Нові проблеми нового Близького Сходу
Коли минулого місяця в секторі Газа знову спалахнули воєнні дії, усім здавалося, що стара історія вкотре повторюється. Світ знову став свідком сплеску кривавого і безглуздого насильства між Ізраїлем і ХАМАСом, головними жертвами якого стали вбиті й покалічені безневинні мирні мешканці з обох боків.
Проте цього разу все відбувається не так, як здавалося, оскільки Близький Схід протягом останніх двох років зазнав значних змін. Політичний епіцентр у цьому неспокійному регіоні змістився від конфлікту між Ізраїлем і палестинцями до Перської затоки й боротьби за регіональне панування між Іраном з одного боку барикад і Саудівською Аравією, Туреччиною та Єгиптом — із другого. У боротьбі, яка розгоряється між регіональними шиїтськими та сунітськими державами, старі близькосхідні конфлікти відійшли на другий план.
На сьогодні головне протистояння в цій боротьбі за владу відбувається в громадянській війні в Сирії, в якому, безпосередньо або опосередковано, представлено всіх основних регіональних гравців і яке багато в чому вирішить боротьбу за регіональну гегемонію. Цілком зрозуміло: президент Сирії Башар аль-Асад із його алавітсько/шиїтською опорою не зможе зберегти контроль при сунітській більшості як у країні, так і в регіоні в цілому. Питання полягає лише в тому, коли режим упаде.
Коли це станеться, це буде великою поразкою для Ірану, яка не лише спричинить втрату його основного арабського спільника, а й поставить під загрозу його протеже у Лівані — Хізбаллу. У той же час до влади в Сирії прийде черговий варіант Братів-мусульман, як і скрізь на Близькому Cході під час «арабського пробудження».
Із погляду Ізраїлю, перехід влади до сунітського політичного ісламу в регіоні за останні два роки призведе до двоїстого результату. З одного боку, послаблення і відступ Ірану — на користь стратегічних інтересів Ізраїлю, проте йому тепер доведеться зважати на повсюдне оточення сунітської ісламської влади, що призведе безпосередньо до зміцнення ХАМАСу.
Піднесення Братів-мусульман і їхніх відгалужень відбулося завдяки світському арабському націоналізму й військовим диктатурам, які його підтримували. Тож піднесення Братів-мусульман також де-факто призвело до посилення внутрішньої боротьби за владу в Палестині. З урахуванням нещодавньої війни в секторі Газа палестинський національний рух під проводом ХАМАСу координуватиме свою діяльність із цим регіональним сценарієм. Президент Палестинської автономії Махмуд Аббас і його партія ФАТХ не зможуть запропонувати серйозної опозиції, особливо з урахуванням того, що ХАМАС перервав свої відносини з Іраном рік тому (попри постачання зброї, яке триває).
Такий розвиток подій, найімовірніше, означає кінець перспектив укладення двостороннього договору, оскільки ні Ізраїль, ні ХАМАС, ні Брати-мусульмани в ньому не зацікавлені. ХАМАС і Брати-мусульмани відкидають територіальні компроміси, оскільки для них палестинська держава означає Палестину, яка містить всю територію Ізраїлю.
Це зовсім не свідчить про тактичну позицію або політичну наївність. Навпаки, територіальне питання перетворилося на релігійне і, отже, принципово змінило суть конфлікту.
ХАМАС грає в довгу гру. Поки йому бракує сил для досягнення більш амбітних цілей, його непримиренність у жодному разі не виключає переговорів з Ізраїлем або навіть мирних угод, якщо вони слугуватимуть його довготерміновим цілям. Проте такі угоди створюватимуть лише тривалі чи короткі перемир’я, а не всеосяжне врегулювання, яке покладе край конфліктові.
Нещодавній успіх Аббаса на Генеральній асамблеї Організації Об’єднаних Націй — забезпечення Палестині статусу держави-спостерігача — не змінить основних аспектів цієї тенденції. Сприяння Палестині є тривожною дипломатичною поразкою для Ізраїлю і демонстрацією його міжнародної ізоляції, яка посилюється, проте це не робить можливим укладення двостороннього договору.
Парадоксально, але позиція ХАМАСу вписується в поведінку правих політичних сил Ізраїлю, оскільки вони теж не особливо сподіваються на двосторонню угоду. І ні ізраїльські ліві (яких залишилося не так багато), ні ФАТХ не мають достатніх сил, щоб підтримувати двосторонній варіант розвитку подій. Для Ізраїлю майбутнє у вигляді бінаціональної держави тягне за собою високий ризик у довготривалій перспективі, принаймні доти, поки знову не виникне можливість створення конфедерації між Західним берегом і Йорданією, яку було втрачено 1980 року. Це ще одна можливість.
Справді, після падіння режиму Асада Йорданія може виявитися наступною гарячою точкою кризи, що може пожвавити дискусію про Йорданію як про «справжню» палестинську державу. У такому разі політика ізраїльських поселень на Західному березі дістане нову основу та набуде нового політичного значення. Хоча я й не вважаю варіант об’єднання Західного берега та Йорданії життєздатним, це може бути останнім цвяхом у труні двосторонньої угоди.
Крім Сирії, є ще два питання, які визначатимуть це нове майбутнє Близького Сходу: шлях Єгипту під орудою Братів-мусульман і підсумки протистояння з Іраном через його ядерну програму та регіональну роль.
Єгипетське питання — на порядку денному, більше того, воно вже вилилося на вулиці після ненасильницької спроби президента Мохамеда Морсі провести державний переворот. Морсі ідеально вибрав момент: наступного дня після завоювання міжнародного визнання за його успішні зусилля в посередництві в досягненні перемир’я в секторі Газа він почав лобову атаку на демократію, яка зароджується в Єгипті.
Тепер питання полягає в тому, чи Брати і далі переважатимуть як на вулицях, так і за допомогою нової конституції Єгипту (яку в основному вони й написали). Якщо в них вийде, чи відкличе Захід свою підтримку єгипетської демократії в ім’я «стабільності»? Це було б великою помилкою.
Питання про те, що робити з іранською ядерною програмою, також повернеться з подвоєною силою в січні, після другої інавгурації президента США Барака Обами і загальних виборів у Ізраїлі, і потребуватиме відповідей протягом декількох місяців.
Наступного року новий Близький Схід не обіцяє нічого доброго. Але дещо залишилося незмінним: це все ще Близький Схід, де майже неможливо передбачити, що може чекати за рогом.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини в 1998 — 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.
