Сентиментальна подорож у 70-ті
У Києві вийшла друком книжка «Етюди про кіно» письменника й кінорежисера Василя Ілляшенка.
«Етюди» Ілляшенка не претендують на широту узагальнень і вселенський розмах. Це мозаїчні враження автора від зустрічей із людьми. Михайло Свєтлов, Василь Земляк, Назим Хікмет, Сергій Козловський, Леонід Биков, Андрій Тарковський, Іван Миколайчук... Кожен не просто яскрава й неординарна особистість, а й ціла епоха в радянській культурі. У книзі Василя Ілляшенка, на щастя, немає ні фальшивого пафосу, ні напускної пишномовності. Стриманий стиль, буденність інтонації, звичайні, на перший погляд, історії. А в результаті — повноваге, об'ємне відчуття часу. Зі всіма його плюсами й мінусами. Автор його не ідеалізує, але й не чорнить, не зводить рахунки, не намагається взяти реванш за минулі образи — те, чим сьогодні багато хто грішить. У цьому огульному «хаянні» нашого життя до оголошеної згори перебудови є щось холопське, якась рабська розбещеність вкрай переляканих людей. І з цієї точки зору книга Василя Ілляшенка, в якого вистачило й мужності, й мудрості поглянути й на час, і на себе неупереджено, особливо цікава.
Адже переляк таки був. Його, молодого й талановитого, учня Сергія Герасимова привіз до Києва на початку 60-х тогочасний директор студії ім. Довженка Василь Цвіркунов. І відразу дали постановку — картину «Звірте свій годинник» за сценарієм Ліни Костенко. Згідно із сюжетом, у фільмі був епізод розп'яття на Голгофі, для цього на березі Дніпра збудували три вісімнадцятиметрові хрести. Їх із вікна своєї машини побачив один заїжджий московський начальник. І незважаючи на те, що йому делікатно пояснювали, мовляв, знімається кіно, цей, здавалося б, кумедний випадок закінчився... розглядом на політбюро. Картину, звичайно, закрили, а молодий режисер кілька років числився серед опальних.
Цієї історії в книзі Ілляшенка немає. Не вважав він за необхідне й можливе про ті свої давні злигодні розповідати. Адже почасти куди менш значущі епізоди зводяться до ледь не дисидентства.
І останнє. Книга В. Ілляшенка видана продюсерським центром «Українська спадщина» російською мовою. Знаючи, що спершу книга писалася українською, ми вирішили поцікавитись, навіщо знадобився переклад. Виявляється, Ілляшенко ходив по всіх видавництвах і нікому рукопис був не потрібен. Але про книгу почули в Москві, у ВДІКу, й виявили бажання її придбати. Довелося перекласти текст російською мовою.
Невже хтось зможе після цього сказати, що в усіх наших бідах час винен?
