується? Зокрема, чи розроблено маршрут поїздки або визначено орієнтовну дату? Щойно відбулася зустріч Папи із президентом Путіним. Багато хто в Україні сподівався, що ця зустріч може вплинути на перспективу візиту Верховного понтифіка в Україну, що буде знято якісь табу.
— Для мене це досить складне запитання, зокрема, тому що персонально я не причетний до підготовки візитів Святого Отця. Наскільки я знаю, сьогодні не існує конкретних програм чи дати візиту Папи в Україну. Візит п. Путіна до Ватикану не змінив ситуацію. Мені, зрештою, не зовсім зрозумілий зв’язок між цими двома подіями — зустріччю президента Росії з Римським Папою та візитом останнього в Україну.
— Як Президент Папської Ради з питань підтримки християнської єдності бачить найближче майбутнє та можливі нові форми екуменічного руху?
— Насамперед я хотів би підкреслити, що коли ми ведемо мову про майбутнє руху за єдність християнських церков, то маємо завжди пам’ятати про шлях, пройдений у минулому, про те, як далеко ми вже просунулися в напрямку відновлення християнської єдності між церквами різних християнських конфесій. Часто ми бачимо тільки труднощі та перешкоди, що постають на шляху до єдності, і не здатні належно оцінити досягнуте.
Саме нині закінчився період завдовжки в рік, протягом якого відбулися надзвичайно важливі події в наших пошуках єдності. Насамперед, маю на увазі візит Св. Отця до Румунії в травні минулого року; загальновідомо, що там його очікував надзвичайно теплий прийом із боку Румунської православної церкви, румунського народу та уряду країни. Зважаючи на відмінність ситуацій в Румунії та Україні, ми сповнені великої надії на майбутнє стосовно можливості візиту Папи в Україну (Монсеньйор кардинал мав на увазі те, що в Румунії значно менше католиків та греко-католиків, ніж в Україні. — К.Г. ). У листопаді 1999 року Папа відвідав Грузію. І хоча на думку багатьох спостерігачів, там прийом був не таким емоційним, як у Румунії, сам Св. Отець розцінив його як дуже теплий, привітний.
18 січня цього року в Базилиці св. Павла «За мурами» відбулася велична екуменічна церемонія, яку можна прирівняти майже до чуда. Представники кількох православних церков, а також інших світових християнських конфесій та організацій (усього їх було 22 особи) разом із Папою Іваном Павлом II вступили в нове тисячоліття через Святі двері Базилики, несучи в серці Ісуса Христа, несучи в прийдешнє життя Новий Завіт, Слово Боже. То була визначна екуменічна подія. Як відомо, далі мав місце візит Папи до гори Синай, до Святої землі.
Згадаю ще один важливий екуменічний захід — церемонію (7 травня 2000 року) вшанування пам’яті всіх тих, хто у ХХ столітті героїчно засвідчив свою християнську віру. Разом із католиками прославляли новомучеників представники 19 різних конфесій та релігійних організацій; активну участь у церемонії брала також Україна. До Ватикану було навіть запрошено український хор, який став органічною і важливою частиною богослужіння.
Перелік визначних екуменічних подій останнього часу можна продовжувати, треба, однак, згадати також теологічні проблеми християнської єдності. І в цій царин є неабиякі досягнення. Насамперед згадаю Спільну Декларацію, яку 31 жовтня минулого року в Аугсбурзі (Німеччина) підписали Всесвітня Лютеранська Федерація та наша церква. У Декларації ідеться про фундаментальні доктринальні положення віри, а саме: про шляхи Спасіння та Виправдання людини. Догматичний конфлікт між католиками та лютеранами із приводу виправдання (Вірою чи добрими ділами?) триває з початку ХVI століття
Із задоволенням відзначу, що 9 — 19 липня буде відновлено, як ми на це сподіваємося, теологічний діалог між католиками та православними — в Балтиморі (США) розпочнуться засідання об’єднаної комісії. Тепер іде активна підготовка до цієї зустрічі.
Таким чином, дивлячись у майбутнє, ми не повинні забувати про вже зроблене, досягнуте. У нашій роботі ми завжди спиралися на три підвалини. Це, по- перше, молитва — згідно з тим пріоритетом, який Папа Іван Павло ІІ надає екуменізму. Молимося за християнську єдність разом, а також кожен індивідуально. Другою підвалиною є кооперація, співпраця різних церков. Та сама кооперація, яку патріарх Атенагор та Папа Павло колись назвали безкорисливою співпрацею. (1965 року Константинопольський патріарх Атенагор та Римський папа Павло VI взаємно зняли анафеми, проголошені 1054 року. — К.Г. ). Останнім фундаментом нашої місії є теологічний діалог, призначений для того, щоб виявити і поглибити те, що є спільним для різних церков, а також подолати існуючі між ними розбіжності.
Таким же чином ми будемо працювати і в майбутньому. Вельми важливо також дбати про те, щоб упроваджувати вже досягнуте в повсякденне життя наших церков. Один приклад. Протягом останніх 10 років у релігійному житті України існує напруження, багато проблем, пов’язаних із самоідентифікацією церков, із церковним майном тощо. Ми плекаємо надію, що найближчим часом там почне працювати локальна комісія, в якій візьмуть участь представники УПЦ в єдності з Московським патріархатом та УГКЦ — будуть розглядати складні актуальні, особливо для Західної України, проблеми. Так ми намагаємося впровадити в життя конкретних церков те, чого досягнули на міжнародному рівні.
— Сьогодні в Україні існує три православні церкви, як Його еміненція, безумовно, знає. Дві з них повністю виключені із життя світової християнської спільноти, з екуменічного руху. Це означає, що виключеними є мільйони православних — через запеклі свари між ієрархами. Чи це справедливо?
— Досить складне запитання, бо воно пов’язане з наявністю в Україні трьох православних церков, із розколом. Ця обставина є однією з головних принципових перешкод на шляху поліпшення стосунків РКЦ зі світовим православ’ям узагалі, а особливо з Російською православною церквою. Вирішення цієї проблеми, втім, абсолютно за межами нашої компетенції — вона є внутрішньою справою православ’я. Це щось, за що ми не маємо відповідальності, із чим прямо не пов’язані.
Треба визнати, що факт розколу створює багато проблем також для РКЦ. Було б значно легше мати діалог, співпрацювати в Україні з однією православною церквою. Через те, що дві українські церкви не визнані, Католицька церква також не може їх визнати без того, щоб не створити великі складності у стосунках з усіма іншими православними церквами. У наших міжцерковних стосунках ми традиційно визнаємо лише ті церкви, які визнані світовою православною спільнотою. А визнати, чи не визнати — то прерогатива і проблема православ’я, а не наша.
Це, звичайно, не виключає можливості періодичних стосунків з невизнаними церквами на локальному рівні для розв’язання тих чи інших практичних проблем, що існують у спільноті. Однак це зовсім інша річ, аніж канонічне визнання існування церкви. Ми молимося за благополуччя українського православ’я. За те, щоб, зрештою, мати нормальні стосунки з повнотою українського православ’я, щоб воно знайшло нарешті шлях до єдності, щоб усі українські православні разом представляли свою церкву.
— Нещодавно відбулося вшанування пам’яті новомучеників — усіх тих, котрі постраждали за віру у ХХ столітті. У зв’язку із цим багато греко-католиків України відчули себе дискримінованими та обійденими — до списку новомучеників, зачитаних на церемонії Пам’яті, Ватикан не включив жодного греко- католика. Дарма що греко- католики СРСР жорстоко переслідувалися. Чому так вийшло?
— Я можу розуміти почуття віруючих, проте, на мою думку, вони не є достатньо виправданими, не мають реальних підстав. Церемонія, яка відбулася в травні, була дуже зворушливою і була присвячена пам’яті всіх новомучеників, незалежно від їхньої конфесійної або церковної приналежності. Готуючись до церемонії, ми намагалися охопити весь діапазон сучасних мучеників, а не згадувати їх як представників тієї чи іншої конкретної церкви. Скоріше, як людей, що належали до певного періоду і постраждали від певних систем, скажімо, від комунізму чи нацизму, стали жертвами тих чи інших форм переслідувань. Звичайно, ми не мали на меті згадати всіх християнських новомучеників ХХ століття — перерахувати всіх було б абсолютно неможливо. Тому було вибрано 16 новомучеників, свідків Християнської віри. Це, однак, не значить, що інші були забуті або дискриміновані — ми молилися за всіх. Деякі інші церкви, а не тільки греко-католики, мають право на те ж незадоволення, бо хоч би кого ми вибрали для персонального згадування, завжди було б багато розчарованих. Нагадаю, що серед вибраних для церемонії було два представники слов’янського світу, один із них — Московський патріарх Тихон. Це все, що можна було зробити за один день.
Хочу ще підкреслити, що Папська рада з питань підтримки християнської єдності і я особисто не брали участі в підготовці церемонії вшанування новомучеників. Ми тільки запросили гостей з інших церков.
— Якою ви бачите ситуацію Римсько-католицької церкви в Україні?
— Я завжди з великим задоволенням згадую про візити в Україну, де мене гарно приймали, де я служив меси в кафедральному соборі. Сьогодні особливо важливо поліпшувати, підтримувати взаєморозуміння між усіма українцями, які перебувають у повній єдності з Римською кафедрою, — між греко- католиками та католиками латинського обряду. Усі мають працювати разом, бо є братами і сестрами, мають одну віру і повну євхаристичну єдність. Це велика річ.
Маю велику надію, що вони, католики і греко-католики, зрештою, залишать позаду важкі згадки про деякі події минулого, події, які створюють перепони на шляху до повного порозуміння. Ми не повинні залишатися прикованими до минулого залізними ланцюгами. Адже прикована до чогось людина не може рухатися вперед. Треба звільнити себе від важких споминів, пробачити одне одному. Головне — наслідувати великому прикладові Св. Отця, який 12 березня цього року в Базилиці Св. Петра просив пробачення за всі ті часи в історії церкви, коли католики не жили згідно з Євангелієм примирення та братської любові. Треба завжди пам’ятати про те й жити в братській любові. Це найбільше побажання, яке я хотів би донести до віруючих двох церков України — РКЦ в Україні та УГКЦ.
— Що б ви хотіли сказати читачам газети «День»?
— Я мав кілька нагод відвідати Україну — в дуже важливі, особливо для українських католиків, моменти. Тому хотів би передати через газету «День» теплі привітання українцям, зокрема читачам газети «День». Усі вони можуть і повинні зробити значний внесок у майбутнє християнства Східної Європи. А також у поліпшення стосунків між католицизмом та православ’ям. Я знаю, якою складною є у вас ситуація нині, яка важка спадщина, залишена комуністичним урядом...
У цій ситуації ми виказуємо розуміння, симпатію і завжди намагаємося бути корисними, хоча іноді наші зусилля тлумачаться не найкращим чином. Маю надію, що колись вони сприйматимуться з повним розумінням. Буває, звичайно, й так, що ми маємо різні погляди, думки стосовно тих чи інших питань, але завжди намагаємося їх розв’язувати — за допомогою постійних контактів, кореспонденції, візитів. Ми благословляємо людей України і завжди готові допомагати нашим церквам в Україні повніше жити християнським життям і нести Добру звістку всім людям. Я кажу це дуже щиро.
