Миротворці: є ким пишатися

Трохи більше 20 років тому, а точніше 15 липня 1992 року, коли два літаки з українськими військовими приземлилися в Сараєво, розпочалася історія української миротворчості. Підручників із цієї дисципліни ніхто не писав, тому й поросла вона міфами, за якими годі й побачити справжній стан справ. З’ясувати, що є правда, а що вигадка, ми намагалися в розмові з учасником миротворчої місії в Іраку головою Ради Всеукраїнського об’єднання «Союз учасників миротворчих операцій» полковником Сергієм Грабським.

— Який найбільш розповсюджений міф про миротворців?

— У більшості суспільства склалася така думка, ніби хлопці поїхали на війну підзаробити. Але не треба забувати, що війна — це зустріч із розрухою, з поламаними людськими долями, з трагедіями, зі смертю. Специфіка нашої служби вимагає максимальної концентрації, найменша помилка може мати надзвичайні наслідки, які можуть вплинути як на самого миротворця, так і на його товаришів, на престиж країни, яку він представляє. Щодо грошей, я б не сказав, що українські миротворці отримують достатньо. Наприклад, придбати житло, що є нагальною потребою для більшості сімей, за своє матеріальне відшкодування вони не можуть. Вважають, коли людина повернулася з місії, вона настільки забезпечена, що їй взагалі вже нічого не потрібно. Так сталося, що учасники бойових дій з грудня 2005 року не мають соціального захисту. Їх просто викреслили із закону про захист учасників бойових дій. Вони — ніхто, єдине, чим залишається втішатися, то це запис в особовій справі, за яким місяць миротворчої місії дорівнюється до трьох місяців служби в армії. Суспільство не сприймає миротворців як окрему соціальну групу. Доки він служить, є накази міністра оборони про проходження диспансеризації, госпіталізації, санаторного лікування. Після виходу на пенсію людина залишається сам на сам зі своїми проблемами. На сьогодні контингент наших військовослужбовців за кордоном становить 595 осіб. Якщо додати ще персонал, виходить десь 620—630, і більшість із них служить в Африці. Африка — це край страшних хвороб, серед яких є навіть невідомі науці. Безпосередньо в місіях ми втратили 50 чоловік, а 200 померли, вже коли повернулися з місій. Лише протягом 2010—2011 років у Києві померли десять наших колег. Саме тому ми вирішили створити Всеукраїнське об’єднання «Союз учасників миротворчих операцій», яке буде займатися питаннями соціального захисту, адаптації військовослужбовців, адже нині в юридичній площині навіть поняття «учасник миротворчих операцій» не існує.

— Чому ж так довго часу знадобилося, щоб згуртуватися, адже з 2005 року минуло сім років?

— Спочатку ніхто навіть не зрозумів, що сталося. Просто людина, яка поверталася з місії, раптом ставала нікому не потрібною. Навіть не про пільги мова. А процес створення організації досить тривалий. Не можна казати, що ці роки ми сиділи склавши руки. Законопроект про статус миротворців тричі було відхилено. Але в нас уже новий проект закону. Тут потрібне не тільки наше бажання, а й політична воля. Коли я прочитав, чому відхилили законопроект, мені стало не по собі. Людина повернулася з місії — навіщо їй першочергова госпіталізація, соціальна адаптація? Таке враження, що повернувся не солдат, а заробітчанин. За цей час у різних регіонах України утворилося близько 20 організацій, які об’єднали учасників миротворчих місій нашої держави. Мабуть, зараз просто настав час для створення всеукраїнського об’єднання.

— Які завдання ставить для себе ваше об’єднання?

— Насамперед — соціальна адаптація військовослужбовців. Сьогодні різноманітні програми адаптації існують тільки на папері, ні грошей, ні людей держава на них не виділяє. Варто навести такий приклад. У Києві був Міжрегіональний центр перепідготовки військовослужбовців, звільнених у запас. Мінiстерство освіти його фінансувало. І на якомусь етапі зробили простий реформаторський крок — фінансування припинили, посилаючись на те, що друга вища освіта в Україні є платною. Навчаючись у військових закладах і під час служби у Збройних силах, люди часто отримують професії, не запитані на ринку праці. Такий центр для нас необхідний. Ми маємо конкретні плани, наприклад, сприяти працевлаштуванню звільнених у запас миротворців у міжнародні місії як цивільного персоналу. Звільнені в запас військовослужбовці могли б гідно представляти економічні інтереси України в країнах проведення миротворчих місій, але, на жаль, наша держава зовсім не дбає про це.

— Про економічні інтереси?

— У Ліберії наш вертолітний загін перебуває понад п’ять років, за цей час відбулося більш як десять ротацій. У цій самій країні була китайська автомобільна рота. На сьогодні ми так само маємо наш вертолітний загін, який виконує ті ж самі завдання, і бачимо, що Китай має в концесії автомобільні шляхи, шахти, гевеї, які дають каучук, та інші матеріальні ресурси. Тобто Китай конкретно дбає про свої економічні інтереси, а ми цього не робимо. І це злочин.

— Чому ж тоді наші хлопці їдуть у гарячі точки, адже і гроші вони там отримують невеликі, і Батьківщина до них не прихильна?

— Людина, котра все своє свідоме життя присвятила військовій службі, котра хоче служити, таки знаходить можливості набути військової майстерності, набути потрібного досвіду, щоб потім робити щось корисне для своєї держави. Розумію, це звучить незвично в наш цинічний час, але є такі патріоти. Отже, сьогодні ми маємо найкращі показники в Європі з підготовки військової авіації, при цьому держава нічого майже не витратила. У нас програмою підготовки льотчика передбачено лише 20 годин польотів. У місіях екіпаж проводить у повітрі 300—360 годин на рiк. Щоб набути такого досвіду в Україні, потрібно десять років. Ми маємо першокласних розвідників, зв’язківців. Причому у нас, в Україні, вони працювали на радянському обладнанні, а виконуючи миротворчі місії, вони отримали можливість працювати на сучасних засобах зв’язку. Що наша держава або не може собі дозволити, або просто не має такого бажання. Але саме завдяки миротворцям ми маємо надзвичайно великий військовий потенціал, який ще допомагає нам називатися країною. На жаль, ані суспільство, ані держава не готові сприймати армію як важливий інструмент державотворення. Зверніть увагу на динаміку. 2004 року ми одночасно мали і батальйон в Африці, і вертолітний загін, і спостерігачів, і бригаду в Іраку — загалом майже трьохтисячний контингент, а зараз лише 595 за штатом, 592 за списком. Іде чергове скорочення української армії. Фінансування мізерне, недостатнє, і це не є військовою таємницею. Ми не можемо відповідати за бюджетну політику, але будемо намагатися лобіювати питання фінансування. 500 млн доларів було перераховано ООН до бюджету України як компенсація за участь у миротворчих місіях, звідти Міністерство оборони не отримало майже нічого. І ми зараз будемо виходити із законодавчою ініціативою, аби хоча б 50% цих коштів надійшло до Міністерства оборони на фінансування будівництва житла для військових, де зараз у графі — нуль.

— Це правда, що наші миротворці в Іраку отримували всього по 600—1200 доларів?

— Це було десять років тому, тепер суми більші. Зараз у Ліберії наші хлопці отримують близько трьох тисяч доларів. Для водія, наприклад, який в Іраку 2005 року отримував 600—800 доларів, це були непогані гроші на той час. Хоча соромно казати, що, перебуваючи в Іраку, ми були на почесному другому з кiнця місці щодо рівня зарплати після Монгольської народної республіки.

— А хто встановлює рівень оплати?

— ООН підписує з державою, яка направляє свій контингент, угоду, в якій прописані навіть найменші деталі відшкодування. А держава уже сама встановлює рівень грошової винагороди в іноземній валюті військовослужбовцю, який бере участь у зазначеній миротворчій операції. В інших країнах миротворцям, крім ООН, платить ще й держава, бо вони підтримують її імідж, економічні та політичні інтереси. Інше питання, що вибити щось із нашої держави надзвичайно складно.

— Можливо, наші миротворці намагалися компенсувати невелику винагороду військовими трофеями?

— Військовий трофей — це те, що здобуто під час військової операції. Як правило, ми таких операцій не проводили. Відрізані вуха додому не привозили, як деякі наші попередники. Щодо техніки і майна... Такі «трофеї», скоріш за все, стануть здобутком митниці, коли доведеться повертатись додому. Звичайно, були і «чорні ринки», і проблеми з ліванським батальйоном, коли нібито було виявлено фінансові махінації. Людина, яка їде на заробітки, робить усе, щоб заробити якомога більше, використовує будь-який спосіб, легальний чи нелегальний. Є випадки, не заперечуватиму, корупції, ганебної поведінки наших військовослужбовців. Але кожен такий випадок розслідується і винних карають, тому що кожен — від рядового миротворця до найвищого керівництва — розуміє, наскільки негативно це впливає на міжнародний імідж країни.

— Є такі миротворці, що залишилися в країні проведення місії?

— Ні. Військовослужбовці, які беруть участь у миротворчій операції, як в’їжджали до країни місії, так і поверталися. Можливо, потім, але тільки з власного бажання, вони могли перебратися до країни місії, щоб там працювати. Залишити місію під час виконання обов’язку — дезертирство, воєнний злочин. А в полон ніхто не потрапляв. Ми маємо постійний зв’язок із нашими колегами. Людина в погонах не потрапляла в полон.

— Жінки-миротворці є?

— Звичайно. Зараз служить у командуванні Сухопутних військ Валерія Парада. Це гуру миротворчих місій, вона була в Африці, в Іраку, в Лівані. В Югославії була старшим національним представником місії НАТО. Надія Новосельська, котра активно займається програмами психологічної реабілітації. Ще багато інших.