Портрет українського інтелектуала, або Чи є йому місце в книжках сучасних письменників
Парадоксальним врешті-решт є те, що українська інтелігенція існує. Вона йде своїм шляхом у публіцистиці, інколи — на телебаченні, суспільних вчинках та громадській полеміці. Та попри це, інтелектуали — в опозиції. Зокрема на книжкових сторінках...
Бути інтелектуалом — невдячна справа. По-перше, тому, що тебе навряд чи зроблять головним героєм роману. Автори загалом оминають фіксувати й аналізувати життя української інтелігенції. Такі історії не надто цікаві? Точніше кажучи, — не модні. Творчі та наукові професії наразі не є мейнстримними, їх повсякчас загороджують піарники, менеджери з реклами, працівники сфери IT та політтехнологи. Нині саме ці люди стають героями сучасних романів.
Анатолій ДНIСТРОВИЙ
«ДРОЗОФІЛА НАД ТОМОМ КАНТА»
Чи не перший рятівник становища, письменник Анатолій Дністровий, видав роман 2010 року. Головний герой «Дрозофіли...» — на подив усім — тридцятирічний викладач філософії Павло. Шкода, що в творі він не постає справді лідером — рятівником та уособленням сили, а звичайною мушкою, дрозофілою, яка не здатна розібратися з власними екзистенційними проблемами. На тлі сірих університетських буднів і корупції герой загубився між двома шибками вікна й, сповідуючи лише броунівський рух, тихенько чекає на закінчення свого існування. Він залишився без коханої, робота не приносить йому задоволення, друзі далекі від щирості. Приречений Павло живе лише спогадами та своєю мошковою самотністю.
Ліна КОСТЕНКО
«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО»
Того ж 2010-го вийшов інший роман, якого очікувала читацька аудиторія роками. Незважаючи на те, що головний герой Ліни Костенко програміст, його характер і притаманне мислення дають підстави зарахувати до інтелігентського прошарку населення. Помітно, що його образ знову уособлює безпорадність і цілковиту депресію. Щоденні новини та побудоване авторкою інформаційне поле давить на героя постійно, не дає йому жити й повноцінно реалізуватися, дружина його цурається, зв’язок із дитиною втрачається. Певною панацеєю всього інформаційного труєння інтелігента Ліна Костенко зображає помаранчеву революцію, уособлення свободи та пробудження опісля багаторічного сну.
Лариса ДЕНИСЕНКО
«КАВОВИЙ ПРИСМАК КОРИЦІ»
Інтелектуали Лариси Денисенко в книжці зі «смачною» назвою видаються геть нестерпними. Таке собі покоління зіпсованих і цинічних розумних людей. Які не знають, як реалізувати свою енергію, витрачають її на пустих знайомих та бездіяльність, а головне — на антилюбов. Музикант Лесь і журналістка Аліса антиподи тільки на перший погляд, насправді вони дуже схожі між собою. Вони не вміють кохати. Батьки Леся із самого малку змушували його займатися музикою, а його брата — малюванням, адже хотіли з них зліпити представників інтелігенції. У результаті обидва досягають успіхів у професії, але шляхетності чи толерантності і них не має, не вкорінено. До героя приходить очевидна свобода через запізніле та шокуюче пізнання свого батька, відмова від любові, яка більше схожа на манію.
Любко ДЕРЕШ
«ГОЛОВА ЯКОВА»
Не менш довгоочікуваний роман, як і у випадку Ліни Костенко, вийшов у світ 2012 року в Любка Дереша. Щоправда, фан-клуб письменника налічує переважно молодь, потенційну інтелігенцію. Головний герой твору — геніальний композитор Яків, який помандрував зі Львова до Києва, від композитора до звукорежисера. «Ховати за щокою музичну освіту, розміром з гору Синай, і привітно усміхатися при цьому — схоже на пекло в дусі Данте». — так коментує головний герой свою роботу в «невеликій, але заможній компанії». Скоріше символічною видається сюжетна лінія про створення Яковом гімну до Євро-2012. У Дереша інтелігент постає двоголовим персонажем, який одночасно пише музику для комп’ютерних ігор та живе щиро органічним і філософським життям. Лицемірність інтелектуала, яку начебто в ньому виховує не він сам, а сучасність та обставини, робить його мовчазним і пасивним споглядачем похмурої дійсності.
