Маестро, «Мурку» давай...

Багато хто з клієнтів ресторану «Студіо» навіть не здогадується, що за роялем — Петро Пашков — чудовий музикант, композитор і педагог, кожний концерт якого стає подією в джазовому житті. Дійсно, чи багато українських музикантів можуть похвалитися тим, що виступали в одній концертній програмі з Френком Заппою?

— Ви граєте в ресторанах досить давно, чим зараз вирізняється така робота?

— Взагалі, з ресторанною музикою я пов’язаний років 15, і нічого доброго сказати про неї не можу. У такій роботі інтерес суто матеріальний: можливість заробити музикою в ресторані, а не десь, скажімо, на базарі.

Раніше, траплялося, прийде до ресторану, припустімо, шляхетний злодій, який вийшов із в’язниці, чоловік старого гарту (у них була своя мораль). П’є, платить музикантам, і перша пісня, яку він хоче почути, — це «Ты жива еще, моя старушка». А нове покоління могло стусонути ногою барабан, добряче попсувати нерви. Добре веселилися в ресторані поблизу Iнституту фізкультури. Ті випускники, які спортом не займалися, автоматично перекочовували до кримінальних і навколокримінальних сфер. І там я на них надивився: і з пістолетів стріляли, і з балончиків бризкали, і тесаки на стіл клали, і фізіономії один одному били.

Зараз спокійніше, тому що кримінал став соліднішим. До того ж мені важко судити, бо я працюю в ресторані, який було задумано як джазовий.

— Як зазвичай будується програма вечора?

— Умовно кажучи, в першому відділенні музиканти намагаються пограти щось для себе: джаз, рок або гарну інструментальну музику. Мені добре запам’яталося, як одного разу, ще за радянських часів, ми грали «Іспанію» Чіка Коріа, підходить офіціант чи метрдотель і запитує: «Ну, а грати ви коли почнете?» У відповідь ми вирішили пожартувати над неуком — зіграти «Київський вальс» так, щоб кожен із трьох інструментів звучав абсолютно в іншій тональності. Простіше кажучи, повну какофонію. Я був проти: боявся, що нас поб’ють. Нічого подібного! Продовжували сидіти, розмовляти, пити-закушувати. Хтось вийшов танцювати. Це було для мене прозрінням. Величезній кількості людей на музику просто начхати, вона для них те саме, що й столик скрипнув або машина проїхала.

А в другому відділенні — граєш на замовлення. Бувало, що доводилося грати одну мелодію разів по двадцять.

— Що ви думаєте про свою нинішню публіку в ресторані?

— Вона буває дуже різною, ходять головним чином іноземці. І за моїми спостереженнями, байдужих до музики серед них ще більше, ніж у нас.

І якщо їм просто байдуже, це ще нічого. Неприємно, коли хтось підходить і починає вимагати, щоб ти грав тихіше або гучніше. Справжній музикант перебуває у своїй шкаралупі і подібні речі йому підказує інтуїція, а не метрдотель.

Проте я вдячний людям, які далі мені цю роботу, тому що, чесно кажучи, моя сім’я живе в основному за рахунок тих грошей, які мені платять в ресторані. Я це розцінюю як гуманітарну допомогу. Але порівняно навіть із середнім музикантом в Європі — це не зарплата.

Не гнівитиму Бога, в мене все більш-менш гаразд. Тільки немає стабільності. Хоч я особливих симпатій до радянських часів не маю, мабуть, вважав би за краще жити тоді. Напевно, нещиро, фальшиво, але внаслідок своєї ідеології комуністи були змушені виявляти хоч якусь турботу до людей. І хоч би там як я обурювався, хоч би які анекдоти про Брежнєва розповідав, квартиру, в якій зараз живу, отримав 15 років тому від держави.

У нас усе перевернуто з ніг на голову. Одного разу приїжджав бельгійський саксофоніст Стів Убен, ми з ним грали концерт і розмовляли про роботу. Ієрархія забезпеченості музиканта в європейських країнах така: на першому місці викладач — це стабільний високий заробіток; на другому — виконавці доброго рівня (йдеться не про суперзірок), і лише на третьому — ресторанні музиканти.

I, звичайно, якби була нормальна концертна та викладацька робота, я б не грав у ресторані. Тому, що це виснажує, передусім морально. Причому реально це відчуваєш потім, в момент концерту. Адже в ресторані можна грати так собі, «одним пальцем», а в концерті — ні. І якоїсь миті починаєш відчувати, що тієї енергії, яку відібрав у тебе ресторан, тобі не вистачає для цих людей, які прийшли слухати саме тебе. І от тут вже стає прикро.

— Є думка, що музикант деградує в ресторані, чи це так?

— Звичайно. Щоб опиратися цій деградації, треба вести активне творче життя. А це надзвичайно важко. Гарна імпровізаційна гра приваблива тим, що в процесі музикування робиш якісь відкриття. А які можуть бути знахідки, коли тисячу разів граєш одне й те саме, і це перетворюється майже на рефлекс?

— А чим відрізняється ресторанний лабух від гарного музиканта?

— Лабух — це ремісник, який робить те, що від нього вимагає ресторанне оточення. Гарний лабух повинен мати якомога більший репертуар — це майже все ХХ століття, всі хіти різних країн. Потім має значення особиста чарівливість особливого ресторанного гатунку: треба причарувати не масу, не зал, а конкретного замовника, якому забажалося б розщедритися. І, я вважаю, майстерність на третьому місці. Не в звичайному розумінні, а таке собі майстерне окозамилювання.

Але маса класичних музикантів з видатними даними виявилися б безпорадними кошенятами в цій, здавалося б, примітивній музиці. Вона вимагає мобільності й неабиякої практики. Чого тільки варте «Ты жива еще, моя старушка», це треба вміти зіграти. А якщо заспівати, то так, щоб у них мурашки по спині побігли і сльоза накотилася.

— А чи відчуваєте ви перед виступом мандраж, здорове хвилювання?

— Це скоріше збудження. Воно обов’язково має бути в артиста, не уявляю, як інакше грати. Якщо я серйозно ставлюся до виступу, вже за день починає вироблятися адреналін. І, навіть коли знавці приходять до ресторану, підсаджуються ближче, аплодують, це майже як концерт, навіть питання грошей відходить на другий план. Але справжній концерт — це повне розчинення в матеріалі. Коли я граю з повною віддачею, все особисте йде, я більш не відчуваю себе, час... І, мабуть, живу заради цього відчуття.

№195 13.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»