Блудний син
У Києві 104 роки тому народився майбутній легендарний танцівник та відомий балетмейстер Серж Лифар.
Його ім’я повернулося на Батьківщину вже після смерті майстра хореографії. Нині залишилося дуже мало людей, які не просто бачили, а особисто знали Сергія Михайловича. Один iз них — відомий французький кінорежисер Домінік Делуш, який зняв фільм «Серж Лифар Мусагет». На жаль, документальних кадрів, як танцював Лифар, майже не збереглося. Є лише небагато записів, що відобразили його роботу як хореографа та репетитора. Наприклад, Делуш побудував свою стрічку як своєрідну мозаїку спогадів зірок — Іветти Шовіре, Ніни Вирубової та Сиріла Атанасова, які дбайливо передали його хореографію, стиль, манеру виконання молодим артистам. І завдяки цим кадрам перед глядачами виникає образ витонченого майстра танцю (фрагменти фільму демонструвалися у Києві на ювілейному вечорі в Національній опері України). Нещодавно, перебуваючи у відрядженні в Парижі, мені вдалося поспілкуватися із Домініком Делушем, щоб з перших вуст дізнатися більше про нашого знаменитого земляка.
— Я уперше побачив Лифаря ще в дитинстві, — розповів «Дню» Делуш. — Батьки повели до Паризької опери, я був приголомшений, як фантастично танцювали артисти його трупи. (Понад 30 років Лифар очолював балетну трупу Гранд-Опера, поставив як хореограф більше ніж 200 балетів. — Т. П. ) Лифаря називали королем Паризької опери, його дуже любили і як танцівника, і, пізніше, як хореографа. Можна сказати, що балет я полюбив тому, що бачив кращих серед кращих майстрів танцю. А коли став дорослим, то захотів зняти фільм про балет. Перша стрічка була короткометражною. Вона називалася «Спектр танцю», у ній Серж Лифар погодився зніматися абсолютно незнаючи мене, як кінематографіста, до того ж і дебютанта. При чому він відмовився взагалі від гонорару. Я дуже вдячний, що майстер був таким прихильним до мене. Повинен зізнатися, що моє захоплення Лифарем тільки збільшилося, коли ми стали бачитися частіше у процесі зйомок. Це був період, коли Серж вже закінчував свою кар’єру хореографа Гранд- Опера. На репетиціях я не був присутній, але бачив, як він репетирував партію Жизель з однойменного балету Адана з прекрасною російською танцівницею Ніною Вирубовою, тогочасною зіркою Гранд-Опера. Мені запам’яталося, як Серж допомагав балерині передати мовою танцю складну сцену божевілля Жизель, та, забігаючи наперед, скажу, що цей спектакль став одним із кращих завдяки Ніні. Того часу Вирубову можна було назвати Музою Лифаря. Вона надихала його, і він багато балетів ставив спеціально для неї... (До речі, Ніна Вирубова померла нещодавно в Парижі у віці 86 років. Слава прийшла до Вирубової у 1945 році, коли її представив публіці балетмейстер Ролан Петі, який працював тоді в трупі «Балету Єлисейських полів». — Т.П. )
Серж Лифар був людиною незвичайною, яскравою, феєричною, доброю, привітною, інтелігентною, галантною... А ще й чудовим оповідачем, фантазером, любив імпровізувати. Запам’яталася мені прекрасна лифаревська хореографія «Орфей» на музику Глюка. Я як піаніст акомпанував, заздалегідь показавши ті ліміти поля, в якому Серж міг знаходитися у межах камери, і це було знято на плівку. На честь Опери-Граньє (Граньє — архітектор-творець будівлі Гранд-Опера) Лифар поставив балет, який знімався на площі перед будівлею театру. Проектори було встановлено на сусідніх будівлях, що давало можливість показати об’ємну картину. Дійство вийшло видовищним, у стилі Наполеона III, відображаючи епоху архітектури палацу Граньє...
ВІД «НЕПЕРСПЕКТИВНОГО» ДО ЗІРКИ БАЛЕТУ
Багато хто з критиків намагався розгадати феномен Сержа Лифаря. Те, що він став танцівником, при чому екстра майстром, можна назвати неймовірним зигзагом долі. Адже вчитися танцювати він почав пізно (в 14 років). У своїх спогадах Лифар писав: одного разу побачивши у Києві урок класичного танцю, він відчув, що балет — його покликання. Хоч педагог Броніслава Ніжинська, сестра легендарного танцівника Вацлава Ніжинського, спочатку дала Сержу жахливу характеристику, вважаючи його «неперспективним», але наполегливі репетиції, тренінг, фантастична закоханість у балет дали свої прекрасні сходи. Незважаючи на розпал Громадянської війни, 18-річний Лифар практично без грошей добрався до Парижа. Там він знайшов антрепренера «Російських сезонів» Сергія Павловича Дягілєва й, виявляючи наполегливість, зумів довести, що може бути корисним у його трупі. Невдовзі обдарованого молодика, який майже не мав професійної підготовки, помітили, а завдяки наполегливій роботі над технікою та виразністю танцю, Серж Лифар став зіркою «Російського балету». Те, що Серж надалі став тонким знавцем музики, живопису, літератури, володів прекрасним смаком — багато у чому заслуга саме С. П. Дягілєва (його коханого та наставника).
Етапним у творчому житті артиста став 1929 рік. Саме тоді виявився талант Лифаря-хореографа, але цей же рік забрав його друга й наставника — Сергій Дягілєв помер у нього на руках. У 24 роки Серж Лифар став перед дилемою: хто продовжить справу Дягілєва? Цю важку місію йому довелося взяти на себе: Серж очолив балет Паризької опери, сумістивши три функції: головного балетмейстера, хореографа та ведучого танцівника. Це був відчайдушний крок. Адже Лифарю довелося відроджувати французький балет, який у XVIII— XIX ст. був законодавцем моди; французькі педагоги та хореографи перенесли балет до Росії, а розквіт Імператорського балету був пов’язаний з ім’ям легендарного Маріуса Петіпа. Але молодість та сміливість, як кажуть, може гори зрушити, і Серж, об’єднавши молодих ентузіастів, проводячи по вісім годин за репетиціями, зумів створити талановиту трупу. Дуже популярними серед публіки стали «Балетні середи». Захоплено глядачі прийняли його балет «Прометей», поставлений на музику Бетховена. Зірками («етуаль») були Ольга Спесивцева та сам Лифар. В своїй трупі Сергій Михайлович став проводити тренінги, передаючи секрети майстерності, навчаючи дуетним танцям, домагаючись, щоб балет ніс думку, а не тільки розважав публіку. Він вніс у виконавську манеру артистів ліризм та виразність танцю; підняв роль танцівника (коли мужність поєднувалася із витонченістю). Лифаревські майстер-класи дали прекрасний результат — на сцені з’явилися такі чудові балерини, як Іветт Шовіре, Ніна Вирубова, Лісетт Дарсонваль і такі танцівники, як Юлій Алгаров, Олександр Калюжний, Ролан Петі та інші.
«ПОЕТ РУХУ»
Із спогадів сучасників, Лифар був дуже красивим чоловіком. Як танцівник, він захоплював музичністю, елевацією, досконалістю й натхненністю, запалюючи енергетикою та артистизмом. Як хореограф, умів виявити максимум можливостей кожного артиста. Його обожнювали колеги та публіка. Наприклад, Поль Валері назвав Лифаря «поетом руху». Однією з вершин творчості майстра став балет «Ікар» (1935 р.). Критики зазначали, що ця постановка стала «чудовим досягненням у драматичному та пластичному планах, зразком чіткого неокласичного стилю, який вплинув на творчість декількох поколінь артистів та хореографів». Шедеврами Сержа Лифаря стали його балети «Міражі», «Федра», «Сюїта у білому», «Ромео і Джульєтта» та інші. Лифар танцював у власних постановках, втілюючи образи героїчні або поетичні; він був Аполлоном та Олександром Македонським, Давидом та Енеєм, Вакхом та Дон Жуаном. Створюючи свої балети, хореограф використав класичну музику або музику сучасних композиторів — Стравінського, Прокоф’єва, Равеля та інших. Сценографію для лифаревських постановок робили такі знамениті художники, як Пікассо, Бакст, Бенуа, Кокто, Шагал.
— Лифар створив новий напрям у балеті — неокласицизм, — продовжує свою розповідь Д. Делуш. — Завдяки йому академічний танець придбав нові, модернові риси. На мій погляд, хореографію Сержа Лифаря можна назвати продовжувачем традицій Михайла Фокіна. Маючи тонкий смак, сформований завдяки Дягілєву, Лифар зумів підняти свій талант на високий рівень. Серж представляв французький неокласицизм, як Баланчин — американський. Це були два генії хореографії, які вписали яскраві та самобутні сторінки в балет XX сторіччя. І сьогодні балетна спадщина Лифаря прикрашає репертуар Опери-Граньє (а в Національній опері України відновлено його балети «Ромео і Джульєтта», «Сюїта у білому» та «Ранкова серенада». — Т.П. ).
За відродження французького балету Сержу Лифарю було присуджено звання «Кавалер ордену Почесного легіону». Його було обрано членом Інституту Франції («безсмертним» академіком), ректором Університету танцю. До 20-річчя творчості Сергію Михайловичу вручили перший танцювальний «Оскар» — «Золотий балетний черевичок», який нині зберігається у Києві, в Музеї історичних коштовностей України (цю реліквію передала на Батьківщину вдова танцівника, графиня Ліллан Алефельд). Можна сказати, що завдяки кипучій діяльності Сержа Лифаря французи полюбили балет. Він виступав як лектор, написав декілька книжок про балет, заснував Університет танцю, кафедру хореографії в Сорбонні, Міжнародний інститут хореографії. Сергій Михайлович домігся, щоб на будинку, де жив та помер геніальний співак Федір Шаляпін, встановили меморіальну дошку. Він узяв участь у перенесенні праху знаменитого танцівника Вацлава Ніжинського з Лондону на кладовище Монмартра. Проводив вечори пам’яті Сергія Дягілєва. Як талановита та харизматична особистість, він мав армію шанувальників, але й немало було людей, які Лифаря не любили.
Як вважає Домінік Делуш, недруги з’явилися у Сергія Михайловича через його необережне висловлювання з політичних мотивів. Під час Другої світової війни Лифар підписав листа, у якому вітав фашистів, бачачи в них визволителів від «більшовицької чуми» (Серж не прийняв радянську владу та емігрував у Францію). Потрібно пам’ятати, що Лифар був знаковою фігурою, і те, що він не відвернувся від окупантів Парижа, згодом принесло хореографу масу прикрощів. Хоч Лифар не співпрацював із гітлерiвцями, відмовився від особистої зустрічі з фюрером, коли той відвідав палац Гран’є (будівля Паризької опери), відмовив Геббельсу передати портрет Вагнера, написаний Ренуаром. У спогадах Сергій Михайлович писав про той період: «Моя суспільна діяльність головним чином була направлена на порятунок від розгрому німцями, тимчасовими окупантами Франції, Паризької опери — французького національного надбання, музею та бібліотеки шведського магната Rolf de Mare, Російської консерваторії ім. Рахманінова, балетних шкіл, і, нарешті, моєї особистої бібліотеки та колекції»... Але чутка про те, що Лифар був колабораціоністом та співпрацював із гітлерiвцями, призвела до того, що Сергія Михайловича бійці французького Опору засудили до смерті, і хореографу довелося на декілька років переїхати в Монако. «Я думаю, що Лифар помилився, але його політична короткозорість була швидше імпульсом творчої людини, яка не розібралася в ситуації, — вважає Делуш. — Серж не був французом, і як емігрант він мріяв повернутися на свою Батьківщину, до Києва, і думав, що радянський лад буде повалено завдяки нацистам. Він був артистом і жив у своєму світі... Дуже скоро він зрозумів, що поквапився із захопленнями, але його слова багато хто не забув, докоряли, і досить різко, це дуже отруювало життя Лифарю». Тільки після війни Національний французький комітет з питань чистки, ретельно вивчивши питання, повністю (!) спростував усі обвинувачення й офіційно вибачився перед Лифарем. 1947 року Серж повернувся в Париж.
До речі, Шарль де Голль (політик, воєначальник, який очолив французький Опір, а згодом президент Франції) товаришував з хореографом, захоплювався його талантом. А антиподом Сержа Лифаря в балеті був знаменитий танцівник Рудольф Нурієв, який не приховував, що не любить його хореографію, категорично відмовлявся виступати в лифаревських балетах. Нурієв входив до складу людей, які принципово не спілкувалися з Сержем. Отже впливових ворогів та друзів у Лифаря було напевно порівну...
БАГАТІЙ — БІДНЯК
Неймовірно, але факт: така знаменита людина, як Лифар, ніколи не мала свого будинку, а жила в готелі. Крім балету, пристрасним захопленням Сержа було колекціонування, яке він перейняв від Дягілєва, який заповідав Лифарю свою колекцію. До речі, володіючи раритетними скарбами (книжки, картини, матеріали про балет: костюми, декорації, Пушкініана та інші), Серж Лифар не навчився думати про «чорний» день. До грошей він був байдужий, і все, що заробляв, роздавав на добродійність та поповнення своєї колекції, тому, коли пішов зі сцени, то жив бідно. Саме відсутність коштів примусила його продати на аукціонах частину з колекції. Якби не зустріч з Ліллан Алефельд, то, можливо, Сергій Михайлович помер безпритульним. «Вона була багатою дамою і стала доброю феєю для Лифаря, — вважає Д. Делуш. — Їх союз не можна назвати повноцінним шлюбом, це швидше був дружній союз. Серж обожнював Ліллан за красу, молодість. Вона стала для нього провідною зіркою в творчості. Ліллан можна порівняти з Надією фон Мекк (Музою композитора Петра Чайковського). Це були високі почуття, можливі, напевно, тільки у світі мистецтва»...
Сергій Михайлович помер від раку 16 грудня 1986 року в Лозанні (Швейцарія) та був похований на російському кладовищі в Сент-Женев’єв-де-Буа біля Парижа. На його могилі вигравіювано лаконічний напис «Серж Лифар з Києва»...
P.S. Учора на сцені Національної опери України стартував IX Міжнародний фестиваль «Серж Лифар де ля данс», присвячений майстру танцю.
