Борис Березовський і його епоха

А саме – 31 грудня 1999 року, коли Борис Єльцин у новорічному зверненні до дорогих росіян повідомив, що залишає пост президента РФ, а на роль свого наступника рекомендує прем'єр-міністра Володимира Путіна.

Те, що епоха пішла, було ще не дуже зрозуміло у перші пару років президентства Путіна. І дехто з моїх уїдливих знайомих заявляв, що, мовляв, Єльцин у себе на дачі все здоровішає, а Путін у Кремлі – навпаки. Схуд. Осунувся. Та й то якщо подивитись, роботи багато, олігархи тиснуть, спадок Єльцина так просто не розгребеш. Але поступово все у Путіна налагодилось. І фотографії з'явились гламурні, мішки під очима зникли. А 2007 року Бориса Єльцина не стало. І тоді теж говорили, що відійшла епоха. Хоча вона на той час уже давно як відійшла.

Ще була «справа Михайла Ходорковського». Був Басманний суд. Боягузлива поведінка колег Ходорковського по олігархічному цеху. Цинічне банкрутство ЮКОСу. Компанія «с тверской рюмочной», яка купила одне з найбільших нафтовидобувних підприємств Росії. Державний карлик «Роснефть», що роздувся на експропріації. Полювання на співробітників ЮКОСу і масова їх втеча до Лондона. Терміни для Ходорковського і Платона Лебедєва. Тоді теж говорили, що закінчилась ціла епоха. Але ні. Вона закінчилась набагато раніше – коли до Кремля прийшли люди, готові і здатні переглянути правила гри 1990-х.

2010 року пішов із життя Віктор Черномирдін. Друга, як видається сьогодні, людина після Єльцина в Росії 1990-х. Це, звісно, може бути не зовсім так, якщо копатися в деталях внутрішньої кухні тодішнього Кремля. Але це цілком так, якщо звернутись до фольклору 1990-х. Уже мало хто пам'ятає про обіцянку Єльцина «лягти на рейки» і про «37 снайперів» (ви намагаєтесь пригадати конкретні обставини? У мене теж одразу не вийшло). Але черномирдінське «хотіли як краще – вийшло, як завжди» дуже міцно засіло в головах. І нехай останні вісім років всесильний Черномор обіймав посаду посла в Україні, займаючись там казна-чим, народ чітко знає: Черномирдін – це символ 90-х, і з його відходом закінчилась епоха. Але ж ні! Ще раз говорю. Епоха закінчилась набагато раніше.

А коли епоха закінчується, то її головним фігурантам, тим, які не підійшли до двору в новий час, судилась  несолодка доля бути «символами». Вони десь тихо живуть на пенсії. Не висовуються. Няньчаться з онуками. Дехто займається науковою роботою. Хто займається якимось «бізнесом». Хтось, за старою традицією і на запрошення тих, хто залишився скрипіти в строю товаришів по службі, об'їжджає форпости колишньої «імперії». У декого проявляються забавні чудасії. Рем Вяхирєв, батько «Газпрому», наприклад, розводив на дачі оленів. Він дав за десять років після свого виходу з «Газпрому» лише одне інтерв'ю, де сказав: «Новий цар почав мені запитання ставити доволі цікаві. Ну, я й говорю: якщо я не на місці, то зараз просто й піду». І пішов – у травні 2001 року. А в лютому цього року він помер. На смерть Рема Івановича теж написали, що відійшла епоха.

Епоха Березовського – якщо говорити про період, коли Борис Абрамович був однією з найважчих фігур на політичній дошці, – завершилась у серпні-вересні 2000 року, коли після історії з «Курськом» у Березовського відібрали ОРТ. Відтоді Березовському судилося стати ще одним символом завершення епохи.

Епоха пішла, але залишилась людина. Колись один із головних творців російської політики. Потім – вигнанець, чиї можливості впливати на що-небудь у Росії дуже швидко скоротились до мікроскопічної величини. Але він не змирився. Став для Кремля неприємною занозою. Нехай не сильним, але таким, що регулярно надокучує, головним болем. Неоковирний, анекдотичний, гротескний – але такий, що постійно нагадує про себе і про той час, коли влада в Росії була влаштована по-іншому.

У Кремлі й хотіли б забути про ту епоху. Скільки ж можна згадувати? Про горбачовську еру вважай майже забули. Як і, скажімо, про «заморозки» за Андропова. Тобто про ті часи продовжують говорити, на телебаченні тема не під забороною. Але говорять уже як про історію. Як про параграф із вишівського підручника.

З Березовським – зовсім не те. Залишався сам Березовський, а з ним – то полонієвий скандал, смерть Олександра Литвиненка і холодна війна з Британією, то «процес століття» з Романом Абрамовичем у Лондонському суді і скандальні викриття про те, як же робився бізнес у Росії. І вже не про 90-ті йдеться, а в цілому – про порядки і звичаї в нашій вітчизні.

Не в змозі викреслити 90-ті із сьогодення, влада змушена просувати в маси міф про «шалене десятиліття», коли хтось «наураганив». Коли постійно п'яний Єльцин потурав олігархам, а ті виривали один у одного найсоковитіші і найгрошовитіші шматки власності. І, звичайно ж, усім заправляв Березовський, який стояв за гіршими рішеннями влади. Цей фантом, який навряд чи народився спеціально, швидше, виріс стихійно як результат інформаційної боротьби, нависає нині над уявленнями людей про те, що було 15–20 років тому. І в цьому велика роль самого Березовського – адже це з ним боролась машина держпропаганди, породжуючи чудовиськ.

Отже, Борис Березовський був не просто символом тієї епохи, що відійшла 1999 року. Він гальванізував її привид, оживляв ілюзію, що ті часи, як і раніше, з нами. Про події 90-х і витоки сьогоднішніх бід розповідав багато хто. Але Борис Березовський зумів зробити більше за інших. Його грошей і енергії вистачило, аби знову й знову повертати в центр уваги обставини 90-х, які й можна назвати його епохою.

Але в суботу його не стало. І тепер 1990-ті – й точно лише історія.

(slon.ru)