ЩОДЕННИК

— Тут буде Стихія Виходу... але потрапити до неї неможливо. Вхід туди перегороджено гойданням маятника і сліпучим світлом...

Висота Пам’ятника Часу «у холці» сягатиме 30 метрів.

Всі одразу запитують, скільки це коштуватиме і хто дасть гроші. О, обивательські душі!

— Це мене не цікавить, — відповідає поет. — Мої функції обмежуються художньою стороною завдання...

До речі, чутки про те, що задля створення свого попереднього «виробу» — літературно-художнього часопису — поет продав трикімнатну квартиру у центрі міста, трохи перебільшені: квартира була однокімнатна.

— Скажіть, шановний, — не відчіпляються від поета обивательські душі, — невже у наш скрутний час не можна витратити гроші на щось більш насущне? Наприклад, побудувати дитячий притулок. Скільки зараз безпритульних дітей!

— Добре, — відповідає поет стомлено, — побудуємо дитячий притулок... І якось діти вийдуть на вулицю. І побачать через дорогу — ще один притулок. А так вони будуть йти вулицею, глянуть — Пам’ятник Часу...

Всі замовкають, мимоволі піддавшись чарівності цього бачення. Йдуть безпритульні діти, бачать — Пам’ятник Часу... За ними, похнюпивши голову, бредуть безробітні, крокують жебраки з простягнутою рукою, виступають бомжі з торбами за плечами... І бачать — Пам’ятник Часу... А на них з тридцятиметрової висоти поглядають відвідувачі Пам’ятника.

Та це й не може бути завданням поета — дати всім квартири, гроші, роботу. Зрештою, у нього була тільки одна квартира (та й та — однокімнатна). А потрапити до Стихії Виходу однаково неможливо для всіх...