Козацька святиня відроджується

Сьогодні Лебедин — звичайне затишне слобожанське містечко, з сучасною забудовою центральної частини і справжнім раєм на його околицях. Одноповерхові будиночки поринають у зелену розкіш садків і квітів. Милують око і густий сосновий бір, що впритул наблизився до міста, і небесна гладінь чудового озера, що також поруч із ним. У давнину на цьому просторому плесі селилося чимало гордих білосніжних лебедів, тому й поселення називалося Лебедине. Проходиш вулицями міста і важко повірити, що колись цей чудовий куточок української землі царські сатрапи перетворили на справжнє пекло. Тут чинилися такі кари над людьми, які жахали уяву...

20 листопада 1709 року Петро разом із Меншиковим і новим гетьманом прибувають до Лебедина, куди переводиться штаб-квартира російської армії. На Лебединщину стягуються численні царські війська. Зі слобожанських полків звозиться зброя, фураж, продовольство. Російські військові загони, роз’їжджаючи Гетьманщиною і користуючись жорстоким правом війни, грабують і спустошують усе, що трапляється на їхній дорозі. В Глухові, Охтирці, Ромнах влаштовуються термінові судилища над козаками, запідозреними в зраді лише тому, що вони не прибули на збори для обрання нового гетьмана. Край заполонили кров, сльози і стогін народу. Про це згодом із болем скаже Тарас Шевченко. Адже відомо, що великий поет з глибокою шаною ставився до І. Мазепи, як і до інших історичних діячів, які намагалися звільнити Україну з московської неволі. Так, в поемі «Великий льох» чорна ворона — символ темних ворожих сил — єхидно радіє, що вона « Батурин спалила, Силу в Ромни загатила тільки старшинами козацькими.»

Йшло справжнє полювання на всіх, хто був запідозрений у зв’язках із опальним гетьманом Мазепою. Край заполонили кров, сльози і стогін України. Цілий місяць — з 25 листопада по 26 грудня 1708 року — в сотенному містечку Сумського слобідського козацького полку в Лебедині перебувала на постої Похідна посольська канцелярія ( ставка, штаб царя Петра І). Сюди на допити привозили десятки й сотні старшин і козаків, запідозрених у зв’язках із Мазепою чи мазепинцями. Везли до Лебедина й тих, хто вступав хоч у якісь стосунки з шведами ( возив шведам провіант, показував дорогу, тощо). Тягнули на допит до канцелярії за будь-яке гостре слівце, іноді напідпитку сказане...

На допитах слідчі прагнули виявити всіх, хто виконував якесь доручення урядовців Мазепи або неприхильно ставився до царських людей. Цікавилися настроями українського люду на занятих шведами територіях. Що чекало підслідчого? Згідно з царськими маніфестами, кожний, хто вступав у будь-які стосунки зі шведами, хто ставився до них прихильно або лише нейтрально, був уже царським ворогом, мазепинцем. Керував дізнанням, слідством і судом над справжніми та уявними прихильниками гетьмана І. Мазепи оберт-кат Петра І князь О.Меншиков.

Особливо лютує Меншиков у Лебедині, що перетворився на страшну царську катівню. Сюди привозили приречених на страту. На майдані біля церкви Преображення день і ніч тривали розправи над старшиною й козаками. Люди гинули від катувань, які застосовували царські сатрапи. Провину козаків встановлювали за допомогою так званих препохвальних тортур-догмату, які й донині відомі з приповідки «Батіг — не янгол, душі не вийме, а правду скаже». Для Меншикова звичайним ремеслом було колесувати, четвертувати і на палю саджати. А найлегше, що йому вважалося за іграшку, — вішати й голови стинати. Катування чинили згідно з інструкцією Соборного Ізложення: канчуками, батогами, розпеченим залізом, «веденим із тихістю і повільністю по тілах людських». Той, хто проходив перше випробування, переходив до іншого, а хто їх не витримував, того вважали за винного і карали «на горло», четвертували чи натинали на палю.

Разом із терором проти тих, хто вже відпав від царя, цілий дощ милостей і нагород посипався на голову тих, хто відразу виявив свою лояльність. Та козацька старшина, яка прибула за першими царськими наказами до Глухова на вибори нового гетьмана, щедрою рукою була обдарована грамотами на земельні маєтки: за кілька днів було спечено десятки й сотні багатих поміщиків. Навіть автор хвалебних од, новгород-сіверський піп Збруцький, який ще недавно писав оди на честь Мазепи, а тепер поспішив скласти вірші, де засуджував Мазепу як «зрадника», дістав у дарунок від царя ціле село. Всі маєтності мазепинців були визнані конфіскованими й роздавалися тим, хто появою в ставці царя заявив свою вірність. Нагороджувалися й такі, хто зробив донос на когось, що той — таємний або явний прихильник Мазепи. Це довело до справжньої оргії доносів: виявлялося усе, що було найгіршого в українському суспільстві. Зрадники намагалися скористатися нагодою, щоб збагатитись або зробити службову кар’єру. Серед українського громадянства були посіяні зерна страшної деморалізації, яка довгі десятки років потому давалася взнаки. Не тільки українці, які в слушний момент зуміли засвідчити свою «вірність», отримували царські подарунки з запасу конфіскованих маєтків. Так, московські генерали й міністри: Меншиков, Головкін, Долгоруков, Шафіров, Шереметєв — усі ці відомі співробітники царя Петра — поробились українськими поміщиками, діставши великі земельні латифундії.

Наймасовіша страта «гетьманців», що не поділяли проросійські погляди, відбулася в центрі міста Лебедин, на майдані коло церкви Преображення Господнього. Страчених козаків поховали за межами міста поблизу нинішнього Мироносицького кладовища. Петро І на місці поховань заборонив ставити хрести та наказав вивозити туди дохлу худобу. Пізніше місце поховання страчених козаків назвали «Могилою гетьманців», а лебединські козаки насипали в пам’ять полеглих побратимів високий курган понад 20 метрів завдовжки та 4 завширшки. 250 років козацьку могилу доглядали лебединці, правили тут панахиди, саджали квіти. У дореволюційний час на могилі стояв хрест.

Могила проіснувала до середини 50-х років ХХ століття і була знищена, коли на околиці міста з’явилася нова вулиця — Погранична. Нащадки страчених козаків розгребли могилу на висипку фундаментів для своїх хат. У час новітнього українського національного відродження сумське козацтво, просвітяни і місцеві краєзнавці відшукали місце колишньої «Могили гетьманців» і насипали могилу вдруге, поставили на ній березовий хрест із відповідним меморіальним написом. 14 серпня 1993 року священики Сум і Лебедина освятили могилу та відслужили панахиду по померлих захисниках державності й волі України.

Нині щороку в День українського козацтва 14 жовтня тут відбуваються мітинги громадськості міста, а священики Української православної церкви Київського патріархату проводять служіння панахиди. Улітку 2003 року, в День Незалежності України, на козацькій могилі березовий хрест було замінено на дубовий. На верхній перекладині триметрового хреста вирізьблений меморіальний напис: «1708 — (Тризуб) —2003», а на місці перехрещеної нижньої перекладини прикріплена дошка з написом: « Українським козакам, що полягли за волю України. Від нащадків.» Від підніжжя пагорба до хреста ведуть залізобетонні маршові сходи. Та майже три століття над лебединською козацькою могилою нависало чорне тавро зрадництва. Сьогодні ж, у добу відродження незалежної держави, воно нарешті зникає. Відновлена могила гетьманців бентежить пам’ять сучасників, збуджує цікавість до історичної правди, плекає почуття синівської поваги й любові до тих, хто допоміг нам на важкому шляху до волі.