Адреналін ТВ-способу жити

Микола ВЕРЕСЕНЬ, «1+1»:

— Насправді, я би пішов з телебачення, якби знайшов роботу цікавішу. Сам я не телевізійник, а, в першому наближенні, журналіст радіо ВПС (тобто довгі роки мене можна було чути, але не можна було бачити), а вже потім почав працювати і для газет, і для телебачення. З іншого боку, я бачу, як важко багатьом, хто якось пов’язаний з телебаченням, пов’язати себе з чимось іншим. Тож питання поставлене по суті.

Телебачення — це дійсно спосіб життя. Коли між собою говорять кваліфіковані телевізійники, їх важко зрозуміти людині іншої професії чи, може, навіть іншої культури. Мене цей спосіб життя влаштовує, а якби не влаштовував, я б спробував знайти інший спосіб життя. Влаштовує в першу чергу, другу і третю великими трудовитратами і результатами цих трудовитрат.

Про плюси і мінуси роботи на телебаченні можна говорити довго, можна до післязавтра, а можна цілий рік. Головний плюс — це можливість робити щось цікаве для себе і для інших. Головний мінус — це неможливість робити багато з того, що хотілося б зробити, не через себе, а через тиск деяких інших, котрі люблять грати в політику. І котрі багато чого вже виграли не для інших, а виключно для себе.

Ірина ЗІНЧЕНКО, ведуча програми «Уїк-енд», «Інтер»:

— Такий спосіб життя мене влаштовує на всі 100%, тому що дає можливість реалізувати себе. І цей величезний плюс перекриває передбачувані мінуси роботи на телебаченні. Взяти, наприклад, ненормований робочий день — його, мабуть, можна розцінювати як мінус. А для мене, як людини творчої, — плюс, який дозволяє більше часу присвятити своїй програмі. І це не тягар, від цього не втомлюєшся. Швидше за все, «телевтрати» — мінуси для моїх близьких: страждають тому, що рідко бачать мене вдома. Але... їм доводиться з цим миритися.

Юрій МАКАРОВ, «1+1»:

— А ось я б посперечався. По-перше, неправда, що з телебачення не йдуть. Ще як ідуть! Спробуйте пригадати популярних ведучих десятирічної давнини. Чи багатьох ви знайдете на сьогоднішньому екрані? По-друге, людина телебачення сама має усвідомлювати, що її ресурс (інакше кажучи, здатність бути цікавою іншим людям) вичерпний. Уолтер Кронкайт, Юрій Сенкевич чи, якщо хочете, Тетяна Цимбал — це рідкісні винятки. Іншим корисно розуміти, що життя так чи інакше ширше за телебачення. Як би не було тобі тут солодко, завжди будь готовий, що це може скінчитися в будь-який момент, і тоді час подумати, а що ще ти умієш? Я ось, наприклад, умію викладати французьку дітлахам. Їй-Богу, не жартую.

Василь КОСТЮК, редактор відділу міст, «Вікна», СТБ:

— Робота на телебаченні не може стати способом життя, хіба що для несамовитих трудоголіків, які не так уже й рідко зустрічаються у цій сфері діяльності. Робота на телебаченні просто займає більше часу, вона рідко буває нормованою. На щастя, характер цієї роботи багато в чому винагороджує її, як ви висловилися, «мінуси». Плюси ж роботи на телебаченні, зокрема на новинах, в постійному відчутті своєї причетності, до всього, що відбувається у світі. Назвати цей стан комфортним складно. Але поки це цікаво — варто працювати.

Микола КАНІШЕВСЬКИЙ, в. о. головного продюсера, «ТЕТ»:

— Я підтверджую, що дійсно дуже складно піти з телевізійного життя. Мінуси цього способу життя — це те, що на сім’ю майже немає часу. Плюси — це те, що все-таки цікаво. Чому цікаво? Тому що хочеться зробити телебачення, яке людям було б приємно дивитися, яке б їх не навантажувало, не вчило, як жити.

Ігор КУЛЯС, шеф-редактор, «Новий канал»:

— Якби цей спосіб життя мене не влаштовував, напевно, не був би я досі телевізійником. Події, ситуації міняються, як пейзаж на швидкісному спуску. Проблеми виникають найрізноманітніші — одна за іншою, іноді по десять проблем одночасно, і всіх їх треба вирішити на ходу, і не завжди це рішення буде вдалим, але часу все продумати немає — постійний цейтнот. Постійний адреналін і постійна гонка за тим, щоб усюди встигнути і видати новину швидше, раніше за інших, цікавіше і повніше. Іноді це вдається. Тоді на півгодини-годину відчуваєш себе переможцем і здається, що все-таки ця робота не марна. Але… проходять ці півгодини-година, і вже треба гнатися за новою новиною, і немає часу радіти і далі якомусь маленькому локальному успіху. Усе, день минув — і новини цього дня пішли в минуле, залишилися аналітикам і публіцистам. Іноді, звичайно, буває дуже важко, однак, чим важче — тим цікавіше. І, мабуть, складно уявити собі цікавішу роботу. І, парадоксально звичайно, але всі її плюси і мінуси настільки щільно взаємопов’язані, що їх, мабуть, і не відділити один від одного.