У пошуках екзотики чи притулку?

Щойно Тетяну бачили у центрі Ростані і пішла вона, як сказали у місцевому магазині, додому. Та закриті... зсередини двері змушували подумати про що завгодно. Не дуже довга вулиця Ставкова вражала кількістю хат-пусток. Вона й починалася з хати-руїни... На своїх покупців чекали пустки і зліва, і навпроти дому, у якому вже другий рік мешкає колишня львівська пані. Хоча бліда жінка у незвичному для цих країв комбінезоні, котра, врешті, похапливо відкинула клямку на дверях, нічим не нагадувала елегантних «львівшських» (як неповторно кажуть у древньому місті Лева) пань. Тісні сіни, де в куточку на шматині скоцюрбилося собача, худюще котеня, у якого аж шерсть повилазила... І холодна кухня, де піч і плита займають третину приміщення.

Чомусь Тетяна візиту невідомих людей не здивувалася. Впустила апатично, без зайвого інтересу — не так, як у власну хату. Провела у другу кімнату, де все осталося, як при колишніх господарях. Шафа з 60-х років минулого століття і три звідти ж родом великі ліжка: колись кожна ростанська хата випускала у світ щонайменше по троє дітей. Та старі господарі цього дому відійшли у світ, де ні журби, ні печалі, а діти давно подалися на Білорусь.

До того, що у Ростані все більшатиме хат-пусток, тут вже починають звикати. Відколи між Волинською і Брестською областями проліг державний україно-білоруський кордон, Ростань впевнено перетворюється у справжню глухомань. Суворі «погранци» завертають людей без посвідок особи навіть із прикордонного лісу, у якому селяни пробують розжитися для продажу ягодами і грибами. Був випадок, що хлопця-новобранця, який за звичкою перед службою пішов на одне з ближніх місцевих озер, що дуже близько до кордону, затримав наряд у зелених кашкетах. Його протримали «де треба» аж чотири доби, а тим часом майбутнього вояку чекали на черговій комісії у військкоматі. І може так трапитися, що й служити йому випаде теж на кордоні, тільки в іншому місці, і ловити таких же, як сам, порушників... Якщо споконвіку навпростець до Білорусі ростанцям та мешканцям навколишніх волинських сіл було кілька кілометрів, то нині діти до батьків мусять добиратися навкруги, через пост, за 40 кілометрів. Як громадяни іншої держави колишні ростанці мають проблеми і з успадкуванням батьківських земельних паїв. Втім тут нема і традиції, щоб пустуючу хату купував хтось з місцевого люду. Нема просто кому. Тож синові господарів хати на вулиці Ставковій, котрому, як кажуть, і був заповіданий батьківський дім, ще дуже пощастило, що його взагалі купили!

У хаті прибрано, чисто і дуже холодно. Пані Тетяна каже, що хоча їй краще, коли холодніше, тепла не любить і не переносить, проте «саме збиралася протопити». Біля плити ж не лежить ні дровини. Не пахне у домі і звареною їжею. Це пояснює тим, що самій (син поїхав у Львів) просто не хочеться варити їсти... Нема ні в домі, ні на подвір’ї того передсвяткового рейваху, яким напередодні Великодня переймаються господині. Здається, що їй глибоко фіолетово: заходить свято чи продовжуються будні. Під Львовом, каже пані Тетяна, у неї ще залишилася тітка, в якої і мешкає син, виїжджаючи на заробітки. Довго мнеться, затримуючи відповідь на запитання, де саме жила у місті. Каже, що вікна квартири виходили просто на пожвавлену магістраль, і машини та трамваї просто дістали. Працювала в «особливому конструкторському бюро на космос», отримувала дуже гарну зарплату, мала відрядження по всьому Радянському Союзу, побувала аж у Южно-Сахалінську. З дитинства багато років танцювала у різних ансамблях, бувала, каже, кілька разів на гастролях й у Луцьку.

— А зараз жити нецікаво, життя одноманітне!

З отриманням Україною незалежності не вписалася у нову економічну політику; бюро, де працювала, закрили. Жила з батьками, які вже померли, з чоловіком розлучилася, коли синові було лише 8 місяців. А ще, мовляв, захворіла (відрізали пальці на ногах), то лікарі й порадили змінити клімат на чисту територію. У Ростань 49-річна Тетяна Львівна Чиж потрапила випадково. Тут придбали хатину під дачу знайомі, дуже нахвалювали чисте повітря, переповнені ягодами та грибами ліси.

— У мене за хатою такі вишні ростуть! Головне, що можеш не боятися і класти у рот, не миючи. Батьківську квартиру у Львові вона продала, а цю хатину у волинській глухомані придбала за тисячу доларів. День початку нового життя пам’ятає детально: 26 грудня 2005 року. Може вже цієї весни спробує посадити на городі буряків, моркви, зелені... Треба лагодити й хлівчик. Чула, що можна заробити на збиранні лохин, які приватна фірма вирощує за селом. Раніше, мовляв, жила з пенсії по інвалідності, та нині її не отримує: дім на себе ще не переоформила, зі Львова виписалася, а у Ростані не зареєструвалася. Виручає швейна машинка, на якій шиє бабусям камізельки, та сусідка Катя, яка часом приносить молоко.

Втомлені смогом і шумом мешканці мегаполісів давно знають дорогу у тихі волинські села. Особливо жвавими у відкритті нових адрес є львів’яни, або, як їх тут називають, львівці. Вони наче мають особливий нюх! Пам’ятаю, років більше ніж десять тому була у відрядженні в сусідньому з Ростанню селі Кам’янка. З вікна хати виднівся ліс, а в ньому ходили з торбами люди.

— Львівці до нас по гриби приїхали! За ними не встигнеш, всі підберуть, — констатувала господиня хати, місцева медичка.

Саме львівці (доки лучани клапають вухами) купують хати- пустки у волинських мальовничих селах під дачі. Першими це явище пережили села, біля яких, крім лісу, є гарні водойми (а озер і ставків на Волині, слава Богу, вистачає). В Острів’ї немало хат придбали господарі зі Львова, Тернополя та екологічно неблагополучного Нововолинська, і, як каже піщанський сільський голова Микола Миколайович Турич, так їх відремонтували, такі мають тепер обійстя, що й місцевим слинка капає... Тоді, коли у Ростані хати віддавали за доларів триста, у сусідньому Пулемці з його унікальним озером такі ж споруди вже йшли по дві тисячі «вічнозелених». Пулемець, якому до Білорусі ще ближче, ніж Ростані, переживає не занепад, а відродження. Львівці почали купувати тут хати під дачі ще років 10 тому. З 298 будинків 62 вже належать «дачникам» з міста Лева, і нині така звичайна поліська хата йде не менш ніж за 4 тисячі доларів! Проте жодного лучанина ще не спокусила можливість придбати обійстя у селі, де повітря для хиленьких міських легень може видатися райським нектаром.

Більше того, саме львівська фірма готується споруджувати на березі Пулемецького озера і санаторій. Люди на сході дали своє добро на виділення землі, бо львівський бізнесмен обіцяє робочі місця не лише у майбутньому центрі відпочинку, а й бере в оренду занедбані колгоспні приміщення, в яких начебто має розвивати виробництво. Молодь, розказує пулемецький сільський голова Ганна Олександрівна Сукач, вже не залишає село, щороку збільшується кількість народжень.

— Маємо для продажу ще одну добру хату, купуйте! — пропонує мені.

Якщо у Пулемці львівська експансія здійснюється (за словами голови) за рахунок «простого, не дуже багатого, але порядного люду», то у Ростані картина все ж таки трохи інша. Тут почали купувати пустки під постійне житло. І ростанці таки мають підстави думати, що далеко не всі переселенці кидають якір життя у їхньому неперспективному селі з доброї волі...

— Спочатку пані Тетяна була у нас як «істинний арієць», — жартує ростанський сільський голова Юлія Расевич. — Нічого компрометуючого не спостерігалося. Але таки зауважили, що і самогонку купує, і буває у компаніях, які полюбляють випити. Син її віднедавна перебуває під наглядом органів, бо має порушену проти нього кримінальну справу. Мама каже, що його підставили... Не відмовляється, що випиває, але «тихенько, аби ні в що не влізти». Я питала її, чому змінила Львів на таку екзотику, як Ростань? У нас же від Дня Перемоги почнуться такі комарі й мошка, що за місяць добре перцю дадуть! Не кажу, що Ростань погана, бо сама тут живу, але наші люди давно шукають, де краще: на Білорусі. І будуть сидіти, доки розживуться, на воді з хлібом, проте Брестську область на Волинську не поміняють. Білорусь добре почистила північні волинські села: люди масово виїхали на великі тваринницькі комплекси у Мотикали і Біловежськ, де відразу давали котедж з усіма вигодами, а робота була позмінна. З тих часів у нас і будувати перестали. Останній раз місце під будівництво у Ростані брали, щоб не збрехати вам, років не менш як вісім тому. Торік народилося семеро, а померло аж 26. У цьому році народилося одне немовля, а померло вже п’ятеро...

Сподіватися, що переселенці «обустроять» Волинь, марно. Дачники — люди приїжджі, далі свого паркана життя у селі та його доля їх мало цікавлять. Зате з тією категорією, котра переселяється на постійно, Ростань ще може мати проблеми. Та ж пані Тетяна чомусь замовчує, де поділа гроші, виручені за львівську квартиру: вже ж вона не коштувала тисячу доларів, яку заплатила за стару сільську хату. Ще одні переселенці придбали малесеньку стару хатину на околиці села. Господиня вже скопала землю, посадила полуниці, насіяла кропу й квітів. Каже, що все життя мріяла жити біля лісу (тут він за подвір’ям), проте про причини переїзду говорить неохоче. Де жили у Львові? То одну мали квартиру, то іншу, потім взагалі у батьків чоловіка, корінного львів’янина, жили... Людині у душу не залізеш, а жити вона має право скрізь, де бажає, бо «це ж наші, українці», каже Юлія Расевич. Водночас ростанський сільський голова визнає, що в майбутньому нові члени громади можуть завдати нового головного болю для влади: хто ж їх, стареньких і бідних, буде доглядати?..