Таємниця Нетаджі

Минулого тижня в одній із індійських щоденних газет The Times of India з’явився матеріал під заголовком «Документи Нетаджі викрадено з Росії». Текст посилається на слова одного із ченців Місії Рамакрішни в Москві, який стверджує, що урядова індійська комісія Мукерджі, яка досліджувала в російських архівах сліди присутності в СРСР одного з лідерів національно-визвольного руху Індії Субхаса Чандра Боса, зневажила доказами на користь того, що Бос таки був у країні Рад. А самі документи начебто загадковим чином зникли... Історія з присмаком шпигунських пристрастей і, як це бувало в ХХ столітті, позбавлена однозначності, пов’язує засекречені теки індійського уряду з архівами КДБ-ФСБ в Росії. І досі, через 68 років після оголошеної загибелі індійського героя, у ній більше запитань, аніж відповідей. Більше того, загадка з попелу Другої світової несподівано виявляється живим геополітичним нервом. Так само, як, скажімо, справа Валленберга та Катинська трагедія. Уряд Індії відмовляється розсекречувати певні документи, посилаючись на те, що вони можуть негативно позначитися на відносинах з іноземними державами. Тим часом «таємниця Нетаджі» не сходить зі сторінок індійської преси.

18 серпня 1945 року, як стверджує офіційна версія, у тайваньському Тайпеї сталася авіакатастрофа, що забрала життя одного з лідерів антиколоніального руху Індії Субхаса Чандра Боса. Відтоді й упродовж майже семи десятиліть під тиском різних політичних сил та громадськості уряд Індії одну за одною створював комісії для розслідування подробиць. Утім, ані час, ані висновки урядових комісій не виявилися досить переконливими. Багато хто в сучасній Індії схильний вважати, що історія з авіакатастрофою слугувала лише прикриттям для втечі Боса тієї серпневої ночі. І хоч переконливих доказів на підтвердження цієї теорії віднайти не вдалося, вона знаходить відгук у серцях та умах чималої кількості індійців. І це закономірно, адже йдеться про одну з найяскравіших постатей у русі за звільнення країни. Творець Індійської національної армії (INA). Президент Конгресу, чий портрет сьогодні прикрашає індійський парламент. Чоловік із кембриджською освітою та людина, судячи з експозиції калькуттського музею його імені, з винятково добрим смаком і навіть стриманим естетством. Водночас — політик, котрий потискав руки Гітлеру і Сталіну й намагався заручитися їхньою підтримкою. Отже, герой, але — герой контроверсійний. Як, зрештою, й багато хто з тих, котрі в пеклі Другої світової намагалися здобути-вибити-виторгувати незалежність для своїх народів.

РОЗКРИТТЯ «ТАЄМНИЦІ НЕТАДЖІ» — ПИТАННЯ ПРОЗОРОСТІ

Загадці зникнення Нетаджі (мовою бенгалі — «поважний лідер», це слово часто додають до імені С. Ч. Боса в Індії) присвячено чимало книжок. Одна із найсвіжіших — «Найбільше індійське викриття» («India’s Biggest Cover-Up», Нью-Делі, 2012 р.) Ануджа Дхара, індійського журналіста, який уже понад десятиліття досліджує цю тему. З Ануджем ми зустрілися в самому центрі Нью-Делі, біля пишної колоніальної забудови. За словами дослідника, «історія починається саме тут». «Десь у підвалах північного блоку є секретна архівна кімната уряду Індії, яка називається T-Banch, — розповідає він. Ці архіви, запевняє журналіст, містять певні документи, які можуть пролити світло на «таємницю Нетаджі».

Щоправда, не всі в Індії вірять в існування «таємниці Нетаджі». Приміром, екс-посол Індії в Україні пан Від’я Бхушант Соні на запитання, чи вірить він в альтернативні версії щодо долі С. Ч. Боса, реагує з відтінком поблажливості. Каже, що в молоді роки Нетаджі був для нього кумиром, а після оголошеної авіакатастрофи у Тайпеї майбутній дипломат ще тривалий час вірив, що лідер повернеться в Індію. Але згодом висновки урядових комісій, які одна за одною підтверджували теорію авіакатастрофи, переконали пана Соні в тому, що версія втечі Боса не має достатніх підстав, а віра в неї — прерогатива романтиків.

«Якби С. Ч. Бос справді помер 1945 року в оголошеній авіакатастрофі у Тайпеї, це питання також «померло» би протягом наступних декількох років. Немає диму без вогню. Тут щось не так», — каже Анудж, заперечуючи скепсис, що існує в суспільстві. Власне, саме цьому «щось не так» і присвячена його книжка. Вона побудована на документах, фото, усних свідченнях та прискіпливому аналізі діяльності урядових комісій. Результат десятирічної праці — ця книжка виглядає доволі переконливою. Хоч й не дає остаточних відповідей.

«Сьогодні «таємниця Нетаджі» — це переважно питання прозорості, розсекречення таємних файлів, — каже Анудж.

— Чи є, на вашу думку, ймовірність того, що ці записи будуть розсекречені?

— Часи змінилися. Якби ми зустрілися за часів прем’єр-міністра Індіри Ганді, я не зміг би ось так просто з вами тут розмовляти. Демократія в Індії — річ не природна. Її принесли сюди британці. Звісно, Індія — не бездоганна демократія, але все ж таки це демократія. Ймовірність того, що уряд Індії буде змушений розсекретити ці файли — є, і він істотний. Нам потрібна для цього підтримка ЗМІ та політичних партій. Я, зі свого боку, намагаюся пояснити людям, що ці файли належать не уряду, а суспільству. І настане день, коли уряд більше не зможе протистояти тискові громади.

— Можливо, Рауль Ганді (син Раджіва Ганді та Соні Ганді, нинішньої очільниці правлячої партії «Конгресу»; онук Індіри Ганді. — Авт.), якому пророкують прем’єрське крісло з наступного року, зробить це?

— Якщо згаданий вами прогноз справдиться — справа приречена. Боюся, «таємниця Нетаджі» має політичний аспект. Від початку уряди, що їх очолювала партія Конгресу, були вороже налаштовані відносно С. Ч. Боса. Навіть дітям відомо про це, — зазначає журналіст.

Зараз у країні — чергова хвиля інтересу до «таємниці Нетаджі». 23 січня, з нагоди дня народження С. Ч. Боса, у Калькутті відбувся «Марш свічок» — акція вшанування пам’яті Боса та чергова наполеглива вимога оприлюднити архівні файли, до якої цього разу приєдналась і родина Боса.

У ПОШУКАХ ПІДТРИМКИ СТАЛІНА ТА ГІТЛЕРА

«Таємниця Нетаджі» справді має виразний політичний відтінок, адже в ній замішані історія індійського визвольного руху, азійська політика Радянського Союзу та історія родини Неру-Ганді, яка є головним творцем сучасного образу Індії.

Можливо, вирішальну роль у біографії С. Ч. Боса відіграло те, що він був відвертим ідеологічним опонентом Махатми Ганді. Недарма нещодавно видана книжка його внучатого племінника Сугата Боса має назву «Його величність Опонент». Бос не сприймав «пацифістських» методів боротьби, які пропонував Ганді. Він був прихильником застосування військової сили й вважав, що момент послаблення Британської імперії через війну — це шанс для звільнення Індії від колоніального панування, яким не можна нехтувати. Відтак у «Конгресі», який Бос очолював ще з 1937 року, 1939-го стався розкол. Пізніше Бос потрапляє під домашній арешт за свою діяльність. А невдовзі, на початку 1941-го, детально розробивши план, тікає й вирушає на захід. Спершу — до сталінського СРСР, де у військовому сприянні йому відмовили, а далі — до гітлерівської Німеччини, керівництво якої виявилося більш згідливим. Протягом двох років, перебуваючи в іншій країні Осі — Японії, він формує там Індійську Національну Армію, яка веде бойові дії, але зрештою зазнає поразки. Бос змушений рятуватися втечею. Так розпочалася його остання із достеменно відомих і документально підтверджених мандрівок.

Якщо ви детально ознайомитесь із розсекреченими британськими архівами, вам може видатися, що роль С. Ч. Боса у звільненні Індії була навіть більшою, ніж роль Ганді... На час завершення Другої світової війни Вінстон Черчілль не мав наміру звільняти Індію, хоча було чимало британців, які виступали «за» завершення колонізації. То чому британці раптом пішли 1947 року? Адже Рух за визволення Індії, який Ганді розгорнув 1942 року, до кінця 1943-го згас...

У передмові до книжки «Найбільше індійське викриття» Анудж Дхар подає три знімки з архіву Deutsches Bundesarchiv, на яких С. Ч. Бос потискає руку Гітлеру та, посміхаючись, розмовляє з Гіммлером. Ці фото й, власне, сам факт такого спілкування дають привід називати його «опортуністом»... Водночас, критики, судячи з усього, не вважають провокаційним той факт, що Бос намагався домовитися про підтримку також зі Сталіним. Попри те, що нацизм і комунізм визнані братами-близнюками на рівні ОБСЄ (уже не кажучи про оприлюднені факти злочинів радянської системи, які свідчать самі за себе), пропаганда вже не існуючої країни досі залишається сильнішою за мову фактів.

БОС ТА КУЛЬТ ГАНДІ

Але який сенс сьогодні приховувати документи, пов’язані з цією особистістю?

Із книжки Анудж Дхара випливає, що «таємниця Нетаджі», окрім іншого, прямо пов’язана з культом Махатми Ганді. А сучасному індійському істеблішменту, який позиціонує себе як «прямого нащадка» всесвітньо відомого політичного та морального лідера, він гарантує ореол абсолютної історичної правоти. Чи справедливо це? Тут думки розходяться. Приміром, одна з найвідоміших у світі дослідників життя й діяльності М. Ганді оксфордський професор Джудіт М. Браун, виступаючи з публічною лекцією в Нью-Делі восени, на запитання про те, як, на її думку, Ганді оцінив би сучасну Індію, — відповіла: це не та Індія, про яку мріяв Ганді. На думку професора, він вжахнувся б передусім із рівня корумпованості.

«Якщо ви детально ознайомитесь із розсекреченими британськими архівами, вам може видатися, що роль С. Ч. Боса у звільненні Індії була навіть більшою, ніж роль Ганді, — ці слова Ануджа Дхара, як на мене, звучать сенсаційно. — На час завершення Другої світової війни Вінстон Черчілль не мав наміру звільняти Індію, хоча було чимало британців, які виступали «за» завершення колонізації. То чому британці раптом пішли 1947 року? Адже Рух за визволення Індії, який Ганді розгорнув 1942 року, до кінця 1943-го згас. Офіційна точка зору полягає в тому, що Індія здобула свободу лише завдяки Махатмі Ганді. Дітей у школах вчать, що прийшов Ганді — і сотворив диво — Індія стала незалежною. Перепрошую, але це доволі фантазійна інтерпретація історії. Звісно, роль і значення Ганді не доводиться ставити під сумнів, але слід говорити і про те, що було чимало інших людей, про яких незаслужено забуто. С. Ч. Бос — один із них. Починаючи з 1943-го і до 1947 року в Індії не було жодного національно-визвольного руху, який заслуговував би на згадку. Тільки С. Ч. Бос продовжував боротьбу з-поза меж країни. Саме його боротьба відкрила шлях до передачі влади 1947 року. Тому для незліченної кількості індійців, у тому числі для мене, він так само є батьком нації», — наголошує журналіст. До речі, цікаво, що саме Бос першим вжив щодо Ганді вислів «батько нації» — титул, який закріпився за ним історично.

«Якби Бос повернувся до країни, саме він, а не Дж. Неру, став би лідером Індії. Саме тому ті, хто став бенефіціаром передачі влади 1947 року, були вороже налаштовані відносно Боса з політичних причин. Будь ласка, сприйміть мої слова правильно. Я не є людиною, якій притаманні настрої антиістеблішменту. Я підтримую свій уряд. Але я не довіряю йому в тому, що стосується С. Ч. Боса», — пояснює Анудж Дхар.

КРАЇНА АХІМСИ ЧИ МІЛІТАРИЗМУ?

Із біографії Нетаджі постає образ зовсім іншої Індії — держави, що керується не Ахімсою (принцип ненасильства), яку проповідував Ганді, а геополітичним прагматизмом та realpolitic.

«Попри враження, створене для всього світу, Індія не є нацією Махатми Ганді. Індія ніколи не керувалася принципами Ганді. Для Ахімси немає місця в індійській системі координат. І ніколи не було. Якщо ви зайдете до офісу міністра оборони, то побачите фото Махатми Ганді над його чолом. Сидячи під цим портретом, міністр водночас займається імпортом у свою країну найбільшої у світі кількості зброї! У діях уряду я бачу С. Ч. Боса. Що робив він? Він поїхав спочатку до Сталіна, а потім до нацистської Німеччини, а тоді — в Японію. Заради Індії. Що ж іще протягом усіх цих років робив уряд Індії? Фідель Кастро приїздив до нашої країни. Саддам Хуссейн був союзником нашого уряду, так само як Роберт Мугабе. Це те, що тягне за собою національний інтерес. Вони називають дії Боса «опортунізмом», водночас визначаючи змову Індії з бірманською хунтою як «прагматизм», — обурюється журналіст.

Чи був той шлях, який пропонував Бос, оптимальним? В Індії це питання, судячи з усього, залишається дискусійним. Професора, колишнього члена парламенту від партії Конгресу Б. Б. Дутта цитує щоденна газета The Times of India: «Не слід вважати, що наші лідери були відповідальними за зникнення Нетаджі. Є досить відповідних матеріалів у архівах США, Британії та Індії, аби розкрити цю таємницю. Проблема полягає в іншому. Нетаджі протиставив свої погляди принципам Ганді та створив Індійську національну армію. Він очолив Азад Хінд в екзилі («Тимчасовий уряд вільної Індії», заснований 1943 р. у Сінгапурі. — Авт.). У певному впливовому середовищі сформувалася думка, що якби Нетаджі домігся свого, то незалежність Індії була б значно гіршою, ніж британське панування; було відчуття, що Нетаджі мав рацію, а Ганді помилявся. Настав час залишити позаду ці розмови і з’ясувати істину», — наводить видання слова екс-парламентаря.

Анудж Дхар уникає історичних проекцій і не бажає коментувати припущення, що було б, якби Босу, скажімо, вдалося залучити СРСР в якості союзника, й чи усвідомлював він, із ким має справу. Натомість доволі красномовним у цьому сенсі є лист до професора Луї Фішера, написаний на прохання М. Ганді й датований літом 1946 р. Дхар цитує уривок із цього послання у своїй книзі: «Індійська армія (колоніальна, та, якою керували британці. — Авт.) уже не та, якою була під час Першої світової. Крім незадоволення серед офіцерів, у надрах армії працюють революційні групи — і вони проросійські... Якщо Бос повернеться, заручившись підтримкою Росії, ані Ганді, ані Конгрес не зможуть дати ради країні...» Можливо, такі побоювання були небезпідставними, та замість британської Індія могла отримала радянську окупацію...

«РОСІЙСЬКИЙ КУТ»

Утім, повернімось до інтригуючої «таємниці Нетаджі». Багато хто в Індії схильний вважати, що без СРСР у ній не обійшлося. За однією з версій, після свого зникнення С. Ч. Бос потрапив до Сибіру, де зустрів свою смерть у сталінському ГУЛАГу. Хоча Дхар не погоджується з цією версією, він переконаний, що «російський кут» у цій історії таки є, а побоювання індійського уряду зіпсувати відносини з іноземною державою стосуються Росії. Саме тому документи, які можуть пролити світло на «таємницю Нетаджі», не поспішають розсекречувати.

«Чимало людей у цій країні вірять, що після оголошеної авіакатастрофи С. Ч. Бос перебував у СРСР, де був убитий Сталіним на замовлення Неру. Особисто я категорично не погоджуюся з цією теорією. Я маю керуватися доказами. І я бачу непрямі докази того, що С. Ч. Бос був у СРСР. Але я не бачу жодних доказів того, що Сталін його вбив. Більше того, в цьому не було сенсу, оскільки Сталін не любив Неру, — переконаний журналіст.— Утім, як виявиться, що його справді, як кажуть люди, було вбито у СРСР, то це вкрай негативно позначиться на відносинах Індії та Росії.

— Які саме наслідки може мати розкриття «архіву Боса» для Індії та Росії?

— Так само, як у радянський період, Індія продовжує підтримувати з Росією потужні зв’язки у військовій та інших галузях. Гідне подиву те, що тоді як протягом десятиліть ми могли говорити з росіянами на будь-які теми, питання Субхаса ніколи не порушувалося адекватно. Гадаю, урядові Індії відомо про те, що Бос був у СРСР, але можновладці не визнають цього публічно. Для росіян таке визнання може мати наслідки й на інших фронтах. Наприклад, вони можуть зіткнутися з тиском щодо остаточного з’ясування долі Валленберга після його оголошеної смерті в Лубянській в’язниці 1947 року (Рауль Валленберг — шведський дипломат, котрий у роки Другої світової війни врятував десятки тисяч євреїв та, ймовірно, загинув у Лубянській в’язниці, хоч цей факт залишається суперечливим. — Авт.). Я спілкувався з багатьма впливовими людьми, і всі висловлюють припущення, що Бос перебував у Росії. В Індії це щось на кшталт широковідомої таємниці. Але люди у владі не хочуть здіймати галасу щодо такого «простроченого» питання.

Спроба дістатися засекречених російських архівів все ж була. У книжці Дхара цьому присвячено цілий розділ. Але журналіст не вважає ці спроби адекватними. І визнає, що перш ніж бути більш наполегливими, звертаючись до Росії, уряд Індії повинен розсекретити власні архіви.

«І президент, і прем’єр-міністр стверджують, що вони є шанувальниками Боса. Тоді чому б їм не запитати росіян про його долю в ефективний спосіб? У цьому питанні Індія мусить бути такою ж активною, якою була Швеція у справі Рауля Валленберга, а Польща — у справі Катинської бійні», — вважає Дхар.

Щоправда, якщо згадані на початку тексту заяви ченця Місії Рамакрішни в Москві небезпідставні, то шукати в російських архівах, можливо, уже нічого...

Автор «Найбільшого індійського викриття» має власну версію того, як склалася доля Боса. Ця теорія на перший погляд видається доволі фантастичною, але в своїй книзі (котра, до речі, доступна в інтернет-магазині Amazon.com, щоправда, тільки мовою оригіналу — англійською) автор наводить доволі переконливі аргументи на її підтвердження. Дхар визнає, що «залізних» доказів не має, але анонсує, що незабаром, можливо, отримає безапеляційне свідчення істинності своїх здогадок. Тоді, ймовірно, ще одна таємниця минулого століття виявиться розкритою.