ЩОДЕННИК
Нянька, яка доглядає мого молодшого сина, не приходила до нас два дні. На третій прийшла й почала виправдовуватись. Мовляв, її вагітну сестру перестрів увечері якийсь п’яний молодик і надавав стусанів у живіт. Сестру відвезли до реанімації, і наша нянька мусила сидіти біля неї.
— Невже не могла відлучитися на хвилину й зателефонувати? — дорікнув я.
— Їй-Богу, не могла.
— Либонь, сестра тебе за руку тримала.
— Тримала. Тільки не вона, а я. Дві крапельниці в руках. У лікарні не вистачає спеціальних штативів — і багатьом пацієнтам доводиться викликати з дому рідних і просити їх побути штативами. Ось і я й була дві доби штативом.
— Ну, і в якому стані сестра?
— У критичному.
Терпіти не можу узагальнень і пустопорожніх просторікувань. Але як тут не уявити нашу Україну такою собі бідолашною сестрою, яка вагітна чимось великим і важливим, усі чекають від неї дива, усі захоплюються, ладні на руках носити, однак це не заважає першому-ліпшому пройдисвіту в черговий раз надавати їй стусанів у живіт. І вона знову опиняється в реанімації. Як завжди у найвідповідальнішу мить, усіх референтів-консультантів як вітром здимає, усі, хто досі захоплювався нею, теж утікають, нікого поруч, ліків катма, бракує навіть елементарного медичного штатива.