Сонячний день пізнім вечором

Чи доводилося вам помічати, що ще до підняття завіси в глядацькій залі божествує довтілення спектаклю? Воно забарвлює жанровим мотивом, настроює на емоційну тональність сшибки очікуваного і того, що пред’являється в ім’я акту спів-переживання, спів-знання, спів-творчості.

На прем’єру Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки «Любовне безумство» за п’єсою Ж.Ф.Реньяра немов зійшло світло радості. Можливо, просто люстри помили, лампочки вкрутили яскравіші, а може бути епіграф, заявлений в програмці вплинув:

«Что такое любовь?
Вот ответ без прикрас,
Это целая жизнь,
умещенная в час.»

(Рамон де Компоамор)

А, можливо, цьому немає і не повинно бути пояснень, бо саме свідоцтво чогось що не формулюється, чогось піднесеного є знаком абсолютності предмета діалогу глядача і театру.

Можливо, дійсно творчість — це людський інстинкт передачі інформації, якщо написана в 1704 році і поставлена в 2012 році п’єса, беззастережним сприйняттям єднає покоління.

Ситуація простенька, без зовнішніх ознак актуальності.

Старий опікун юної Агати, Альберт вирішує на ній одружитися.

Обопільна пристрасть Агати і її обранця Ераста мобілізує таланти і здібності героїв, їх слуг і антипода.

«Сегодня день твой просветленья,
И на вершине красоты
Живую тайну вдохновенья
Всем существом вещаешь ты.»

(А. Фет )

Бал править любов!

Авантюри, виверти, пастки, божевільні містифікації молодих деколи могли б здаватися жорстокими, навіть аморальними по відношенню до закоханого старого Альберта, якого Борис Вознюк грає зворушливим, турботливим, без злоби, розфокусованим своїм почуттям. Позбавляти його права любити було б приниженням божественного аспекту любові. Якби не обтяжуюча наміри опікуна обставина. Він насмілюється на ув’язнення коханої.

Свобода — ментальна домінанта характеру французів. Не дарма паризька мода завжди на вершині пошуків у цій галузі. Погодьтеся, величезною особистою свободою треба володіти, щоб демонструвати, а потім ще й носити її найсміливіші зразки. Насильство ж над почуттям — просто злочин проти любові.

Але, як казав А. Ейнштейн: «Ми не можемо вирішити проблему, використовуючи ту ж енергію, яка цю проблему породила». І тут, вступає в бій, ні не вступає, а вибухає, без гальм приголомшує, потрясає ігрова природа кохання.

З коридору свідомості виривається божественне і священне Я.

І покоління адреналінових інвалідів, які підсіли на алкоголе-, табако-, наркотико-, компьютеро-, мото-, авіа-, замінники, виявляється викритим висотою справжнього почуття.

Світло відваги палаюче в серці Ераста, якого з безмежною щирістю і невідворотною чарівністю грає Юрій Дяк, стверджує переможність існування в світі свого вищого вибору. Свого вищого вибору людського, — вибору префессіонального, який підтверджується вправністю виконання ролі у виставі.

Агата у виконанні Анни Артеменко торжествує, а не просто демонструє процес індивідуального творіння в блискучих моновиставах, і це визначення не перебільшення по відношенню до розігруваних нею сценам у другому акті.

Слуги — Лізетта Ганни Гринчак і Крістен Андрія Пономаренка, не просто винахідливі, дотепні, вони зворушливі у здатності поміщати себе всередину всього. Всього що відбувається з господарями, з ними самими, з виставою і глядацькою залою.

Часом, підглядаючи за художнім керівником театру і вчителем цих молодих артистів Михайлом Рєзниковичем, який спостерігав за виставою, мені побачилося задоволення від зміцнення в учнях стану Майстра.

Енергетичним магнітом вистави виступає хор. Спочатку в уніформі сучасника: майка, сорочка, джинси, потім в перуках, кухарських ковпаках і фартухах юнаки і пачках — тарілках дівчата, знову в уніформах, його учасники нагадують агітбригаду, яка пробує себе в різних жанрах від зримої пісні до співаючого кордебалету в ім’я ефекту множення емоційного потенціалу. Композитор Юрій Шевченко збагачує ігрове начало хору караоке — провокаціями. Глядачі впізнають і починають внутрішнім голосом підспівувати знайомі мелодії з таких прекрасних мюзиклів як «Ескадрон гусар летючих», «Про бідного гусара замовте слово», «Службовий роман».

Потім, також як в знаменитих «Загадкових варіаціях» Е. Елгара, мелодії розвиваються в самоцінне, що зливається в лейтмотив вистави зворушливий і урочистий, ліричний і патетичний.

Промовляючи віршований текст п’єси, артисти виявляються не обтяженими, а озброєними поезією, рима служить прискорювачем свідомості. У зонгах і танцях (балетмейстери Ольга Голдіс, Максим Пекній, музичний керівник постановки Олександр Шимко) вони демонструють єдину з душевними поривами вібрацію.

Постановник вистави М. Рєзникович в буклеті згадує як на початку співдружності зі сценографом Марією Левицькою не прийшов до спільного розуміння викладеного нею в ескізах рішення. Вона тут же позривала їх зі стін і розірвала. Останні три вистави «У полоні пристрастей», «105 сторінка про любов», «Любовне безумство» демонструють їх обопільне прагнення до багатої простоти, демократичного аристократизму, зримості конфлікту.

На сцені дві барокові двері — одна тодішня, друга сьогоднішня, розписана графіті. У фіналі вони стають вратами любові. Чорний одяг сцени підіймається, оголює цегляну кладку коробки сцени і думка художника, здається прописаної петитом: СКРІЗЬ І ЗАВЖДИ ВСЕ В СВІТІ ЛЮБОВ.

«Всё, всё, что есть и прежде было,
В мечтах и снах нет времени оков
Блаженных грёз душа не поделила:
Нет старческих и юношеских снов.»

(А.Фет)

Ілюстрацією такого роду роздумів спектаклю служить малюнок на обкладинці буклету, в якому фрагмент особи з портрета XVIII століття А.Ватто оснащений радіомікрофоном.

Укладачі Б. Куріцин, С. Шевчишин, дизайнер І.Сомова чимало потрудилися, щоб настрій, думки, режисерський азарт постановника, викладені в ньому зацікавили глядача до і після перегляду вистави. М.Резникович репетиційний часто не збігається з собою сценічним.

Його режисерська палітра, педагогічна система з кожною виставою рухаються до емоційної сповідальності.

У цьому сенсі тішить порівняння рефренів минулого спектаклю:

«Старинная песня
Ей тысяча лет
Он любит ее
А она его нет
та прем’єрного :
Старинная песня,
Ей тысяча лет
Безумье влюбленных
Шлет миру привет.»

А. Мацкін в 1948 році після показу в Москві спектаклю Київського театру російської драми «Ходіння по муках» за О.Толстим пише: «Чому в» Кам’яному господарі», поставленому в тому ж театрі, трагедія любові виражена відкрито і сильно, в толстовському спектаклі приглушена».

У мене теж виникло питання, чому після вистави «Любовне безумство» мені захотілося прочитати про знаменитому виставу театру за п’єсою Лесі Українки, поставленому ще до мого народження.

Можливо тому що кожен вечір в театрі висвітлюється усіма його сонячними днями?!