Без парканів
Як народжуються, живуть і помирають стіни
Біографія Берлінського муру представлена цими днями в Києві в галереї Києво-Могилянської академії на виставці, організованій Гете-інститутом. Від 1945 року, коли постав мур, фотографував Німеччину дід — Віллі Клар («Я знімав усе» — так підсумовує старший з Кларів свою творчість), зафіксувавши мить народження муру, потім життя стіни й людей за стіною фотографували син — Дітер Клар, а пізніше онук — Рето Клар — зняв момент її падіння. Стіни немає. Глиби бетону розфарбовано й перетворено на артефакт, її уламки можна придбати за доступною ціною. Проте привид Стіни й далі блукає Європою: не так-то легко виявилося розтопити бетон сердець і розплести колючий дріт нервів. Бо лишився міф про користь стін, що породив найміцніші мури: не дай Боже, падуть стіни, і ми всі опинимося в одній великій комуналці, знов у пропахлій чужими каструлями й несвіжою білизною спільній кухні. На Сході й Заході уже виросло покоління, котре знає, як розфарбовувати паркани та руйнувати стіни, проте самих стін за цей час не поменшало. І зберігаються залишки зруйнованого Берлінського муру — європейська статуя Свободи на планеті ментальної несвободи. Поки що сил вистачило тільки на пам'ятник і на свято. Експозицію — широченну панораму життя Німеччини за муром і без нього — доповнюють знімки українського фотографа Віктора Марущенка, який у листопаді 1989 року зафіксував цю одну з найважливіших подій ХХ століття, від якої, бодай символічно, розпочалася нова епоха — без парканів. Бетонного муру вже немає, умовні стіни залишилися. Як генетична хвороба, котру ХХ століття передає століттю наступному, якому доведеться по краплі вичавлювати із себе Стіну.