Перейти до основного вмісту

Дидактика потенційної жертви

05 серпня, 00:00
До цієї репліки мене спонукала недавня колонка Михайла Бриниха «Вокальне паплюження класиків» («День», 7 липня), хоча розмова про українську літературну критику назріла вже давно. Ще недавно вона здавалася явищем геть гіпотетичним. На щастя, останнім часом ситуація змінюється на краще: з'явилися люди, які вважають за свій обов'язок реагувати на кожну нову книжку, журнал чи просто яскраву публікацію та володіють достатнім для цього понятійним апаратом і ерудицією. До таких людей, безперечно, належить і Михайло Бриних. Здається, лише Ігор Бондар-Терещенко може позмагатися з ним у плодовитості. А втім, кілька років стежачи за публікаціями непосидючого зоїла, я не подибав в нього жодного (!) позитивного матеріалу — суцільний всеперемагаючий пафос негації. Звісно, кожен має право на своє бачення ситуації, але насторожує інше — найчастіше тверезий аналіз підмінюється в статтях Бриниха (як і Бондара-Терещенка, до речі) глузливим запереченням, дуже схожим чомусь за стилістикою на полемічні екзерсиси славнозвісної Наталі Вітренко. Не знаю, чи є у критиків якийсь професійний кодекс честі, але іноді вони порушують елементарні правила людської етики. І це, правду кажучи, дратує — бо в такому разі взагалі зникає сенс будь-яких довколалітературних ігор. Звичайно, різким тоном статей, мабуть, легше привернути увагу читача, виробивши імідж такого собі «крутого хлопця», та, коли втрачається почуття міри, «крутизна» видається сумнівною, і не рятують вже ані безперечна компетентність, ані очевидна професійність.

Щодо згаданої глузливої репліки М. Бриниха про музичний проект «Вогні великого міста», то, насамперед, я вважаю принаймні некоректним в такому тоні писати про Юрія Покальчука, який зробив, як на мене, для української культури більше, ніж усі критики разом узяті. Можна по-різному ставитися до його творчості та діяльності як президента Асоціації українських письменників, але незаперечними залишаються масштаб особистості, несамовита працездатність і різнобічність обдарування. Як на мене, і «Вогні великого міста» цікаві передовсім тим, що в Україні це, здається, перша спроба поєднати музику із найяскравішими зразками світової поезії, поданої, зауважу, в дуже доброму перекладі. І йдеться, звичайно ж, зовсім не про популяризацію цієї поезії, як вважає критик. Бо «Вогні великого міста» — самоцінний і цілісний синтез слова і звуку, фонетики й тембру, ритму й мелодики, а ще, даруйте на слові, форми і змісту. Звичайно, як і будь-яка нинішня мистецька продукція, «Вогні...» хибують на так званий «постмодернізм», бо навіть неуважний слухач, безперечно, почує тут і Сечмо, і Майлза Девіса, і часом навіть King Crеаmson, але, попри все, в кращих речах відчувається справжня чуттєвість і непідробний драйв. Найціннішими в цьому проекті є, на мою думку, експериментальність і альтернативність. Якщо не рахувати магнітоальбому Віктора Неборака «Страхітливі потвори», записаного за кілька років до цього на варшавській студії «Кока», то це, наскільки мені відомо, — єдиний в Україні такий проект.

І все ж повернуся до основної теми. Мабуть, бунтівна незадоволеність нинішньої молодої критики має свої причини. Цілком імовірно, на неї накладає відбиток загальна традиція агресивного міжлюдського комунікування в нашій любій державі, але, погодьмося, що ані вуличні діалоги, ані парламентські дискусії не повинні бути моделлю для спілкування між літераторами. В цілому, звичайно ж, доводиться радіти, що критика взагалі існує, а її вередливість і невихованість списувати на малечий вік. В кожному разі, можна сподіватися, що з часом вона подорослішає, порозумнішає і, може, навіть навчиться правил доброго тону.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати