«Після того як Кучма став Президентом, мене «пішли» з роботи, по суті, з «вовчим квитком»

П'ять років тому, коли країна втомилася від діючого президента Л.Кравчука, суспільство хаотично шукало новий тип лідера — людини, котра знає «що будуємо». Тоді багато хто, піддавшись валу ілюзій, пропаганди, розхожих стереотипів, побачили такого лідера в Леоніді Кучмі. Одиничні голоси тих, хто протягом багатьох років особисто знав його, були зметені маятником масових настроїв, який гойднувся у бік «професіонала, прагматика, ракетника». Одним з таких «голосів» була тоді стаття ветеранів КБ «Південне» Владислава Шапошникова і Володимира Михайлова, опублікована в «Киевских Ведомостях» 24 червня 1994 року. (До речі, яка викликала неоднозначне ставлення і серед журналістів редакції). У ній автори, спираючись на особистий досвід роботи з кандидатом, дуже критично проаналізували передвиборну міфологію Л.Кучми і його здатність реалізувати свої гасла (пам'ятаєте — порядок у економіці, викоренення корупції тощо). Якось вже не прийнято згадувати про ті непочуті «голоси одиниць». І попри те, що результати тієї глухоти сьогодні в наявності, суспільству знову пропонуються ті ж «граблі». Як склалася доля колег людини, котра стала потім Президентом, які посміли в червні 94-го йти «не в ногу».

Співрозмовник «Дня» Владислав Шапошников — один з авторів тієї статті в «Киевских Ведомостях». Кандидат технічних наук, колишній начальник одного з відділів дніпропетровського ракетно-космічного КБ «Південне». Народився в Макiївці, 1955 року закінчив Дніпропетровський гірничий інститут і фактично все життя трудився над створенням бойових ракет. Більше 30-ти років працював поруч з Леонідом Кучмою. Стаття викликала в той час великий резонанс. Відгукнулася вона і на долі Владислава Шапошникова. Після неприємної розмови з начальством і звільненням з КБ він спробував влаштуватися за фахом і продовжити творчу роботу. Зустрічали його привітно, однак вже буквально наступного дня розводили руками — сам розумієш. Ось так і ходив по колу, доки не махнув рукою. А оскільки пенсія у «завойовників космосу» зараз уже зовсім невисока, працював на землі, підрядився будівельником. Де саме? Навчений гірким досвідом конструктор поширюватися не став — мало що! Нині колишній ракетник, маючи ордени та медалі за заслуги перед Вітчизною, змушений заробляти на життя сторожем. Є якась жорстока іронія в тому, що в країні, яка вважає себе позбавленою тоталітаризму, інакодумці можуть влаштуватися працювати тільки сторожами.

— Владиславе Анатолійовичу, що спонукало вас, людину загалом-то далеку від великої політики — виступати у пресі?

— Якось напередодні виборів я побачив по телебаченню передачу про «Південмаш» і його директора Леоніда Кучму. Відверто кажучи, вона мене обурила. Кучму показували на тлі досягнень батьків-засновників заводу і конструкторського бюро таким собі потужним технократом, який «вчив ракети літати». Було це до надзвичайного нескромно, а головне, не зовсім відповідало дійсності. Підкреслювалося, що від попередника йому в спадщину дістався не передовий у країні завод, а «айсберг проблем», «у цехах же були пекельні умови праці». Висновок напрошувався сам собою: новий директор за короткий термін, попри відсутність досвіду роботи на промислових підприємствах, навів на заводі належний порядок. У кліпі, природно, замовчувалося, що справи на заводі йдуть дедалі гірше, чітко виявляються ознаки кризових явищ. Тоді-то і з'явилася в газеті «Днепровская правда» наша з колегами замітка «Реклама нескромності».

У президентських перегонах 1994 року приголомшувала велика кількість і різноманітність безпардонної агітації на користь Кучми. Тут він явно перевершував усіх своїх численних і не в тім'я битих конкурентів, включаючи діючого тоді президента Леоніда Кравчука. Електорату представляли образ прагматика, великого господарника, вченого, політика з ясною програмою, здатного швидко ліквідувати злочинність, корупцію, підняти виробництво, життєвий рівень народу, загалом — вирішити всі проблеми в Україні. А за висловом самого Кучми, у разі обрання його президентом, «енергії і влади для цього буде досить». При цьому якось забулася і деградація «Південмашу» за керівництва Леоніда Даниловича, і безславне його прем'єрство, коли він постійно просив додаткові повноваження — отримував, — і знову просив. І, головне, все йому заважало, як, втім, і зараз — у ранзі Президента.

Як на мене, цей очевидний блеф був схожий на рекламу. І мета була та ж — за будь-яку ціну завоювати голоси виборців. Щоб хоч якось збалансувати гіпертрофовані дії Леоніда Даниловича я і наважився на виступ у пресі

— До початку 90-х років «Південмаш» був надсекретним об'єктом і свого роду «державою в державі» — все його життя протікало за високими стінами. Напевно тому тридцятирічний період життя Леоніда Кучми — від студентської лави до депутатства у Верховній Раді — теж ніби перебував у тіні. Про цей час можна почитати лише скупі рядки в біографічних довідниках або дізнатися щось від безпосередніх очевидців-колег...

— За свідченням однокашників, Кучма не був захопленим студентом. Закінчивши Дніпропетровський університет 1960 року, він прийшов у КБ «Південне», але ненадовго затримався в конструкторському відділі. Незабаром стає звільненим комсомольським працівником, ним і пропрацював близько десяти років. По завершенні комсомольської кар'єри — він старший інженер, а потім керівник невеликої групи ведучих, які займалися однією з тем.

Однак через якийсь час він знову на «звільненій» роботі — секретар парткому КБП, а згодом — парторг ПМЗ. 1982 року Кучма несподівано займає місце першого заступника генерального конструктора, яке звільнилося. Як тоді казали — партії видніше. Тій самій партії, яку з деяких пір так незлюбив Кучма, але яка його не тільки любила, а й жалувала. Таким же несподіваним стало і призначення його 1986 року директором «Південмашзаводу».

— Виходить, що основну частину життя в Дніпропетровську Кучма пропрацював на комсомольській і партійній роботі? А як же він справлявся зі своїми обов'язками на постах першого заступника генерального конструктора і директора ПМЗ?

— В умовах адміністративно-командної, а точніше — партійно-командної, системи показна відданість «лінії партії» не тільки замінювала і професійну підготовку, і досвід, і навіть брак людських якостей, а й була мірою службової відповідності. Між іншим, ви знаєте про що я недавно подумав? У нас майже нічого не змінилося порівняно з часами застою. Тільки раніше були перші або генеральні секретарі, ЦК, обкоми і так далі, а тепер — президенти, адміністрації. Та й люди майже ті ж сидять у тих же апартаментах, тільки вони раніше були рангом нижче — другий ешелон. Методи роботи знайомі. Ніяк не можу позбутися враження, що все це колись вже було.

Хоча особливих претензій до Леоніда Даниловича на посаді першого заступника генерального конструктора пред'явити неначе б то немає до чого, але на цьому місці, з моєї точки зору, мав бути не адміністратор, а фахівець високого класу, вчений. Можливо, з цих міркувань у КБП незабаром з'явилася посада ще одного першого заступника — з науково-технічного супроводу робіт.

Призначення ж Кучми директором «Південмашзаводу» у часі співпало з початком стійкого спаду виробництва на цьому раніше успішному підприємстві. Звичайно, найбільш заслуговуючу на довіру оцінку відповідності того чи іншого працівника може дати його безпосередній начальник, який має у своєму розпорядженні інформацію, недоступну для інших. Генеральний конструктор і генеральний директор НВО «Південне», куди входив «Південмаш» — академік В.Ф.Уткін, під началом якого Кучма пропрацював практично всю свою бутність у КБП і ПМЗ, нерідко не приховував свого ставлення до Леоніда Даниловича. Наскільки мені відомо, він без особливого ентузіазму підтримував призначення Кучми і на місце першого заступника, і на посаду директора «Південмашу».

Становище загострилися, мабуть, після того як Кучма після призначення директором «Південмашу» почав боротися за «самостійність» ПМЗ, проти «диктату проектників над безпосередніми виробниками матеріальних благ». І, незадовго до переведення Уткіна до Москви, мені довелося побачити лист на адресу ЦК КПРС з резолюцією М.С.Горбачова, де мотивувалася доцільність використання Кучми на партійній роботі. Однак резолюцію чомусь не було виконано.

— Чи була, на вашу думку, якась можливість уникнути кризи на «Південмаші»?

— По-моєму, була. У цьому мене переконує дефіцит в Україні машинобудівної продукції і, насамперед, сільськогосподарської. За оцінками фахівців, щорічна потреба в зернозбиральних комбайнах різних класів становить більше 10 тисяч машин. Таке ж становище і з багатьох інших видів машинобудівної продукції. Якби керівництво заводу на чолі з Леонідом Даниловичем своєчасно і грамотно оцінило обстановку, то завод був би при ділі, і державі була б користь велика. Але час згаяно.

Зараз же становище на «Південмаші» гірше немає куди — страшна заборгованість, відключення опалення і електроживлення, вимушені тривалі відпустки робітників і службовців без зарплатні, мізерна зарплата працюючих тощо.

Дехто стверджує, що кризи в економіці перехідного періоду неминучі. На це добре відповів якось голова Ради Федерації РФ Єгор Строєв: «Економічна криза — не наслідок перехідного періоду, а результат невмілого управління економікою в цей період». І це твердження справедливе як для держави загалом, так і для того ж «Південмашу». Об'єктивно продуктивні сили не анігілювалися. Кажуть, що втрачено «зв'язки», але це, даруйте, плутанина в організації і управлінні, тобто непрофесіоналізм можновладців. «Південмаш» — гордість вітчизняного машинобудування — здає в оренду виробничі приміщення. Цех для збирання ракет орендує для збирання і складання тракторів одна американська фірма. Свого часу міністр оборони США Р.Макнамара розвивав думку про «невійськову (економічну) доктрину» в боротьбі з Радянським Союзом, але йому і наснитися не могло, що американські трактори «займуть» свята святих грізного у минулому «Південмашу».

— Цікаво, а як відреагував Леонід Данилович на ваші публікації і критику, що прозвучала в них?

— Після першої — «Реклама нескромності» в газеті «Днепровская правда» — у нас з ним сталося щось на кшталт розриву дипломатичних відносин, а 1994-го, вже після того як Кучма став Президентом, мене «пішли» з роботи, по суті, з «вовчим квитком». Цьому передував один незначний, але вельми характерний епізод. Під час минулих виборів практикувалася так звана «гаряча лінія» — зустріч кандидатів з електоратом у прямому ефірі (за наявності пересувних засобів телебачення) прямо з вулиць Києва. У одній з таких передач Кучму спитали про його ставлення до нашої статті в «Киевских Ведомостях». Відповідь — «знайшлися тільки двоє з багатьох тисяч південмашівців, до того ж — колишні (!) працівники КБП, які, до речі, переді мною вибачилися(!)».

Я став колишнім пізніше, а по-друге, ні про які вибачення мови просто не могло бути. Звісно, з одного боку, я розумію донкіхотство таких виступів, бо вони нічого не можуть змінити по суті. З іншого — хоча своїм виступом я сильно зашкодив собі і своїй сім'ї (адже міг би працювати досі), я про скоєне не жалкую. Просто тому, що вважаю негідним миритися з тим, що і як у нас робиться. Мене в той час питали — навіщо ми це зробили? Я відповідав, що нічого не маю проти Кучми особисто, просто боюся жити в державі, якою він керуватиме.