Апофеоз героїзму
Із кожною новою вилазкою до «провінції» помічаєш, як жадоба пізнання, збирання матеріалу, загалом радість від усілякої народної екзотики зроджують у душі спротив: ми переповнені знаннями, що починають пригнічувати, донищувати рештки оптимізму. Цим разом шляхи мандрів пролягли просторами благословенного півдня вітчизни, — тут подих історії відчувається, як більше ніде на українському континенті. Тут і найкоротша подорож вимагає більшого, аніж ціле людське життя. Довготривалі дощі й тривалі посухи вкидають прибульця у безнадійний смуток і почуття безвиході. Тут здавна проживає особлива порода аборигенів, відколи, після зруйнування Запорозької Січі, дозволено було заселяти цей край. Безліч міграційного люду переходить цим краєм, часом ненадовго оселяючись у містечках і селах, щоб рушити далі, лишаючи після себе занедбані та зруйновані оселі. Дощі, сонце, вітри донищують ці руїни, творячи апокаліптичну картину. Тутешня людина навчилася жити у злагоді з космосом — погляд очей, колір шкіри, жести, хода виказують
якусь дивовижну смиренність, але й непохитність. Це особлива раса, для якої багатство та бідність не є надто протилежними поняттями; слова «історія» та «доля» тут означають більше, аніж усі інші. Там, де владарює вікове дихання історії, людська гординя зменшується. Тут інакша порода корів, інша архітектура осель; уже з початком серпня луки та пагорби аж пашать сухостоєм; миколайчики, полин, амброзія. От про амброзію розповісти б, — така деревоподібна рослина, що виганяє в ріст соняшника; кажуть, що пилок за пори його цвітіння є гіпералергенним. Давніше була спеціальна комісія, що накладала штрафи на агрономів у розмірі однієї-двох зарплат, як тільки де на полях знаходили хоч одну таку рослину. Сьогодні амброзія запанувала скрізь: на занедбаних полях, на колишніх пасовиськах, подвір’ях, вулицях. Заїжджій уперше людині амброзія може видатися за екзотичний тропічний релікт.
По чималій перерві неприїжджання у цей край аж тривожно придивляєшся: що змінилося. Такі ж величаві сходи й заходи сонця; ті ж ящірки серед кам’янистих і вапнякових покладів; те ж, як, певне, і в ольвійські часи, всеохоплююче відчуття неперервності. Та спраглій до давнини заїжджій людині впадає в око й інше: аборигени дедалі менш охочі розповідати про колишнє; більшість розмов точиться довкола сьогоднішніх проблем. Пристойного вигляду чоловіки й молодиці заходять на подвір’я пенсіонерів і чемно запитують: ми від фірми, чи не хочете ви замість пенсії одержати зерно. І старі люди з буддійським спокоєм відповідають: так або ні. Зерно можна здати до місцевого млина і згодом одержувати свіжовипечений хліб; але хтозна, з якої саме муки його буде спечено і скільки то треба виходити по ту довгождану хлібину. Народна мудрість виявляє себе у що більш конкретних щодо сьогочасних проблем формах. Якби не траса, села б уже не було; субота, неділя — усі на трасі, щось продають. Траса, відділена від села в’юнкою й замуленою
річечкою, гугонить день і ніч. Подорожуючі в авто зупиняються, щоб купити дешеві продукти; не дивина й лотки побіля осель на трасі: кава, чай, мінералка. У часі виборчої кампанії не дивина й часті урядові кортежі. Аборигени проводжають їх іронічно-байдужими поглядами: вони знають, що обіцянки дати дешеву солярку, виплатити зарплати й пенсії (тут уже чотири роки люди без зарплат), серйозні лише до тієї пори, доки той, хто їх роздає, не потрапить до парламенту чи керівного крісла. Новітня історія постає на повен зріст і грізно ошкірюється на дух давнини — космічні війни в українському варіанті. Хочеться оселитися тут назавжди й додивитися цей апокаліпсис до кінця.
Тут не провінція, не край ночі, не резервація, — тут центр Всесвіту. Від колишнього села Юрківки лишилося всього три хати. На одній із них дбайливий син—бізнесмен місцевої старожилки встановив супутникову антену. Відтепер стара жінка має змогу дивитися дев’яносто шість каналів.
№185 29.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
